Вона побудована в 1850-х роках за проектом відомого російського інженера шляхів сполучення, вихідця з давнього роду Мусіна-Пушкіна як Києво-Брестське шосе або Брест-Литовський поштовий тракт. Власне, саме тому головна магістраль Києва, що веде на Захід, багато десятиліть називалася Брест-Литовським проспектом (тепер проспект Перемоги).

 У Житомирі Брест-Литовський тракт істотно змінив траєкторію основних вулиць, які влилися у нього. Адже стара дорога з Житомира на Київ проходила раніше через села Вереси, Студеницю, далі - Коростишів, Радомишль ... Загалом, вона практично копіювала старий водний шлях по річці Тетерів: Київ (по Дніпру) і далі по Тетереву - Поліське, Радомишль, Коростишів, Житомир, Чуднів. Дорога була прудка або, як кажуть картографи, меандрічна. Доводилося їй обходити численні навіть незначні перешкоди: болітця, горби, густі зарості, скелі та інші незручні місця. У напрямку села Вереси дорога (тоді за Житомиром) повертала на північний схід в районі перехрестя нинішніх вулиць Київської та Шелушкова.

  Далі, в районі Смоковки, вона долала болотисту місцевість, що нагадувала скоріше тундру, пробираючись вузькими сухими ділянками між озерцями і болотами, минаючи корчму житомирського міщанина Якуба Смока, здіймалася біля переправи вбрід через річку Вошивіцю.

  Ось чому цей передмістя отримав назву Смоковка - від корчмаря Смока. Хоча легенда, поширена серед «аборигенів», говорить про інше: нібито з-за поганого стану дороги в цій болотистій місцевості, коні бунтували, упиралися копитами в розкиснули колію, і візники голосно прицмокували, підганяючи гнідих ... Як завжди в кожній легенді, істина змішується з вигадкою. Дорога на Смоковці і справді змушувала бажати кращого, а ось крики візників, хоч і звучали тут частіше, ніж, можливо, в інших місцях, навряд чи були причиною для народження географічної назви. Почути їх можна було на тодішніх дорогах України де завгодно.

  Інша справа - ім'я власника корчми. Шанованої і добре відомої людини. Адже дав ж корчмар Альбін назву селу Альбіновка (тепер Тетерівка, ми туди ще «поїдемо»), а Вацько - Вацкову (тепер Глибочиця, яку ми проминаємо на шляху до Коростишева, залишаючи за собою «Великий Житомир»).

  Пізніше, коли хуторки Смоковки, розкидані на суходолі, після будівництва меліоративних каналів, злилися, стара дорога на Вереси - Київ, стала головною дорогою цього приміського селища, отримавши ім'я «Старо-Київська вулиця» (тепер це вулиця Саєнко).

  Власне, і сама міська частина старої дороги на Київ (від нинішнього Соборного майдану до вул. Шелушкова) на давніх картах Житомира називалася «Велика дорога на Вереси». Не більше, і не менше. Прокладений знову поштовий шлях на Київ майже по прямій з'єднав наші два міста, ігноруючи рельєф і водні перешкоди, наскільки це дозволяли вже тоді будівельна техніка та можливості. Та й «одежину» нова шосейна дорога отримала сучасну: примхливу ґрунтовку замінили біле шосе (ущільнений гравій на щебеневій основі) і кругляк. Про нього-то і згадував із зловтіхою і гумором знаменитий письменник Костянтин Паустовський, який здійснював подорож по цій дорозі з Києва до Житомира ще гімназистом. Давайте і ми «проїждемо» разом з ним Житомирським шосе на забутому вже давно диліжансі:

  «Диліжанс представляв собою громіздку карету (простіше кажучи - віз). У неї запрягали четвірку коней. Пасажири тісно сиділи всередині колимаги і на її даху - імперіалі.

  Крім того, в диліжансі було влаштовано два сидячих місця зовні, на зап'ятках. Там були прироблені маленькі залізні сидіння, але без підпори для ніг. Тут же були пригвинчені залізні ручки, щоб пасажири могли триматися за них і не вилетіти від поштовхів на дорогу.

  Ще в дитинстві, в Києві, я бачив такі диліжанси. Вони ходили в Житомир, були пофарбовані в жовтий колір, і на дверцятах у них сяяла мідна емблема поштового відомства - два схрещених поштових ріжка і дві пересічні блискавки. Очевидно, зображення блискавок вказувало на участь електрики у справі поштового зв'язку.

