Чорне мастило, що в’їлося в зморшки добре вимитих рук, які тримають кермо автомобіля, свідчить про те, що водій не просто "наїзник", а людина, яка любить техніку та вміє ремонтувати її. Їдемо розбитими дорогами Донбасу. Філігранні рухи рук водія відводять авто від затягнутих водою вибоїн та ям. Трохи втомлені очі вдивляються крізь ранковий туман. Іграшковим здається кермо, що тримає міцної статури водій, якого товариші та командири з повагою називають Петрович.

  Більш ніж половину свого життя чоловік займався спортом. В складі збірної команди борців він виборював призові місця на всерадянських спартакіадах, а це, на хвилиночку, – міжнародні змагання станом на сьогодні.

  – На початку 90-х багато молоді "підсіли" на наркотики та випивку, а ми навпаки — активно займалися спортом, відвідували клуб юних десантників, вчилися, багато працювали.

  Петрович дійсно сильна людина. Працюючи на будівництві, він міг закинути мішок цементу на другий поверх будівлі, а одного разу навіть врятував людину: коли на товариша падав триметровий бетонний стовп, Петрович зумів однією рукою відвести біду від хлопчини, який міг би лишитися інвалідом на все життя. Чоловік тоді дуже травмував руку, яка і зараз дає про себе знати.

  На початок війни в Україні Петрович мав власне СТО та магазин автотоварів під москвою, де в підпорядкуванні було 36 осіб. Разом з тим, він ще встигав працювати на тамтешній залізниці.

  – Буде війна! – якось сказав він своїй дружині, коли з 2012-13 років почав помічати переміщення великої кількості військової техніки до кордону з Україною. – Тоді навмисно на це ніхто не звертав уваги: президент –  прихвостень путіна, міністри оборони – Саламатін та Лєбєдєв також працювали на москву, тому поки одні знищували армію, інші закривали на все очі, — каже Петрович. – І от хай хтось спробує сказати, що росія не готувалася до цієї війни.

  У січні 2014 спеціально повернувся до України, щоб потрапити на Майдан. Там і зрозумів, що на його Батьківщину чекають великі зміни. Потім росії дозволили анексувати український Крим. Побачивши як країна, в якій працює, починає вводити регулярну армію на Донбас та знищувати його, Петрович вирішує лишити прибуткову справу та повертається на свою рідну Сумщину. Вже вдома дізнався що ця війна забрала трьох його рідних дядьків. Свіжі могили молодих сусідських хлопців на місцевому цвинтарі знищили всі сумніви про те, чи йти до війська, чи чекати чергової мобілізації.

   Хіба я не такий чоловік як вони? Хіба я не здатен захищати свою землю, як зробили ці юнаки?!

  У військкоматі пропонували підписати контракт в складі 95-ки чи в 58-ії, але Петрович не захотів: "Там мої товариші та знайомі вже майори-полковники, а я – солдат, соромно…" – зніяковівши каже чоловік.

  – В якій підрозділ бажаєте йти? – по прибуттю в частину Петровича запитали у відділенні комплектування.

  – Та, байдуже, — відповідає чоловік, — головне, щоб користь з мене була.

  Його професійні вміння автомеханіка зрештою дуже знадобилися в одному з підрозділів бригади, де є колісна техніка. Присягу складав безпосередньо в зоні проведення АТО. За його порадою звертаються доволі часто з інших підрозділів і він охоче допомагає, адже розуміє, що все робиться для спільної перемоги України, за яку він дійсно вболіває та яку дуже любить.

  –  Мене тішить той факт, що сестри та більшість моїх рідних займають проукраїнську позицію, хоч це не завжди подобається іншим родичам та деяким сусідам, але від своєї України ми не відступимо.

  Дружина та двоє дорослих дітей Петровича понад 10 років проживають в Білорусії. Родина дочки дуже розуміє та підтримує свого батька, адже чоловік її родом з Грузії, частину якої десять років тому анексувала та ж росія. Син та дружина вмовляли переїхати і його до себе, але свою потребу відчуває тут, на Батьківщині.

  На запитання про терміни служби наш патріот відповідає лаконічно та зрозуміло:

  – Перемогу нашу хочу зустріти у своїй Україні!

  Іван Бурдюг, лейтенант.

  Джерело: novograd.city

Новини Житомира