Novograd.city знайомить вас із Тетяною Гордійчук, дитячим анестезіологом із 25-річним досвідом роботи.

   Вона понад усе хотіла працювати з дітьми, тому й майбутню професію обрала відповідну. Після школи Тетяна поїхала вступати до педагогічного інституту, але дорогою у неї вкрали усі важливі папери. Цілий рік дівчина була вимушена чекати, доки відновлять документи, щоб знову вступити до омріяного ВНЗ. Уже зараз жінка розуміє, що цей рік був їй потрібен для переосмислення: вона вирішила навчатися на лікаря.

   — Пані Тетяно, де ви навчалися та чому обрали спеціальність лікаря-анестезіолога?

  — Я точно знала, що стану дитячим лікарем. Вступила у 1987 році на педіатричний факультет до Львівського медичного інституту. У 1993 році закінчила навчання, тоді й почала працювати. Лікарі спочатку вчаться на педіатрів, а потім в інтернатурі здобувають вузьку спеціальність. Я прийшла влаштовуватись на роботу до тодішнього головного лікаря, а нині очільника міста Віктора Весельського. Він і вирішив мою долю: чи то розгледів у мені потенціал, чи інтуїтивно, але зробив з мене дитячого анестезіолога. На той момент лікарів цієї спеціальності взагалі не було, все тільки започатковувалось. Інтернатуру я проходила на базі Житомирської обласної дитячої лікарні до 1996 року. Після 3 років інтернатури я, можна сказати, безвиїзно працюю в Новоград-Волинському міськрайТМО. Навчання проходило на базі Київської медичної академії післядипломної освіти, де ми вивчали теорію, а практичні знання здобували в Житомирській обласній дитячій лікарні.

   — У вас така нелегка професія, скажіть, бувало страшно?

  — Страшно буває завжди, якщо маєш сумніви. У мене характер такий, я не люблю рутинну та одноманітну роботу. Спокійний спосіб життя — не для мене. Я стресостійка, тому насичений ритм повністю підходить мені. Страх з’являється, коли ти безпорадний у певній ситуації, або щось не розумієш у перебігу хвороби, або просто безсилий, адже випадки бувають різні. Ми боремося із сумнівами за допомогою практики, літератури. Колеги дуже допомагають, я часто дзвоню до житомирських колег, щоб проконсультуватися. Наш страх не паралізує, він змушує діяти, шукати вихід.

   — У чому полягає ваша робота?

   — Наприклад, після аварій чи будь-яких інших невідкладних ситуацій треба оцінити стан пацієнта і вирішити, яку анестезію йому вводити, яка саме доза потрібна, щоб йому стало краще. Це дуже важливо. Ми надаємо невідкладну допомогу при загрозі життю дитини.

  За 25 років практики через відділення пройшло близько 25000 тяжкохворих. Це приблизна цифра, але ми намагалися допомогти всім можливим кожному. На рік при ургентних і планових операціях ми проводимо більше 300 анестезій.

   — Жодного разу не шкодували про свій вибір?

   — Про вибір професії не шкодую зовсім. Розчарування, звісно, були, особливо коли у складних ситуаціях ти бачиш свою безпорадність, або якщо доводиться при важких патологіях транспортувати дитину в житомирську чи київську лікарню. Таких випадків близько 10%, але хочеться звести їх до мінімуму.

   — 25 років стажу — це дуже багато, чи не думали про відпочинок?

   — В Америці з таким досвідом уже всі на пенсії, адже там вважають, що при екстрених ситуаціях людина вигоряє і вже не може працювати на повну силу. У нас же на пенсію ніхто не поспішає. Я взагалі не уявляю себе без роботи. Імовірніше, буду жити на дачі і працювати на землі, це розслабляє. Але нині робота — моє життя, я ще повна енергії.

   — А зараз як відволікаєтесь від роботи?

   — Ходжу до лісу. Дуже люблю контактувати з природою, відпочивати з чоловіком, гуляти, бути на одинці з собою. Або ми їздимо до батьків, щоб на деякий час забути про роботу. Мій чоловік теж лікар — дитячий хірург. Тут ми й познайомились і вже 18 років живемо та працюємо разом. На двох розділяємо як відпочинок, так і роботу в операційній, і дуже цінуємо кожну хвилину поза роботою.

   — За стільки років у вас, мабуть, склалися дуже дружні стосунки з колегами?

   — Я надзвичайно пишаюся та люблю свій колектив. Він один з найкращих, і я не проміняю його на жоден інший. Такими хорошими взаєминами ми завдячуємо нашому завідувачу відділення. Іван Кравченко    — професіонал своєї справи, добра людина й товариш. Він створив наш колектив таким, яким він є. Якою б складною не була ситуація, ми завжди радимось та допомагаємо одне-одному. У нашій роботі, мабуть, найголовніше — мати поруч людину, що підтримає, порадить і допоможе. У відділенні кожен на своєму місці: від молодшої медичної сестри до завідувача.

 Тетяна Гордійчук та Іван Кравченко

   — А пам’ятаєте свій перший наркоз?

   — Так, звісно, таке не забувається. Перший наркоз був на кафедрі анестезіології в Києві. Мені треба було перевести дитину на штучну вентиляцію, а я не змогла. Лікар тоді мені сказав: "Ще не готова".

   Після того довгий час для мене кожен наркоз був як новий.

   Але інтернатура в Житомирській дитячій лікарні розставила все на свої місця, там ми працювали вже на повну. Звісно, за нами наглядали, але до Новограда я приїхала вже впевненою. Спочатку працювала сама. Роботи багато, було дуже тяжко. А останні 12 років ми всю обов’язки розділяємо на двох з Геннадієм Малінським.

   — У вашій професії, певно, кожна операція є складною. Але чи були такі, які не забудуться ніколи?

   — Було безліч серйозних випадків, але нам вдавалося успішно проводити складні операції.

   Особливо запам’яталося, коли 3-річна дитина, повторюючи за своїми рідними, випила горілку.

   Її до нас доставили в глибокій алкогольній комі. Випадок може декому видатися смішним, але такий стан загрожував життю малечі. Нам вдалося стабілізувати її стан. Нині вона живе повноцінним життям.

   — Про що мріє дитячий лікар?

   — Мрія — новий хірургічний корпус з сучасними умовами та обладнанням. Лікарі вже багато років цього чекають. Дуже хочу там попрацювати. Сподіваюсь, скоро мрія здійсниться.

   — Які фільми та книги вам до вподоби?

   – Люблю фільми про медиків: "Доктор Хаус", "Бригада швидкого реагування". Милуюся роботою акторів, у них навіть є чому повчитися.

  Раніше я читала класику, а зараз — наших сучасних авторів: Марію Матіос, Галину Вдовиченко. Але частіше все ж читаю професійну літературу, оскільки у нашій роботі завжди треба бути в курсі всіх нововведень. Ми постійно оновлюємо бібліотеку у відділенні. Робота потребує щоденного навчання. Керівництво завжди нам допомагає, тому ми з книгами проблем немає. Крім того, нині у будь-який момент можна скористатися інтернетом.

   — Ви так багато працюєте, чи залишається вільна хвилина для відпочинку, хобі?

   — Ми частенько з друзями їздимо на екскурсії. Відвідали Софійський парк, Вінницький та Київський ботанічний сади, Львів. У вільний час займаюсь домашніми клопотами, їздимо до батьків. Зміна діяльності вже є своєрідним відпочинком, адже у нас, жінок, завжди знайдуться якісь справи. Зараз літо, тож безліч роботи в селі: на городі, в садку. Але це все для мене відпочинок, головне — отримувати від цього задоволення.

Фото: Novograd.city та з архіву Тетяни Гордійчук

Джерело: Novograd.city