Нині він – відомий спортсмен-паралімпієць, якому належить кілька рекордів, досягнень і почесний титул «Залізна людина», а також цілком успішний у житті юрист, меценат, активіст, громадський діяч, депутат Київської обласної ради.

 …Біда несподівано прийшла у дім великорачан Валерія Іваненка  та Євгенії Войтенко, котрі після одруження перебрались на Київщину до Броварів, де й осіли. Під час відпочинку у таборі їхній син Олег стрибнув з берега у воду в незнайомому місці, що виявилося мілководним, і, як наслідок, - важка травма шийного відділу хребта й інвалідність.

  – Це я так «похизувався» перед дівчиною, яку зустрів на оздоровчій базі у Купальське свято, –  вже з деякою іронією розповідає Олег нині про біду, що сталась із ним. – Дівчина навіть не глянула у мій бік і пішла собі. А на мене потім натрапили рибалки, проте подумали спочатку, що п’яний…

  Висновки лікарів були невтішними. У кращому випадку, казали ескулапи, зможе сидіти у візку. Проте не погодилися з таким вироком ні сам Олег, ні його батьки, котрі вся свої зусилля спрямували на реабілітацію сина. Рідні постійно чергували біля нього в лікарні. Щоби бути поруч із хлопцем, батько навіть залишив керівну посаду.

  До травми юнак був активним спортсменом, займався у знаній Броварській школі плавання, тож загартування допомогло швидше долати нерухомість. Валерій Іванович поставив за мету не лише вберегти синові його колишню спортивну форму, а й зміцнити її. Про ноги вже, звісно, не йшлося (у нього, крім того, не працює спина, тріцепси, не рухаються пальці), але були руки, були інші м’язи, тож вправи з гантелями, штангою стали обов’язковими. В Олеговій кімнаті було влаштовано спеціальні тренажери. Він учився по новому тримати ручку в руках і писати нею, рухати носом шахові фігури, а тим більше – плавати.

  Невдовзі Олег таки повернувся у плавання, але вже паралімпійське. Він дев’ять разів поліпшував у цій дисципліні рекорди України, став майстром спорту, входив до складу збірної країни, встановив світовий рекорд з плавання батерфляєм на дистанції 50 метрів із затримкою повітря (без жодного вдиху).

  Спортивний гарт допоміг впевненіше почуватися й у «цивільному» житті. Услід за візком спортсмен успішно осідлав спеціальну автівку з ручним управлінням, якою сам упевнено керує.

  У 2002 році Олег Іваненко закінчив Київський національний економічний університет і  став магістром права, відкрив власну нотаріальну контору. Добуті знання він до того ж спрямував на допомогу таким як і сам інвалідам та іншим незахищеним верствам, надаючи їм безкоштовну юридичну підтримку. А ще – заснував у Броварах Центр соціально-трудової, професійної та медико-соціальної реабілітації «Прагнення», якими (бо тепер їх два – дорослий та дитячий) гуртом опікуються Іваненки, переймаючись зокрема трудовою та фізичною «терапією», проведенням фізкультурно-спортивних та культурно-масових заходів для інвалідів та дітей, уражених ДЦП.

  Навколо спортсмена та ентузіаста почали гуртуватися однодумці, послідовники, що об’єдналися під такою ж назвою у громадську організацію інвалідів з ураженням  опорно-рухового апарату. Адже він знав, як діяти у найскладніших життєвих ситуаціях, знав, що потрібно робити, тому не міг не передавати свій досвід іншим.

 – Саме з прагнення до здійснення будь-якої мрії, досягнення будь-якої мети починається віра у свої сили, – розповідає Олег Валерійович. – Щоб людина знову набула впевненості в собі та відчула  повноцінну жагу до життя, іноді потрібен лише невеличкий поштовх, позитивний імпульс або звичайна дружня підтримка чи порада.

 Це він сповна спізнав на власному прикладі. І цей його приклад якраз і став для сотень інвалідів отим життєствердним поштовхом. ГО та Центр «Прагнення» втілили та реалізували більше двадцяти соціальних проектів, що допомогли багатьом людям «з обмеженими можливостями» реалізувати себе як особистість і відчути себе повноцінними й дієздатними людьми. Одним з таких проектів була співпраця з громадськими і благодійними організаціями воїнів АТО, спрямована на соціальну реабілітацію українських вояків, що стали інвалідами. О.Іваненко першим з людей на візку побував безпосередньо в зоні АТО.

  Невдовзі Олега Іваненка було відзначено званням лауреата Національної премії «Гордість країни» у номінації «Особисті досягнення», його обрали головою громадсько-політичного об’єднання «Київська обласна асамблея інвалідів». Він був обраний депутатом обласної ради, доносячи до чиновників найвищого рівня специфіку проблем, аби вони втілювалися у розроблювані ними рішення, документи, соціальні програми, спрямовані на те, щоб ставало комфортнішим життя людей з особливими потребами.

  Громадська та меценатська діяльність забирали все більше часу, тому з активного «великого», хоча й інвалідного, спорту, що потребував багаторазових щоденних тренувань, довелося піти. Натомість активних спортивних занять Олег не залишив, вийшовши водночас за межі одного тільки плавання.

  Цього літа вся країна спостерігала за 228-кілометровим тріатлонним марафоном для людей «на візку», який провів Олег Іваненко, встановивши національний рекорд. Упродовж 35 годин і 15 хвилин спекотного червня він спочатку проплив чотири кілометри по Дніпру (від Московського мосту до мосту «Метро»), затим на хендбайку – велосипеді з ручним  приводом – проїхав 182-кілометрову відстань від Києва до села Кіпті Чернігівської області та назад, і нарешті на інвалідному візку подолав класичну марафонську дистанцію у 42 км на Олімпійському спорткомплексі столиці, фінішувавши на Хрещатику. Це досягнення було занесене до Книги рекордів України.

  А через півтора місяця непосидючий спортсмен здійснив ще одну заповітну мрію, підкоривши найвищу українську вершину – Говерлу. Щоправда, долати цей підйом Олегові допомагали дванадцять важкоатлетів з Виноградова, які несли його нагору на переобладнаному рибальському стільчику і під палючим сонцем, тож давалося це їм вкрай нелегко. Як і під час марафону, поруч були рідні, друзі, підтримували ентузіастів зовсім сторонні люди, підбадьорювали, обливали водою. Першими, звісно, обіймали і вітали сина батьки.

  Іваненки, до речі, всякчас тримають зв’язок з рідною Великою Рачею, з тамтешніми друзями, рідними, односельцями. Із приємністю Валерій Іванович та Євгенія Степанівна нещодавно взяли участь у святі села, постійно приїздить сюди, щоб вклонитися могилам своїх пращурів і Олег.

  Коментуючи синові досягнення, Валерій Іваненко зауважив, що ніколи не потрібно казати «не можу», «я хворий», просто треба змусити себе відірвати, даруйте, одне місце від дивану.

  Батьки Олега справді змогли у важкий час переконати сина у цьому, вони повірили у нього, змусивши і його повірити у себе.

  Так, потрібно передусім вірити у себе, - наголошує і сам  мужній чоловік, який довів і собі, й іншим, що інваліди - це не люди з обмеженими можливостями, навіть якщо їх так і узвичаєно називати. Ці можливості безмежні, упевнює він власним прикладом, готуючись тимчасом до підкорення нових вершин.

Володимир Молодико, radomyshl.blogspot.com

Новини Житомира