Й досі пам’ятаю, як, завітавши до нещасної родини, зустріла на порозі найменшенького Андрійка, чорного від бруду, босого, у порваних «підстрелених» штанцях. Хлопчикові було два роки, проте він не говорив, лише показував пальчиком на відро з водою, що стояло біля криниці, тож здогадалася, дитина хоче пити.

  У темній кімнаті, яка роками не бачила віника й віхтя, зустріла двох його старших сестричок. Дівчатка їли сирі макарони, розсипані по брудній підлозі. Дорослих в оселі не було. Від сусідів дізналася, Оксана з чоловіком частенько залишають малюків удома, а самі вирушають на пошуки «ліків» від важкого похмілля.

  Родина Оксани перебувала під соціальним супроводом, жінку неодноразово вмовляли зав’язати дружбу з оковитою, узятися за наведення порядків та виховання дітей, погрожували позбавити її материнських прав. І, пам’ятаю, промінчик сонця, хоч і тьмяний, все ж таки блиснув. Тільки світив і зігрівав, як виявилося, недовго.

  Із нещодавньої зустрічі зрозуміла, жінка знову потоваришувала з чаркою. Та найбільше жахнуло інше: під пишною сукнею вимальовувався округлий животик — Оксана чекала четверту дитину.

  — Треба поміняти мобільний телефон, цей уже «глючить», — ледь промовляла вагітна до захмелілих подруг, котрі сиділи за столиком біля сільмагу. — Ось народжу, отримаю дитячі гроші і куплю айфона.

  — Ти, Оксано, краще б горло «зав’язала», — кинула на ті слова літня жінка, котра виходила із крамниці. — Якщо людей не соромишся, п’єш та сидиш з «цибаком» серед білого дня, хоч про майбутню дитину подумай! Не сьогодні-завтра їхати у пологове, а ти не просихаєш.

  — Стрес знімаю, — протягнула п’яненько молодиця. — Вам яке діло? Ви моїх дітей глядіти не будете. Йдіть куди йшли.

  — Що з п’яницею говорити? У тебе одне на умі. Все село гуде, що ходиш у декрет, як на роботу. Народила, отримала гроші, пропила і знову з животом…

  Подібне, на жаль, сьогодні можна побачити і в місті, і в селах. Чимало історій зі схожим сценарієм розповідають соціальні працівники, педіатри, сімейні лікарі. Відтак напрошується запитання: навіщо людям, які абсолютно не схильні до батьківських почуттів, діти? Однак одразу вимальовується страшна відповідь — заради грошей, які виплачує держава. Уже не раз наголошувалося, треба пильнувати за вагітними із неблагополучних родин, контролювати, на що витрачаються дитячі гроші, і навіть змінювати підхід до призначення допомог, але зрушень і досі немає. Тим часом статистика продовжує жахати, стверджуючи, щороку більшає дітей, які потрапляють в інтернати та дитячі будинки, зростає кількість неблагополучних родин. Діти йдуть стежкою своїх батьків, призвичаюючись до спиртного.

  — Сімейні лікарі часом такого надивляться, що словами не переказати, — нещодавно поділився думками керівник амбулаторії загальної практики сімейної медицини Чопович Віктор Раєць. — Буває, заходиш у будинок, який аж хилиться від вітру, і не знаєш, куди ступити, бо усюди на підлозі сміття, брудний посуд, постіль. Малеча — чорна, як смола, голодна, холодна, зате на стіні — плазмовий телевізор, куплений за дитячі гроші. Знаю й іншу історію: у неблагополучній родині дітлахи не мають ні хорошого одягу, ні іграшок, а в матері з батьком у руках — сучасні гаджети, на які пішла уся державна допомога. Відтак, складається враження, нині для багатьох родин народження дитини — можливість заробити.

  Важко не погодитися зі словами Віктора Володимировича. Сьогодні в Україні за кожну дитину держава платить 41 280 гривень, з яких перша разова допомога — 10 320 гривень, залишок виплачують по 860 гривень щомісячно упродовж трьох років. Такі суми, як казали урядовці, мали б стимулювати до народжуваності й покращення демографічної ситуації в Україні, проте, як бачимо, виросло лише бажання «заробляти» на дітях.

  Погодьтеся, нормальних мам й тат не спокусить державна допомога, адже вони розуміють: нині мати двох і більше дітей — недешеве задоволення. Потрібні чималі гроші, аби лікувати малечу, коли хворіє, одягати, взувати. Чималі затрати йдуть на садочок, школу, навчання в інституті. Тож дав би Господь хоч одного-двох поставити на ноги й вивести в люди.

  А чим живуть неблагополучні родини? Одним днем! Для них сорок тисяч із хвостиком — захмарна сума, що надихає на «виробництво» синів та доньок, які зазвичай стають непотрібними своїм горе-батькам і поповнюють державні заклади.

  Відтак виникає запитання: куди ми йдемо? Попереду — прірва?..

Джерело: mn.zt.ua