Розстаючись, вони понад усе вірили, що зустрінуться знову.

Писали про це один одному, говорили по телефону і намагалися не сумніватися, що так обов’язково буде. Вона постійно просила коханого: «Повернися додому живим…» А він, як справжній чоловік, завжди відповідав: «Обов’язково повернуся. Адже мене вдома чекають!» Його справді вдома чекали. Окрім коханої дівчини Людмили, чекали ще дорогі і близькі люди: мама і брат, рідні, друзі… Втім, на жаль, це не змогло врятувати життя 20-річного військового. У серпні 2014-го він був поранений у зоні АТО, а 5 вересня хлопець помер у харківському шпиталі…

Про це повідомляє газета «Звягель».

На одній з найближчих сесій міської ради розглядатиметься питання про перейменування вулиці Войкова на честь загиблого бійця 30-ї ОМБр — Юрія Глухова. Для когось він — один з багатьох новоград-волинців, котрий віддав життя у безжальній війні. А для рідних і близьких цей усміхнений хлопець з очима кольору неба — один-єдиний, неповторний і незабутній: син, брат, коханий... Молодший брат Євген невипадково називав Юру чудовим прикладом для себе, бо після смерті батька він став для нього справжнім взірцем. Тепер таким взірцем і опорою для мами Любові Петрівни, яка виховала двох синів, має стати він сам. Віримо, що так обов’язково буде.

Кажуть, на небі спалахує тим яскравіша зірка, чим чистішою була душа людини, котра покидає цей світ. Юрина зірка на небосхилі горить яскраво. Не лише на небі, а й у нашій пам’яті продовжує сяяти пам’ять про загиблих учасників АТО. Хотілося би кожному з них сказати, що Новоград зберігає про них світлу пам’ять, а ще — дуже хочеться морально підтримати їх рідних та близьких. Сподіваємося, що наступне інтерв’ю з дівчиною Юрія Глухова — Людмилою Романюк — стане життєствердним промінчиком для усіх, кому довелося пережити біль від втрати близької людини. Дівчині — лише 21 рік, але у ній відчувається незламний характер. Звісно, одному Богові відомо, чого їй це коштувало після звістки про загибель коханого, але вже той факт, що вона погодилася на це інтерв’ю, — свідчення моральної сили.

— Людо, попри досить молодий вік, ти є прикладом мужності. Адже після пережитої тобою особистої трагедії ти обрала непростий шлях, підписавши контракт на військову службу. Що це — давня мрія чи, може, — щось інше?

— Напередодні Нового року я підписала контракт на три роки. Це була моя давня мрія, хоча за освітою я — журналіст. Вважаю, що служба в армії загартовує характер і формує особистість. І хоча служити нині досить небезпечно, але для мене це рішення не було чимось складним — я його довго не обдумувала.

— Тебе не лякало те, що саме ця робота забрала дорогу для тебе людину?

— Цей мій вчинок засвідчує, що українські жінки незламні навіть після таких страшних трагедій. Та й я ніколи не вважала себе слабкою, а армія — це лише одна з вершин, яку я збираюся підкорити впродовж життя.

— Звідки такий «залізний» характер?

— Переконана, що потрібно завжди йти до своєї мети і виконувати обіцянки, які колись сам собі дав. А про службу в армії я замислювалася ще зі школи. Хоча у моїй сім’ї немає кадрових військових. Мій гідний приклад у цьому — це Юра.

— Розкажи про нього, будь ласка.

— Ми були разом два роки і десять місяців. Навіть, трохи більше. Він був (і залишається для мене) доброю і щирою людиною. У першу чергу він був моїм другом, який захищав від усіх негараздів. Був маяком для мене, моїм орієнтиром: де він — там мій дім. Ніколи ні про кого не говорив погано, завжди допомагав усім, а ще — з кожним він був справжнім. Напевно, тому у нього було багато друзів… Тепер ці люди є і моїми друзями, адже вони зберігають пам’ять про нього. Багато чого позитивного можна говорити про Юру, але, зрештою, це все одно повністю його не охарактеризує. Жодних слів не вистачить, щоб описати мої до нього почуття.

— Ти здобуваєш професію журналіста, отже — людина творча. Гадаю, є у твоїй пам’яті по-особливому теплі історії, пов’язані з Юрою. Чи не так?

