«Ці та інші німецькі поселення існували неподалік Баранівки, — розповідає Микола Кобилянський, краєзнавець із селища Полянки. — Виникли вони на початку XVIII століття. Тоді було підписано угоду між Річчю Посполитою, державами Німеччини та Австрії про переселення селян з тих країв на вільні землі Волині. Отак з’явилися в наших краях німецькі колоністи. Займалися вони сільським господарством, ливарною справою, відкривали січкарні, ремонтували реманент, - розповідає zhytomyrschyna.zt.ua.

  Німці були дуже хазяйновиті, вміли та любили працювати. Жили вони у селах біля Полянки — у Дубовій (Дембені), Фридрихівці, Лучистій. А в селі Бубнах їх було найбільше — там і школа існувала німецька, і лютеранський храм».

  Все це зникло у 1930-их роках. Більшість німців-колоністів переселили у Казахстан. А тих із них, хто лишився, накрила хвиля репресій у 1937–1938 роках. Німецькі села після цього так і не відродилися…

  «І ось тепер, коли з тих часів минуло понад 80 літ, на Житомирщину приїхали нащадки німецьких колоністів, аби побачити землю своїх предків, — розповідає Володимир Піньковський, голова Житомирського обласного німецького національно-культурного товариства «Відергебурт». — До нас завітали дві молоді жінки з Німеччини — Катаріна Мартін та Ірина Петер. Предки Катаріни мешкали у селі Дубовій Баранівського району, а Іринині — у селах Горщику (Коростенський район) та Зорянці (Ємільчинськй район). Ми побували з німецькими гостями у цих селах».

  Щоправда, Дубової як села давно не існує. На цьому місці тепер — поля і лісочок. Єдиною згадкою про німецьке поселення є залишки старого цвинтаря з кам’яними пам’ятниками, на яких ще можна розібрати вирізьблені написи німецькою мовою. Тож для 32-річної Катаріни Мартін ці похилені могильні пам’ятники стали чи не єдиним свідченням про землю, на якій жили її діди-прадіди. Сама вона народилася в Петрозаводську, дитиною мешкала з батьками в Казахстані, опісля переїхала до Німеччини. І ось тепер — вперше в житті — побачила Волинь, де мешкали кілька поколінь її предків. «На місці поселення Дубова тепер багато дерев, — ділиться враженнями Катаріна. — Берези, груші та яблуні — вони єдині вижили з тих часів, коли село зникло. І мовби нагадують, що колись на цьому місці були обійстя німецьких родин…».

  Між іншим, під час перебування у Полянці Катаріна Мартін отримала безцінний подарунок. Невтомний дослідник історії цього краю Микола Кобилянський розшукав у своїх архівах інформацію про місцевих німців, репресованих у 30-их роках ХХ століття. У їх списку жінка знайшла й кілька прізвищ своїх родичів, про долю яких раніше не знала. Відтак ця знахідка займе важливе місце у фільмі, який знімала Катаріна під час приїзду в Україну.

  «А під час поїздки в село Зорянку, звідки походив рід Ірини Петер, ми зустріли там 93-річного місцевого жителя, — розповідає Володимир Піньковський. — Звати його Олексій Павлович Іскоростенський. Він чудово пам’ятає свої дитячі роки, коли в їхньому селі мешкали родини німецьких колоністів, які жили в мирі та злагоді з українцями. Ці спогади старожила також стали дуже важливими для німецьких гостей».

  Історія волинських німців за 200 років мовби зробила коло, позначене розквітом і трагедіями, щастям і горем. У XVIII столітті тисячі німців-колоністів приїхали з Сілезії, Померанії чи Баварії на Полісся. А в кінці ХХ століття більшість їхніх нащадків рушили назад, на свою історичну батьківщину. Між цими двома датами — життя багатьох поколінь німців на Волині, успішний розвиток їх господарств, внесок в історію та культуру нашого краю.

  «Доля німецьких поселенців на Волині виявилася дуже непростою і багато в чому — трагічною, — говорить Володимир Піньковський. — Але пам’ять про ті важкі часи дозволить сучасним українцям та німцям знаходити спільні точки дотику у відносинах обох народів». Одним із проявів такої пам’яті може стати меморіал в селі Полянці, присвячений жертвам репресій 1930-их років. Його мріє спорудити Микола Кобилянський. «У цьому меморіалі буде згадка й про репресованих місцевих німецьких колоністів, — пояснює краєзнавець. — Гості з Німеччини пообіцяли долучитися до збирання коштів на цю справу в себе на батьківщині. Тож вірю, що спільними зусиллями ми таки гідно вшануємо пам’ять про німців Волині, які заслуговують на добру згадку…».

Сергій Бовкун