А понад 70 років тому, потрапивши підлітком до фашистських комбінатів смерті, Петрові навіть мріяти було важко про подібне мирне життя.- До війни я закінчив шість класів, - згадує Петро Йосипович. - Вчився добре, бо ловив буквально кожне слово вчителя. Та раптом на мою країну напав підступний ворог, який завдав людям великої біди. Не обминула вона і нашу родину.

У жовтні 1942 року село Рудню оточив ворожий загін і 14-річного Петра та його земляків з навколишніх сіл зігнали в одну колону і відправили на ст. Ігнатпіль, звідки у загратованих вагонах повезли до Польщі. Там після певного медогляду Петра відправили до Відня, де він майже рік розвантажував вагони, а зрештою потім змусили чистити паровози.

Годували, як згадує Петро Йосипович, абияк. На грудях підневільного - обов'язковий знак, що ти східний робітник. А насправді справжній раб, з яким що хочуть, те й роблять. Потім хлопця перевели на вугільну шахту поблизу Кракова. Там, не витримавши жорстокої голодної експлуатації, він дізнався від одного поляка, що до рідної землі усього якихось... сімсот кілометрів. Петро та ще двоє його однолітків вирішили тікати в Україну.

Але їх спіймали гестапівці й посадили в тюрму. А потім відправили в табір смерті Освенцім (біля Кракова) - у найстрашніше, як казали ті, кому вдалося вижити, місце на землі. Серед фашистських комбінатів смерті Освенцім вважався ніби флагманом індустрії знищення людей. І займав площу в сорок квадратних кілометрів, налічуючи там майже 30 концентраційних таборів найсуворішого режиму. У п'яти освенцімських крематоріях було дев'ять газових камер та 50 печей з пропускною спроможністю на добу 10-12 тисяч спалених осіб. Протягом війни там було знищено понад чотири мільйони людей. Під час страти людей там грав духовий оркестр у складі ста чоловік.

Щойно Петро переступив поріг зловісного концтабору, як на лівій руці хлопця витатуювали номер 129948. На все життя залишилася у Петра Цалка та страшна цифра. Потім затаврованого в'язня одягли в смугастий і вже просякнений чужими потом та кров'ю одяг. І почалася жорстока непосильна праця голодних в'язнів по 12-14 годин на добу на будівництві металургійного заводу. Думка постійно була одна: щоб не залишили сили та не згоріти у печах крематорію.

- Для баланди нам давали миски, які ніколи не милися, - розповідав Петро Йосипович. - І кидали "їжу" в них, як собакам. Щодня люди помирали від голоду, дизентерії та інших хвороб. Виснажена праця та нестерпні умови перетворювали нас на скелетів. Але нашим катам не було до того діла. Ми мріяли потрапити до якогось іншого табору, де хоч трішечки було б легше.

Але і в Бухенвальді, куди хлопця через деякий час перевели, було таке ж пекло. Там Петро працював у кам'яному кар'єрі. Затим він опинився у філіалі Бухенвальду - в концтаборі "Міттельбау-Дора" на військовому заводі, де випускалися ракетні установки Фау-1 та Фау-2. Планувалися вони для масового знищення жителів Англії. Як і в попередніх таборах, тут панувала жорстокість та кийкова дисципліна. Життя могло обірватися кожної миті. За найменшу провину або били когось привселюдно на площі, або страчували на шибениці. Вранці, коли в’язнів гнали на роботу, біля крематорію вони бачили штабелі трупів повішених, розстріляних чи померлих від хвороб людей.

- Коли фашистів уже всюди били радянські війська та союзники, - розповідав Петро Йосипович, - вони вирішили в'язнів знищити. Підпільники зв'язалися із союзними військами і наш табір вони не бомбили, але фашисти загнали усіх у переповнені вагони і шість діб возили. Половина в'язнів померла, а решту розмістили під Берліном у казармах і прирекли на голодну смерть.

Та 15 квітня 1945 року ті, хто залишився живим, почули нарешті довгоочікувані, сповнені великого змісту слова: "Ви вільні!". Ці слова пролунали на всіх мовах Європи. До речі, побачивши живих скелетів, багато хто з військових не зміг стримати сліз. Для тих, хто залишився живим, настали райські дні. Усе було наче уві сні. Американці та англійці, які їх звільнили, годували в'язнів тричі на день, давали навіть масло, шоколад. Та коли 17-річний Петро нарешті повернувся додому, то почув дуже прикру звістку. У тому ж квітні в боях під Прагою загинув його батько, який посмертно був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.
Мабуть, саме від батька та матері, дідів-прадідів та інших пращурів слов'янських, які споконвіку орали ниву, поливаючи своїм потом землю, а також від козаків передалися по крові Петрові і сила духу, і незламність віри в те, що він вистоїть, незважаючи ні на що. Там, у неволі, закінчилося у 17-річного хлопця і гірке дитинство, і така ж гірка юність.

Повернувшись додому, Петро спочатку працював на залізниці, де платили грішми і давали також по буханцю хліба. А навесні 1946 року він пішов в армію, де служив аж шість років.

Демобілізувавшись, Петро став до праці в Овруцькому ліспромгоспі. За сумлінність у труді був нагороджений грамотою Міністерства лісового господарства. Одружився з гарною сільською дівчиною Віталіною, з якою вони прожили майже п'ятдесят років. Ті, хто знав це подружжя, кажуть, що так, як любив і намагався вберегти свою половинку Петро Йосипович, ніхто інший не зумів би цього зробити. Та, на жаль, доля розпорядилася по-своєму: дружина пішла із життя. Народили та виховали вони з нею чудових доньку та сина.

Якось Петру Йосиповичу запропонували завідувати сільським клубом. Погодився, бо і не цурався, і не боявся будь-якої роботи. А мав він золоті та талановиті руки і світлу душу. Звів дім і розписав його гарно. У хаті практично всі меблі зроблені його руками за допомогою лише сокири, молотка і долота. Усюди візерунки та мереживо. І намалював художник-самоучка не один десяток картин, на полотнах яких щедра, багата й різноманітна природа, що буяє навколо його обійстя та села. Всі, хто бачив його творіння, кажуть, що Петро Цалко передає пензлем своє щастя жити та радіти кожному дню. Недаремно ж одна з його виставок має назву: "Він малює пензлем, аж співа душа!". Сонячні картини колишнього в'язня таборів смерті виставлялися у багатьох громадських місцях і завжди сприймалися відвідувачами з радістю та хвилюванням.

Джерело: www.exo.net.ua

Всі Новини Житомира