Скільки таких будинків залишилось у Бердичеві, знає лише обмежене коло осіб, їх долю – одиниці. Але саме такі будинки на початку свого народження стають яскравими представниками епохи, а їх зникнення з тла міста – свідченням закінчення однієї та початку нової ери.

Ми назвемо цей будинок просто – Будинок. Обов’язково з великої літери, оскільки цей Будинок, що стояв на розвилці вулиць Свердлова та Карла Лібкнехта та мав номер 1/2, уособлював в собі саме епоху, в якій з'явився і в якій пройшли його кращі часи.

Наш Будинок зведений у середині XIX століття і є доволі типовим представником "штетлу" – архітектури, притаманної традиціям єврейства: міцні та товсті стіни, високі стелі (3 м. 25 см.), пічне опалення, дах, що має гострі скати. Декорування вікон рельєфом рослинного характеру, склепінчастий підвал, що використовується під склади – також суто єврейські традиції. Будинок – колишня власність Соломона Григоровича Каца, який збудував його під житло. Соломон Кац був купцем 1-ї гільдії, власником шкірвзуттєвого виробництва. Після революції 1917 року та націоналізації новою владою його приватного підприємства продовжував працювати на ньому майстром з виробництва шкіри та помер перед початком Великої Вітчизняної війни всіма шанованою людиною. Його дружина Сара у молодості захоплювалася верховою їздою, полюванням, театром.

Типовим для єврейських будинків було те, що перший поверх використовувався для розміщення тут магазинів, торгівельних залів. Другий та третій поверхи – під житло. З цим пов’язана цікава особливість планувальної структури нашого Будинку – потрапити на житлові другий і третій поверхи можна було лише з внутрішнього двору по спеціально влаштованим зовнішнім (!) дерев'яним сходам.

Будинок по вулиці Свердлова, 1/2.
Фотографія середини 1970-х років.

Цеглу для спорудження Будинку виготовляли на місцевих цегельнях, вогнетривку (для печей) – в артілі села Бейзимівка (нині Чуднівський район). Там же виробляли і облицювальну плитку. Між поверхами закладали великі металеві швелери, які міцно утримували всю конструкцію будівлі.

Чого лише не бачили на своєму віці стіни цього Будинку. Події нашої бурхливої історії зробили їх свідками численних мітингів, зборів, урочистостей. Саме тут, з площі Соборної, у 1904 році відправляли російських солдат до далекої Кореї на війну з Японією. Саме тут у 1913 році військовим парадом пишно відзначили 300-річчя правлячого Дому Романових. У 1917-1919 роках численні маніфестації буквально окупували площу та прилеглі вулиці: на площі 11 березня 1917 року російські війська приймають присягу на вірність Тимчасовому уряду, а в травні 1920 року вже польські окупаційні війська проводять свій парад. В роки Великої Вітчизняної війни Будинок бачив важкі вуличні бої під час звільнення міста (і отримав численні пошкодження), в радянський період – урочисте запалення Вічного вогню у 1970 році, зустріч естафети Олімпійського вогню у 1980 році, традиційні мітинги до дня визволення Бердичева від німецьких загарбників та з нагоди Дня Перемоги.

Вид на будинок та водонапірну башту
з балкону п'ятиповерхового будинку по вулиці Свердлова, 10.
Фотографія початку 1970-х років.

З балконів другого та третього поверхів, що мали чудові ковані огорожі, відкривався чудовий вид на Успенський собор, доки його не знищили у 1936 році. Цей пейзаж погіршувала лише водонапірна башта – вона затіняла його фасад, але придавала Будинку якогось особливого колориту. І коли башту на початку 1970-х років знесли, для Будинку це стало справжньою втратою. Своєрідним першим дзвіночком, який сповіщав, що часи його минають. Другий дзвінок продзвенів у 1996 році, коли зовсім поряд, через дорогу завалився його рідний брат – такий же триповерховий житловий будинок.

Вид на будинок та водонапірну башту
зі сторони Радянської (Соборної) площі.
Фотографія кінця 1960-х років.

Наприкінці 1980-х років місто у спеціалізованої проектно-архітектурної організації замовляє план реконструкції міста – такий собі своєрідний Генеральний план розвитку на найближчі роки. Згідно цього плану Будинок став однією з опорних точок проектування. Більш того, для нього (вірніше, для кварталу, де розташований Будинок) розробили окремі пропозиції щодо бачення подальшої долі забудов. Зокрема, проектантами передбачалось зведення тут пасажу – торгового центру, домінантою якого був саме наш Будинок. Та не судилось – економічний крах початку 90-х поставив хрест на цій ідеї.
Та перший поверх Будинку і без Генплану справно виконував своє пряме призначення – магазини та контори не давали пустувати його стінам. Лише під час Великої Вітчизняної війни в Будинку розміщувався німецький штаб та госпіталь. Вже у повоєнний час тут з'являється фотоательє №3, каса міжміського автобусного сполучення, з початку 1970-х років частину першого поверху займає Бюро технічної інвентаризації (БТІ). Веселощів його працівникам додавала студія звукозапису, що розташувалась у сусідньому будинку №3 (з цього приводу пригадується оповідання журналіста Віктора Коржука "Писак, "Чингисхан" и Германия"). У 90-х роках до них додається ще й фірмовий магазинчик горілчаних виробів. Щоправда, до цього часу БТІ вже переїде у нове приміщення по вулиці Володимирській, але стіни першого поверху не пустують – міська влада передає їх у приватні руки. Тут розміщуються магазин комп’ютерної фірми "Діавест", магазин секондхенду (згодом трансформується у взуттєвий відділ) і т.п.

