На базі концтабору працював рибопереробний завод, де й застосовувалася робоча сила радянських військовополонених і жінок-бранок, забраних у неволю з окупованих фашистами територій, розповідає zhytomyrschyna.zt.ua.

  У ході пошуку норвезький колега Пер Евне повідомив нам про те, що в музеї міста Бодо є малюнки, зроблені одним із полонених, на яких той зобразив моменти табірного життя. Спочатку було відоме лише ім’я художника — Дмитро, і місце, звідки він був призваний в армію, — Чуднів; потім віднайшли його прізвище — Кузьмінський. І нарешті встановили ім’я його дружини — Віри Йосипівни, а також племінниці — Євгенії Сергіївни Лобунець.

  У телефонній розмові Євгенія Сергіївна охоче погодилася на зустріч, пообіцявши розповісти все, що пам’ятає, про родича. І ось ми сидимо в затишній господі Лобунців. Чоловік Євгенії Сергіївни приносить кілька уже пожовтілих фотографій, а жінка розпочинає неквапливу розповідь.— По вулиці Рильського в Чуднові, в хаті, побудованій 1906 року, жила багатодітна родина Кузьмінських, у яких було восьмеро чи дев’ятеро дітей. Одним із них був Дмитро, по-домашньому — Митя. За пару років перед війною він одружився з дівчиною, яку дуже полюбив, Вірою, — сестрою моєї матері Антоніни Йосипівни. А мій батько Сергій Антонович був братом Дмитра Кузьмінського. Отож і вийшло, що я й по материнській, і по батьківській лініях приходжусь Дмитрові племінницею.

  У подружжя народилася дитина, на жаль, мертвою. А в 1941 році Дмитра Кузьмінського мобілізували й відправили на фронт. Його дружина Віра Йосипівна розповідала племінниці, що спочатку отримала повідомлення про те, що він потрапив у полон. А потім і сам Дмитро написав із Норвегії. В листі якимось дивом виявилася хустинка з малюнками. В одному куточку її чоловік намалював сердечко, в інших — написав: «Люблю», «Цілую», «Митя».

  Та невдовзі Вірі Йосипівні надійшло сумне повідомлення про те, що Дмитро пропав безвісти. І з того часу — жодної звістки. Як уже сьогодні з’ясували норвезькі пошуківці, він утік із табору й загинув десь у горах. Але Віра Йосипівна про це вже не дізналася. І все ж жінка не втрачала надії, сподівалася на диво, на те, що чоловік повернеться. В тому чеканні вона так і не вийшла більше заміж, проживши вдовою до 92 років. Свою нерозтрачену любов дарувала племінникам, їхнім дітям, була помічницею в їхніх турботах і клопотах.

  На жаль, у родині ніколи не заходила мова про довоєнне життя. Євгенія Сергіївна не знає, ким був Дмитро Кузьмінський за фахом, чим займався. Нагадую їй про малюнки, зроблені ним у концтаборі, — їх у попередній публікації надрукували «Житомирщина» й районна газета «Життя Чуднівщини».

  Під час нашої розмови чоловік Євгенії Сергіївни Ігор Васильович раптом пригадує: «У нас же є ікона баби Віри!». За хвилину приносить ікону, на якій лик Ісуса Христа намалював колись Дмитро Кузьмінський, і яку вірна дружина, можливо, в пам’ять про чоловіка берегла до самої смерті. Таки був у чоловіка талант до малярства, який пізніше не вбило навіть концтабірне життя.

  Євгенія Сергіївна й Ігор Васильович до останніх днів жили однією сім’єю з Вірою, вони ж провели в останню путь солдатську вдову. На садибі, поруч із їхнім будинком, ще й досі стоїть стара хата, в якій колись спізнали такого короткого щастя Дмитро й Віра Кузьмінські.

  В Чуднові й Чуднівському районі проживає кілька людей із прізвищем Кривобочек. Редакція розшукує Володимира Михайловича Кривобочека, народженого 25 березня чи 26 червня 1944 року в Норвегії від батьків — в’язнів фашистського концтабору в м. Бодо. Можливо, хтось знає про нього, можливо, знайдуться його родичі. Дуже просимо відгукнутися й поділитися інформацією.

Новини Житомира