Про те, у яких умовах довелося працювати зведеному загону з 250-ти чоловік, командиром якого він був призначений, І. Литвиненко далі у матеріалі.

- На жаль, чорнобильська катастрофа багатьма забувається, - говорив Іван Петрович, - хоча вона була найграндіознішою за своїми масштабами та наслідками, які й сьогодні ще даються взнаки. Тому заради застереження нагадувати нащадкам про цю трагедію - священний обов'язок тих, хто безпосередньо брав участь у ліквідації того страшного лиха. У тому числі не замовчувати й недоліки. Адже ніхто не буде заперечувати того, що вислів "час лікує" у даному випадку стосовно потерпілих не дуже доречний. Бо наслідки опромінення радіацією після вибуху одного з реакторів на атомній станції в Чорнобилі чимало ліквідаторів зробили інвалідами. І сьогодні продовжують вкорочувати їм життя.

- Ваш загін розпочав свою охоронну діяльність з Прип'яті?

- Так, це неподалік Чорнобиля. При цьому ми працювали у своїй повсякденній формі, не маючи відповідного захисного одягу. І про зростання рівня радіації нас теж ніхто не попереджував. Та коли я помітив, що раптом з місця знялися "хіміки", які розташовувалися по сусідству, то, турбуючись про свій загін, кинувся до них із запитанням, що відбувається. Мені повідомили, що хвиля радіації пішла у наш бік, тому, мовляв, вони змінюють дислокацію.

Я тут же зв'язався з нашим командиром - генералом і розповів йому про це. У відповідь, однак, почув, що нас нікуди розселяти. Та все ж незабаром мене сповістили про нове місцерозташування - у лісі поряд з базою відпочинку кіностудії ім. Довженка, де нас розмістили у двох великих наметах. А на базі відпочинку у комфортабельних будинках оселився загін МВС.

База була огороджена. І коли наші хлопці після зміни (ми мінялися кожні чотири години) попросилися до столичних сусідів хоча б помитися, то у відповідь почули: "Та ви що, ви ж заражені і до нас не заходьте!". Коли ж я звернувся до їхнього керівника, нам видали два відра води, аби ми милися на вулиці!.. До речі, усі в тому "головному" загоні були одягнені у білі захисні костюми. Про наш же зведений чималий загін чомусь тоді забули.
До 2 травня нас нашим коштом годували в міському ресторані Чорнобиля. Та раптом повідомили, що надалі на це не розраховуйте, бо продукти, мовляв, заражені. Тож ні сніданку, ні
обіду у той день не було, поки ввечері не видали кожному по шматку хліба з ковбасою та по свіжому огірку. А хіба не можна було доставити польову кухню? Людей же була сила силенна! Хоча перед тим нас попередили, ми їдемо лише на два дні, бо 1 травня в обласному центрі мала відбутися першотравнева демонстрація.

Тож гроші у всіх закінчилися, інакше можна було щось придбати в магазині, адже посилене харчування - це те, що дуже потрібно людині в таких умовах. Я доповів про цю ситуацію у штаб ліквідації наслідків аварії. Обіцяли все вирішити. Наступного дня до нас прибув представник з фінуправління МВС з відомістю. Видав по сто карбованців. Та коли ми повернулися з відрядження додому, ці гроші у кожного вирахували із зарплати.

Важкувато вирішувалося й питання з транспортом. Адже з місця розташування слід було возити зміни (працювали ми тоді у три зміни по 4 години) у Прип'ять. Водії автобусів взагалі хотіли повернутися додому. Я ледве вмовив їх залишитися. Та коли, не маючи захисту від радіації, вони незабаром почали кашляти, то везти нас до місця роботи відмовилися. І наших хлопців доставляв міліцейський "пазик", у який набивалося понад сорок чоловік...

- Тоді казали, що спиртне надійно захищало від радіації...

- Перед відрядженням у штабі мені сказали: попередьте, мовляв, особовий склад, щоб про спиртне і мови не було. Та на місці мені пригадався випадок, про який я почув по "Голосу Америки" буквально за місяць до катастрофи. Так сталося, що їхній літак потрапив десь там у них у радіаційну зону. Екіпаж був тверезий, а ось ті, хто знаходився на борту літака, вживали алкоголь. Пройшов час, і всі члени екіпажу невдовзі померли, а ті, хто випивав у небезпечній зоні, залишилися живими. Тож я зібрав старших команд з 12-ти райвідділів, які були під моїм керівництвом (Іван Петрович був начальником обласного відділу охорони громадського порядку. - Авт.), і офіційно повідомив про команду начальника штабу - горілку не вживати, але потім тихесенько кажу: "Я вам такої команди дати не можу. Тільки б не напивалися"... Як мені здається, це теж зіграло свою позитивну роль у захисті від радіації. До речі, як зізнався потім мій столичний колега по службі і добрий товариш, він не встигав возити своєму керівництву подібний "захист" від радіації - ящики з вином "Каберне"!..

Після охорони громадського порядку і майна установ та громадян у Прип'яті загін Івана Литвиненка був направлений на евакуацію людей із сіл, на котрі накинулася після вибуху смертельна радіація.

- Припало це якраз на Великдень, - продовжив Іван Петрович. - До кожного села, а їх було 12, прибувало по 70 автобусів та 50 скотовозів. Вантажилися у них лише корови, телята, свині та вівці. Індики, гуси, кролі та кури залишалися. А люди, перш ніж сісти до автобусів, із пасочками в руках ставали на коліна та цілували землю і двері своїх хат.

Везли ми цих людей на Київщину, у Бородянський та Іванківський райони. Чимало жителів тих сіл додому так і не повернулися. Нащадки повинні знати про все це і при цьому всю правду. Адже чимало громадян нашої країни, захищаючи нові покоління, поклали у боротьбі з цією страшною катастрофою своє здоров'я, а дехто й життя...

Джерело: exo.net.ua

Всі новини Житомира