Урочистий мітинг на Радянській площі.
Фотографія кінця 1960-х років.

До речі, фотоательє та Бюро інвентаризації, поділяючи між собою одні й ті ж стіни, розташовувались… за різними поштовими адресами! Фотоательє – на площі Радянській, 1, а БТІ – на вулиці Свердлова, 1/2. Такий, з першого погляду, парадокс пояснювався просто: оскільки Будинок був Г-подібної форми і формував вузьку частину острівного кварталу між вулицями Карла Лібкнехта, Свердлова та Радянською площею, то вважалося, що фасад Будинку знаходиться на площі, а його бічна частина – на відповідній вулиці.

З назвами площі та вулиць також впродовж століття діялась ціла катавасія. Отримавши початкову назву Соборна, після перемоги більшовиків вона змінює назву на Майдан червоних інвалідів, згодом на Радянську. В часи окупації 1941-1944 рр. – на Українську, в повоєнний час – знову на Радянську. Лише в часи незалежності України – у жовтні 1995 року – рішенням міського виконавчого комітету до площі повертається її первісна назва – Соборна. Вулиця Свердлова також до 1919 року носила назву Махнівська (звичайно ж, не від імені Нестора Махна, а від тогочасної назви селища Комсомольське на Вінниччині – Махнівки).

Вид на будинок та водонапірну башту
зі сторони Радянської (Соборної) площі.
Фотографія кінця 1960-х років.

З часом стіни Будинку почали втрачати свою міцність та видиму ззовні надійність. Не можна сказати, що Будинок не ремонтували. Ремонтували, але ці ремонти були скоріше косметичними, ніж капітальними. Власне, каталізатором руйнування став магазин горілчаних виробів: власники приміщення задумали перепланування, після чого з'явились великі тріщини у стінах.

Вид на будинок та водонапірну башту зі сторони Радянської (Соборної) площі.
Фотографія другої половини 1970-х років.

Комісії, що потягнулись до Будинку, констатували неможливість (чи недоцільність) подальшого ремонту. Епопея, яка для інших таких будинків Бердичева могла тягнутися десятиліттями, закінчилась на диво швидко: вже у березні місяці 2012 року приймається рішення про відселення жильців Будинку і розпочинається інша епопея – з розбиранням.

Фрагмент "Историко-архитектурного опорного плана
и рекомендации к проекту зон охраны памятников истории
и культуры г. Бердичева", 1990 р.

На початку квітня розпочинається демонтаж Будинку. Цікаво було спостерігати, як колишні мешканці (чи може "чорні" археологи?) простукували старі стіни Будинку в пошуках прихованих ніш та можливих скарбів колишніх власників. Чи знайшли? Навряд. Будинок, як і епоха, надійно оберігав свої таємниці.

Фотографія кінця 1970-х років.

У мерії планують навіть прискорити процес розбирання і провести основний обсяг робіт вже до 9 травня – Дня Перемоги. Розбирання Будинку особисто контролює заступник міського голови, та й мер міста по декілька разів на тиждень відвідує Будинок. До процесу розбирання залучили не тільки ресурси, наявні у ЖЕКу №3 та міській комунальній аварійно-рятувальній службі (саме представники цих двох підприємств займалися розбиранням), але навіть спеціальну військову техніку – тягач "Ураган" з потужним двигуном у півтисячі кінських сил. Та навіть він не завжди міг впоратися з міцними стінами, які свого часу вмілі руки майстрів зводили на віки.

Вид на вулицю Свердлова зі сторони Радянської (Соборної) площі.
Справа видніються залишки будинку №6, який демонтують
після трагедії 6 березня 1996 року.
Фотографія середини 1996 р.

Попри сильне бажання, залишки Будинку встояли до Дня Перемоги. Рішення було оригінальним – накрити Будинок маскувальною сіткою. Це привнесло особливий колорит у святкування: під час урочистого мітингу на Соборній площі замаскований Будинок додав заходу потрібних сумних ноток.

Ветерани-медики на Соборній площі
під час мітингу з нагоди свята Перемоги.
Фотографія 1990-х років.

Щодо жильців аварійного Будинку, то гроші на придбання нових помешкань для них (майже три з половиною мільйони гривень) було виділено Кабінетом Міністрів України. Вже у травні провели тендерні закупки і жильці отримали нові квартири в різних куточках міста.

Внутрішній двір будинку по вулиці Свердлова.
Видно сходи, що ведуть на другий та третій поверхи.
Фотографія 2007 р.

Остаточне розбирання завершилось наприкінці червня. Лише залишки битої цегли нагадували про існування тут ще зовсім недавно триповерхової споруди. Так закінчилась історія Будинку – справжньої архітектурної пам’ятки Бердичева, хоча офіційно нею цей будинок ніколи не був.

Вид на будинок з південної сторони.
Торговий центр "Лимон" ще не збудований.
Фотографія листопада 2005 р.

Вид на Бердичів з висоти.
Перехрестя вулиць Леніна, Соборної, Свердлова та Карла Лібкнехта.
Фотографія 2007 р.

Вид на будинок та перехрестя вулиць
Соборної, Свердлова та Карла Лібкнехта.
Фотографія 2009 р.

Розбирання будинку, квітень-червень 2012 року.

Джерело: my.berdychiv.in.ua

Всі новини Житомира