- бійці 95-ї бригади, яка тривалий час утримувала аеропорт Донецька, розповіли BBC Україна про передову та повернення додому.

Житомирська 95-та окрема аеромобільна бригада Збройних сил України брала участь у найзапекліших боях на Донбасі.

Десантники бригади воювали на околицях Слов'янська, в аеропорту Донецька та під Дебальцевим. Зараз вони повернулися із зони АТО у Житомир.

Бійці 95-ї згадують про свої найсильніші переживання на Донбасі, пояснюють, чому взялися за зброю, розмірковують над причинами конфлікту на Сході та дивуються ставленню українців до військових.

Багато людей "втратили гостроту моменту", ховаються від армії та не розуміють, що в країні війна, - вважають військовослужбовці житомирської бригади.

BBC Україна: Якою була ваша мотивація, чому пішли служити?

Валерій Логінов, позивний "Аскольд": Пішов служити, бо не міг дивитися, як Росія діє щодо України. Потім було захоплення Криму, анексія, тому пішов у військкомат - нагадав, що я є, і через тиждень був призваний з першою хвилею хлопців у 95-ту аеромобільну бригаду.

Ярослав, позивний "Секрет": Служити в десантних військах дано не кожному. Якщо ти вже вдягнув "тільняшку" і берет, то мусиш виконувати свій обов'язок перед батьківщиною, який би він не був, яка б війна не була, як би її не називали: беззмістовна, продажна, хтось заробляє гроші на цьому, а суть не змінюється - ворог на нашій землі, її потрібно захищати.

Сергій Хомутовський: Я мобілізований указом президента, а інша мотивація, як сказав мій син, - я українець, хочу жити в Україні. Я не "косив", нікуди не ховався, а просто пішов служити. Я пишаюся і радий, що служу з такими хлопцями, як "Секрет" і всі інші. Україну треба захищати.

ВВС Україна: Ваш найсильніший спогад про перебування на фронті?

Валерій Логінов: Спогади про загиблих товаришів, про хлопців з якими я служив, про хлопців, яких я знав, які фактично загинули у мене на руках. Наприклад, Сергій Сідлецький, позивний "Грізлі" (Інший боєць з позивним "Грізлі", Андрій Юркевич з "Айдару", загинув на Луганщині. -Ред.). Поїхав на завдання - і хто знав, що він загине. Бачили людину живою, а через кілька хвилин - загинув. Це дуже-дуже важко. Артур Сілко загинув 6 жовтня у мене на руках. Отримав смертельне поранення, була сильна кровотеча. Він помер на підлозі у будинку, куди ми його перенесли, і я закрив йому очі. Ми з хлопцями підготували його до транспортування в тил наших військ, а потім для поховання. У мене сина також звуть Артур - тому я сприйняв його як рідного сина. Тим важче було бачити, як він загинув. А через два місяці після його смерті я тримав на руках його доньку, якій один рік від народження. Вона сміялася, мацала мене за бороду, а на душі було боляче.

Pуїни Донецького аеропорту

Ярослав: Можливо, найсильніший спогад - коли ми приїхали у той славнозвісний термінал (Новий термінал Донецького аеропорту. - Ред.). Нас висадили вночі трошки не там. А ми висадилися - скрізь все горить, танки вибухають, боєприпаси, залишені солдатами, вибухають, і ми навіть не знали, куди нам йти. Тоді вже думали - все.

Сергій Хомутовський: Напевне, все ж цей аеропорт - була "жесть". Це був наш перший виїзд на передову, якщо десь і була "задниця", то вона там була повна.

BBC Україна: Що допомогло пережити найскладніші моменти?

Валерій Логінов: Віра у Бога. За освітою я людина, яка б не мала вірити в Бога, але відносини людини і Бога - вони більш глибокі, ніж може здатися на перший погляд. Я їхав на війну і знав, що у Бога щодо кожного з нас, в тому числі і щодо мене, є якийсь план, уже все прописано. Так, інстинкт самозбереження лишається, але від розуміння того, що я віддав себе в руки Богу, мені було легше на душі.

Під час мінометного обстрілу був страх. Лежав і думав: "Що ти тут робиш? Сам прийшов сюди? Ось лежи і не бійся. Значить, ти вже не можеш нічого змінити".

Ярослав: Молитва, віра в Бога. Тут більше немає нічого сильнішого. Завжди в кишені була ікона, у бронежилеті - ікона, у касці - ікона. Як на мене, це найкращий оберіг.

Сергій Хомутовський: Віра в Бога і сім'я. В мене двоє дітей і жінка. Думки про сім'ю, що треба повернутися живим, що вони мене чекають, це теж допомагало.