 Ще з тих років, оповитий туманом часу, я запам'ятав нещасні фігури зап»яточних пасажирів, які тряслися на жорстких сидіннях. Однією рукою вони судорожно трималися за залізну ручку, а іншою притримували курний казанок чи картуз. В очах у них був тупий відчай. Від нестерпного трясіння по бруківці в одязі у цих пасажирів все розстібалося і розв'язувалося. Жодного разу я не бачив їх без того, щоб у них не бовталися з-під штанів тасьми від кальсонів і піджаки не налазили б горбом на голову ».

  Думаю, ця розлога цитата, дала сучасникові досить чітке уявлення про всі «принади» тодішнього транспорту і тих емоціях, які викликала у нещасних пасажирів проклята бруківка ...

  Тому, не будемо більше «стомлювати» вас їздою по старому Брест-Литовському шосе. Шосе, побачило на своєму поважному віку чимало людей і подій. Згадаймо іще дещо. Тут пролітали з небаченою для старих часів швидкістю в 30 миль на годину карети російських імператорів, які відвідували Житомир; поштові екіпажі, в яких прямували до Києва чи з Києва Тарас Шевченко, Оноре де Бальзак, Пантелеймон Куліш, Ганна Барвінок ... Вже в першомих автомобілях - гетьман Павло Скоропадський і в самому розкішному «ЗІЛі» - його компартійний «спадкоємець трону» Володимир Щербицький ...

  Звичайно, важливою подією в історії цього шосе було пересування з Києва до Житомира у січні 1918-го членів уряду і Центральної ради України, що залишали столицю під тиском військ Мурав'єва. Чи знав тоді перший Президент України, що перспектива «його України» тоді буде такою ж похмурою, як пролітаючі повз вікна засніжені поля і самотні хати, що пройдуть багато десятиліть, перш ніж знову підніметься, у нашій країні синьо-жовтий прапор, а на будинку по Великій Бердичівській, 32, де засідала Мала Рада, буде встановлено меморіальну дошку? ..

  За часів усіх війн шосе було важливим кордоном і місцем битв. Між іншим, у Другу світову, десь в одному з глибоких кюветів, що служив солдатам в якості готового окопу, в листопаді 43-го відстрілювався і син легендарного двічі героя (перший - громадянської війни, хоча по-правді, на таких війнах героїв не буває - всі жертви; другий - до цих пір суперпопулярних анекдотів) Василя Івановича Чапаєва - Олександр Васильович. Він сам згадував у мемуарах про це.

  Втім, свої спогади про події на Житомирському шосе залишив і відомий Леонід Брежнєв (у «своїй» трилогії, яку змушували в «застійні» вчити на пам'ять). За його словами, він навіть взяв участь у бою під час відбиття атаки, коли йшов контрнаступ німців на Київ.

  На тому місці, де нібито відбулася ця епохальна стріляні з кулемета по ворогу самого майбутнього Ге-не-раль-но-го!, Тут же звели помпезний пам'ятний знак у дусі радянської гігантоманії і чиношанування, який незабаром зник разом з його фігурантом: і з сторінок історії, і з пагорба біля шосе. Незабаром тут, на «Рубежі Мужності» звели справжні пам'ятники, і - справжнім Героям.

  Поки ми заглибилися з Вами в минуле давнього шляху з Житомира до Києва, минули на своєму автомобілі або автобусі і Глибочицю, і транспортну розв'язку в трьох рівнях, що будується на Окружній дорозі, де вона перетинає пряме, як стріла, сучасне Київське шосе. Опинилися перед Новою Березиною (лісові топоніми дуже характерні для нашого краю, тому що це Полісся). Тут, за сучасними придорожніми і «поперекдорожнимі» спорудами та автозаправками, до шосе примикають дві дороги, що нагадують швидше старі алеї, густо обсаджені з боків здійнявшимися вгору стрункими тополями. Одна навпроти іншої. Треба ж такий збіг?

  Насправді нічого дивного немає: дорога і на Гадзинку, і на Калинівку-одне ціле, частина старого «верстового» (тому що стояли верстові стовпи - обов'язковий атрибут казенної поштової дороги) шляху, що вів від дороги Житомир - Радомишль на старе містечко Левків -- центр середньовічного мисливського шляху (тобто феодального господарства ловчих - мисливців). Так що поперечну дорогу Гадзинка - Левків «перерізало» Київське шосе, а не навпаки.

 Події в біографії шосе останніх і майбутнього десятиліття - спортивні. У 1980 році по ньому рухалася (якщо бути точним, пробігала ногами наших земляків) на шляху з Греції до Москви естафета «Олімпійського Вогню», а в 2012 - Київське шосе побачить багатьох учасників і гостей «Євро-2012». Життя триває. І наша подорож - теж! Попереду - Коростишів.

  Автор Георгій Мокрицький

Джерело: facebook.com