— Звісно, багато. Пригадую його захопливі враження від моря, на якому він вперше побував минулого літа. Тоді наших військових викликали за тривогою і відправили на полігон, а потім — у Херсонську область. Там і відбулося Юрине знайомство з морем. За іронією долі — перше і останнє… «Я ніколи не думав, що море таке чудове, непокірне і безкрайнє», — такими були його перші враження. Той час, який вони з хлопцями там провели, був, напевно, одним із найкращих моментів, перед початком самого пекла.

Відпочинок на морі — це була й наша спільна мрія. Сподівалися, що коли війна закінчиться, то ми обов’язково поїдемо ніжитися під літнім сонцем і бризом десь на пляжах рідних українських морів. Але не судилося...

«Я би дуже хотів, щоб ти зараз була поруч, — розповідав він мені тоді, літньої ночі по телефону. У той час ще можна було без проблем один до одного додзвонитися. — Така тепла ніч, зоряне небо, місячна дорога на воді — ніколи не думав, що буває така краса! Завжди здавалося, що це вимисел режисерів кіно. Якщо на хвилину забути, з якої причини ми тут опинилися, то я майже радий, що усе це побачив і відчув. Шкода лише, що без тебе…».

— Справді красивий спогад. Знаєш, деякі моменти варті довгих років, а декому не вистачає цілого життя, щоб відчути подібні емоції, щоб помітити їх посеред буднів. У вас такі моменти були, і це добре.

— Я бережу ці спогади. Рада, що вони у мене є…

— Які емоції викликає в тебе той факт, що вулицю нашого міста і провулки Войкова збираються перейменувати на честь Юрія Глухова?

— Буду рада, якщо його ім’я увічнять у такий спосіб. Це важливо для усіх нас, для усього міста. Дуже вдячна Леоніду Стецюку, що він взявся за таку справу і завершив її. Це означає, що згадка про чудову людину залишиться з нами на довгий час.

— Що змінилося у твоєму житті після того, як Юри не стало?

— Багато чого... Часом понад усе хочеться йому по-дзвонити і розповісти, як пройшов день. Про те, що сталося нового, поділитися своїми враженнями і переживаннями. Хочеться елементарних речей.

— На жаль, у нашому місті дуже багато загиблих учасників АТО, їхнім родинам щодня доводиться із цим жити… Поділися своїм досвідом — як ти це пержила?

— Перші декілька тижнів мене не залишали наодинці подруги і друзі. Приходили зранку і просто витягували на вулицю, намагаючись відволікти від сумних думок. Ми гуляли містом, пили каву, а коли на мене нахлинали спогади, я просто сиділа і плакала. І вони не намагалися мені казати, що все мине чи забудеться… Просто підтримували мене, були поруч, гладили по спині… А ще дуже рятували згадки про смішні моменти та різні казуси, пов’язані з Юрою.

— Що він казав, йдучи на війну?

— Ніколи не чула, щоб він чогось боявся. Казав, що потрібно боротися за свободу України і власне майбутнє. Мовляв, якщо не ми, то хто?

— У тебе є власний рецепт подолання життєвих труднощів?

— Є люди, котрі спокійно сприймають усе, що з ними відбувається. Вони живуть у темряві, їх переслідують невдачі, і вони не думають про те, як це змінити. А є люди-оптимісти, я намагаюся належати до них. Бувають складні періоди, коли ми теж живемо у темряві, але мріємо про світло. Я вірю у краще. Вірю, що у житті ще є до чого прагнути. У мене немає іншого вибору.

— Людмилко, дякую тобі за відвертість і за силу твого духу. Нехай твоя віра у краще обов’язково здійсниться!

— Дякую.

P.S. Коли я побачила цю дівчину, то подумала: «Українській армії пощастило, що до її лав вступають такі гарні і розумні дівчата, як вона. І що у нашому війську є такі славні хлопці, як Юра Глухов». Понад усе в світі хочеться, аби наша молодь була щасливою, і щоб більше нікого не забрала війна. А те, що ці люди — патріоти, і не бояться труднощів, — це однозначно. Наше майбутнє — за такими рішучими і дієвими молодими людьми. Нехай їх оберігає Господь…

Завершити цю статтю хотілося би Людиними словами про Юру: « Він — мій непередбачуваний океан, в ньому хочеться потонути і з головою зануритися у холодні води, забуваючи про всіх і про все. Немає нічого головнішого за нього. Спи спокійно, милий друг, моя любов». 

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК