Оті татові слова 90­-річний Василь Павлович Лінивий пам’ятає й сьогодні. Вони були йому дороговказом протягом усього життя. Він вчився, набував знань і досвіду. І куди б не кидала його доля, намагався жити по честі й совісті.

  На руках удови Мотрі Ільківни залишилися діти, яких самій треба було виводити в люди. Василь після восьмирічки працював у колгоспі їздовим, а потім вступив до Острозького педучилища. Студентські роки зазвичай — найщасливіші. Такими вони були й у Лінивого. Хоча й по цей день згадує трагедію, що сталася в селі Вілії, куди кількох студентів направили, щоб створити музей «вершника революції» Миколи Островського на його малій батьківщині.

  — Із нами поїхав і перший секретар Острозького райкому комсомолу, — згадує Василь Павлович. — Ми попрацювали в школі, обговорили всі питання, а потім один із місцевих запросив пообідати в його хаті. Ми погодилися й попрямували до тієї хати. Першим ішов райкомівець. І тільки­но він ступив на поріг, як із горища пролунали постріли. Секретаря вбило наповал, ми, студенти, кинулися на землю, за колоду, що лежала біля хати. Мені руку все ж поранило, шрам залишився на все життя.

  У перші повоєнні роки, коли боївки ОУН діяли саме такими методами, подібні ситуації були не рідкістю. Проте Василеві тоді пощастило, він успішно закінчив педучилище, хоча вчителювати так і не довелося.

  У 1950 році стали створюватися політвідділи машинно­тракторних станцій (МТС) і при них — газети. У Лінивого був хист до слова і це не залишилося непоміченим — його призначили відповідальним секретарем редакції. До роботи взявся охоче, але — ненадовго. У нього якраз закінчився термін відстрочки, тож був призваний в армію.

  — Але, — каже Василь Павлович, — то теж була наука, теж гартування характеру. Не так, як сьогодні, коли юнаки й чоловіки усіма способами намагаються уникнути строкової служби. В наші часи, коли когось не брали в армію через хворобу, це ж був сором, «вовчий білет»...

  Відслуживши, юнак повернувся додому, на Чуднівщину. Енергійний, товариський, як би тепер сказали, креативний, він зажив авторитет у молоді району, став її ватажком. Але... талант і бажання писати перемогли. Усе частіше на сторінках обласної газети «Радянська Житомирщина» з’являлися його кореспонденції, замітки. У той час власкор газети Леонід Прус підшукував собі заміну, отож порекомендував Василя Лінивого. Про перші «оглядини» Василь Павлович згадував так:

  — Приїхав я в редакцію «Радянської Житомирщини», а тодішній редактор Іван Стеценко каже: «Васильку, ми ж тебе не знаємо. Треба побачити, що ти вмієш, чи під силу тобі ця робота». Тоді кличе відповідального секретаря Василя Вацика (у майбутньому — видатний український письменник Василь Земляк — Авт.), і той дає мені доповідь першого секретаря Баранівського райкому партії Оксани Бондар, у якій вона доводила, що льон — це поліська культура і є перспективною для нашого краю. «Із доповіді, — сказав мені В.Вацик, — напиши нормальну статтю, душу в неї вклади, щоб люди прочитали і повірили в те, що за льоном — майбутнє».

  — І я написав, — продовжує спогади Василь Павлович. — Вацик прочитав, поглянув на мене, а потім командирським голосом ніби припечатав: «Піде!».

  Переночував Василь на дивані у Вациковому кабінеті, а наступного дня поїхав додому й приступив до роботи.

  Понад десять років його власкорівського життя можна найточніше проілюструвати популярною в ті роки журналістською піснею: «Трое суток шагать, трое суток не спать ради нескольких строчек в газете»... А крім цього, як і заповідав батько, вчився: заочно — в Житомирському педінституті ім. І.Франка й майже одночасно — у Вищій партійній школі. Після їх закінчення працював у районках у Володарську­Волинському, Черняхові, Дзержинську і, нарешті, в 1963­му Лінивого направили в Коростишів.

  Понад 20 років очолював редакцію місцевої газети, зробивши її однією з найкращих в області. За той час усього було — і злетів, і розчарувань, і протистояння з начальством (газета ж тоді була органом райкому партії й райвиконкому). Та, як і перша любов, йому назавжди в пам’яті перший день роботи на посаді редактора:

  — Уранці, знайомлячись з містом, я звернув увагу на незакінчену новобудову районного будинку культури, — згадує Василь Павлович. — Наступного дня, коли планувався перший номер за моїм підписом, я запропонував запровадити в газеті рубрику «Кореспондентський пункт редакції на будовах міста». Мені зауважили, що подібна вже є, а саме, «КП — на будівництві будинку культури».

