Ще одним ударом по гідності десантників став нещодавній виступ у програмі одного з вітчизняних телеканалів стрільця третьої роти батальйону Олександра Р., який поливав брудом свою ж частину.

Залишаючи на совісті авторів телесюжету вибір саме цієї людини як «джерела правди», проясню ситуацію, - пише 8 корпус.

Даний солдат розшукується військовою прокуратурою Житомирського гарнізону за звинуваченням у злочині, передбаченому статтею 407 Кримінального кодексу України в частині пункту 3. Це самовільне залишення військової частини або місця служби без поважних причин строком на понад один місяць. Досудове розслідування закінчене, обвинувачення і матеріали справи передані прокуратурою в суд.

Попри сховане за балаклавою обличчя та змінений режисерами голос, десантники з батальйону впізнали Олександра. Офіцери, поранені бійці цієї частини, які перебувають на лікуванні в Головному військово-медичному клінічному центрі «ГВКГ» МО України, готові свідчити: дезертир на передовій був кілька днів, а від участі в бойових діях категорично відмовився. Він переховується від представників закону більше чотирьох місяців.

Батальйон вів важкі бої з листопада 2014 року, відколи вперше змінив підрозділи іншої аеромобільної бригади в донецькому аеропорту. На 90 відсотків сформований з мобілізованих солдатів і сержантів, завдяки зусиллям офіцерського кістяка, він швидко нажив авторитет одного з найкращих у боях на Донбасі. Весь світ бачив репортажі про захист комплексів летовища серед інших і дев'яностим батальйоном, і всі чудово розуміли – там б'ються справжні герої. Що, мабуть, і призвело до інформаційних атак на нього проросійських пропагандистських засобів масової інформації.

Цитую дезертира: «...нас, патріотів, як гарматне м'ясо без всяких пояснень кидали на найважчі ділянки офіцери-зрадники, а сепаратисти вже нас чекали і розбивали впритул...» З його ж слів, після цього командування залишало поранених без допомоги, загиблих не витягали з поля бою, мовляв, встигнемо.

Але даруйте! Не кажучи про специфічний «патріотизм» дезертира і неможливість бути учасником подій знаходячись на відстані в сотні кілометрів, згадаємо вже відоме. Буквально всі задіяні в обороні аеропорту офіцери батальйону знаходились безпосередньо в бойових порядках. Вони ж часто першими приходили на допомогу пораненим.

Лейтенант Володимир Мрищук неодноразово особисто здійснював евакуацію поранених з поля бою, а наприкінці січня під шаленими обстрілами протягом кількох годин самостійно надавав невідкладну медичну допомогу п'ятнадцятьом бійцям сусідньої аеромобільної бригади, яких доставили до медичного пункту батальйону. Лікар стабілізував стан насамперед важкопоранених десантників та організував їхню евакуацію.

Мінометник Вадим з позивним «Повар» зараз лікується у столиці після поранення від вибуху ворожої міни. Без перебільшення: медики не можуть точно пригадати кількість вилучених з його тіла осколків. Але Вадим каже, що до кінця днів буде вдячним командиру взводу офіцеру К. за спасіння свого життя та за його командирський талант. Завдяки професійним діям з організації бою взводний серед підлеглих заслужив репутацію ангела-охоронця. Грамотного та хороброго офіцера цінують за вміння виконувати завдання із мінімальними втратами.

Кулеметник батальйону Вадим із позивним «Дім Дімич» (також поранений, лікується), чуючи балачки про «офіцерські зради», сумно посміхається:

– Чого ми тільки не наслухались по їхньому радіо, навіть маячню про нашу торгівлю зброєю з сепаратистами. Зради не було і не могло бути, командири були з нами поряд. У бою відомий закон – кожен знає тільки те, що йому належить знати і тільки у призначений час. Старший командир не повинен розкривати солдату замисел усього бою, бо можуть бути негативні наслідки. Причину втрат батальйону бачу в іншому. Нам протистояла не купка цивільних донеччан, яким «добрий дядечко» подарував стрілецьку зброю й артилерійські установки. Ми билися з російськими профі, спецпризначенцями, які використовували всяких там Гіві та Моторолу, як прикриття...»

Професіоналізм та військово-технічні можливості ворога оцінював у розмові зі мною й один із заступників командира батальйону. Офіцер наводив деякі прості критерії оцінки дій противника з позицій організації бойових дій. Серед інших – рівень роботи артилерії.

Офіцери фіксували чіткі ознаки того, що супротивник вів постійний технічний моніторинг з підключенням польової, агентурної розвідки та артилерійських коригувальників. Швидкість його реакції на наші удари була блискавичною. Свої артилерійські системи він відводив на декілька кілометрів на недоступні для батальйонних засобів вогню дистанції і за досить короткий час відновлював обстріли. При цьому погрішність влучень у ціль не перевищувала 15 метрів.

Одного разу в грудні не більше ніж за три години після показу в теленовинах кадрів зйомки позицій батальйону під Пісками по них був завданий масований удар важкої артилерії. Боєприпаси лягали точно в місця, зафіксовані телекамерами.

Батальйон на той час вже мав певний досвід, тож після від'їзду телегрупи змінив розташування, обійшлося без втрат. Але точність і швидкість удару свідчила про дії професіоналів дуже високого рівня під оперативним управлінням серйозного фахового штабу. Штабу, безумовно, не з учорашніх шахтарів.

Знущання з полонених бойовиком Гіві можна розцінювати, як його схильність до садизму. Але я до цього ставлюся по-іншому. Гадаю, Гіві з підручними вибивав з десантників імена командирів, мінометників та кулеметників тому, що від його загону після зіткнень з кіборгами «дев'яностого» мало що залишилось.

Стрілець з позивним «Петрович» (також поранений, зараз на реабілітації):

– Коли нас у терміналі перший раз сепари труїли газами, ми подумали, що нам настав кінець і викликали вогонь артилерії на себе. Бачили б ви, як дісталось тим «сомалійцям». А ми, слава Богу, вціліли...

Донецький аеропорт наші кіборги залишили аж ніяк не через слабкість духу чи невміння воювати. Просто захищати перемелені металом руїни серед поля не було більше сенсу. Батальйон і далі знаходиться в зоні проведення антитерористичної операції, виконує бойові завдання командування.

Я не знаю, скільки кавалерів вищих нагород України буде в 90-му окремому аеромобільному батальйоні після цієї війни і скільки з сорока п'яти поранених воїнів знову повернуться у стрій... Але твердо можу сказати: «Дев'яностий» – це батальйон героїв. І правда – саме в цьому!