  Та з подальшої розмови з’ясувалося, що виходила ця рубрика, коли доведеться, і відповідального за неї немає. Як мені сказали, матеріали готують «усі потроху».

  Я тоді запропонував: «У такому разі давайте «всі потроху» й напишемо». Та ніхто ініціативи не виявив, тому я підсумував розмову так: «Що ж, тоді редактору самому доведеться написати цей репортаж».

  І зробив це досить оперативно. То був урок для всього творчого колективу редакції. Їхній редактор, як справжній командир, умів не лише дати розпорядження: «роби те й те», а й сказати: «роби так, як я». За те шанували і любили Василя Павловича і досвідчені колеги, й молодь, яку він навчав, виховував, залучаючи до цікавої, але такої нелегкої журналістської праці. Його дружина Віра Якимівна, вчителька за фахом, з якою прожив 62 роки, нерідко дорікала за те, що більше віддає часу, душі та серця, більше турбується про своїх працівників, про тих, хто звертається зі своїми проблемами до редакції, ніж про власну сім’ю. Але й вона розуміла чоловіка, тож, як зізнається Василь Павлович, дружина була його вірною помічницею; як мовник часто підказувала, консультувала...

  Авторитет коростишівської районки на чолі з Василем Лінивим зростав завдяки гостроті й актуальності її матеріалів. Постійна критична рубрика «Карпо Стружка бере на мушку» була дуже популярною в читачів і багато з них вважали того безкомпромісного «Карпа» штатним працівником редакції.

  — Ми не лише порушували гострі проблеми, критикували недоліки, а обов’язково домагалися реагування на критику, — розповідає Василь Павлович. — Хоча це реагування було подекуди досить несподіваним. Якось я побував в одному селі якраз у розпалі жнив. А там — і кіт не валявся: зерно обсипається, а жниварів не видно. Одразу ж у номер дали гострий сигнал. Наступного дня викликає мене перший секретар райкому: «Що ти пишеш, мені сказали, що в цьому господарстві зі жнивами все в порядку». Я не став виправдовуватися, а запропонував: «Давайте зараз поїдемо туди разом і побачимо той порядок!».

  Такої принциповості й сміливості редактор навчав молодь. Із теплотою Василь Павлович згадує всіх, кого іще зовсім юними брав на роботу, — Олександра Крючкова, Віктора Ожго, Анатолія Борецького, Володимира Українця, Тетяну Маркевич... Вони під його керівництвом опановували ази професії практично і за його наполяганням вступали в університети, на заочні відділення.

  Сам же Лінивий, як один із найкращих редакторів, був серед перших в області удостоєний звання «Заслужений журналіст України» та «Золотої медалі української журналістики».

  І навіть коли в 1991 році після тяжкої хвороби залишив посаду редактора, він іще кілька років працював секретарем комісії з реабілітації жертв політичних репресій, а потім — завідувачем відділу в редакції районки.

  Та роки брали своє. У 1999­-му Василь Павлович пішов на заслужений відпочинок. Як виявилося, відпочивати йому не довелося. Того ж року його обрали головою районної ради ветеранів. І по сьогодні він є заступником голови цієї громадської організації.

  Нинішній голова ради ветеранів Коростишівщини Раїса Василівна Оникієнко не нахвалиться:

  — Ми поважаємо і любимо Василя Павловича. Не знайти в районі людину, яка б не знала, не чула про нього. Ветерани — бо він живе їхніми турботами, а молоде покоління — бо він навіть у свої поважні літа — завжди з молоддю. Недаремно ж у раді ветеранів відповідає саме за роботу з молоддю.

  Ім’я Василя Павловича Лінивого занесене до районної Книги Пошани, йому присвоєне звання «Почесний громадянин міста Коростишева». Талант журналіста Василя Лінивого витребуваний і сьогодні, в нову епоху — написані ветераном матеріали з’являються на сторінках районної, обласної, а також всеукраїнської ветеранської, газет.

  Творчим і життєвим успіхам батька, дідуся і прадідуся радіють його нащадки, а сам Василь Павлович вважає себе щасливою людиною і, як і раніше, багато читає, пише — видав три книги і стільки ж є в рукописах. Дуже переживає за сучасну журналістику:

  — Не вистачає їй сьогодні виваженості, відповідальності і за критику, й за похвальбу, — із тривогою каже він. — Адже кожне наше слово — це зброя, а журналіст — це воїн її величності Правди.

Їраїда Голованова, zhytomyrschyna.zt.ua