ВВС Україна: Що ви думаєте про конфлікт на Донбасі?

Валерій Логінов: Те, що зараз відбувається на Донбасі, сором'язливо називають конфліктом. Насправді, це - війна. Війна за незалежність України від Росії. Вся історія взаємин Росії та України - це бажання так званого старшого брата підпорядкувати собі Україну. Коли б ви не дивилися - і в часи козаків, і в часи Російської імперії, Радянського Союзу. Вони вчепились в Україну і відпустити її не хочуть. Для них це - не просто втрата території чи промисловості, а підрив базового принципу, на якому існує сама Росія.

Росія не перестала бути імперією. Її політика заснована на таких поняттях як братство, інтернаціоналізм. Це той принцип, за яким ми (Радянський Союз. -Ред.) мали право і можливість втручатися у внутрішні справи інших держав, у тому числі зі зброєю в руках. Зараз це називається "братство", "братські народи". Виявляється, у Росії стільки братів: чеченці, грузини, абхази, Придністров'я. Скрізь, де тільки з'являється Росія, скрізь є "братські народи".

Росія завжди проводила політику, щоб асимілювати місцеве населення. Яким чином? Стосовно України все було досить просто, якщо так можна так сказати, - штучно викликаний Голодомор, який убив мільйони людей. Це й "велике переселення" народів, це те, що творилося у відношенні до кримськотатарського населення, коли їх виселяли, чеченців скільки виселяли. А скільки вмирало в цій дорозі людей.

На звільнені території відправляли кого? Декласований, люмпенізований, проросійський народ. Так був сформований Донбас. Вони не мають своєї національної ідентичності, прив'язки до України та українського народу, знаєте, просто як жителі. Якщо вони живуть в Україні, то мають бути патріотами і громадянами своєї країни. Тому те, що ми зараз маємо на Донбасі - це не конфлікт. Це ми захищаємо свою Україну.

Ярослав: Можливо, це випробування для наших Збройних сил, які були нікому не потрібні протягом усіх років існування. Випробування міцності для всього нашого народу.

Сергій Хомутовський: Донбас - наш, український. З цього і будемо виходити. Чужі люди прийшли на нашу територію і хочуть права - це неправильно. Кому не подобається жити в Україні - туди, у Магадан, Махачкалу.

Це не АТО, як багато хто говорить. Це війна. В АТО не буває таких підрозділів і бригад, які воюють проти нас. Тисячі солдатів, сотні танків, артилерійських знарядь. Це війна фронтом, яким на нас ідуть.Ярослав, позивний "Секрет", військовий 95-ї бригади

ВВС Україна: Щоб ви сказали верховному командуванню?

Валерій Логінов: Армії потрібні реформи. А реформа найперше повинна йти від Генерального штабу. Нам потрібні не просто мужні люди в його керівництві, не люди, які будуть бігати по полю бою з автоматом в генеральських лампасах, а нам потрібні стратеги. Нам потрібні люди, які будуть сидіти з калькулятором і навіть пістолет в руках тримати не будуть, тому що в цьому немає необхідності. Вони штабні працівники. Генеральний штаб - це мозок армії, який має працювати.

В армії у нас великий офіцерський корпус. Треба просувати нагору дійсно грамотних офіцерів. Офіцерів, які мають бойовий досвід, а не тих людей, які звикли просуватися по службовій драбині тільки за рахунок хабарів або особистих зв'язків.

Наша армія не воювала 23 роки. Вибачте, техніка, яка стоїть на тривалому зберіганні, - у неї патрубки лопаються, у неї гума лопається, метал іржавіє. Так іржавіють й офіцерські погони. Ті офіцери, які звикли жити в тиші, вони по-іншому жити не вміють. І воювати не вміють, і не будуть воювати.

Ярослав: По-перше, це не АТО, як багато хто говорить. Це війна. В АТО не буває таких підрозділів і бригад, які воюють проти нас. Тисячі солдатів, сотні танків, артилерійських знарядь. Це війна фронтом, яким на нас ідуть. А було б бажання - ми б уже стояли давно на кордоні.

Сергій Хомутовський: Побільше рішучості. Я розумію усі ці "перемир'я", але де воно? Люди гинуть. Нам не дають реально нормально воювати. Треба давати по зубах! І вони будуть нас поважати. На тих територіях воюють теж люди і вони бояться більше, ніж ми, бо вони воюють на чужій території, а ми на своїй. Ми захищаємо свою батьківщину, а вони - найманці здебільшого.

На фронті "Аллах Акбар" чув, а "За Донбас" - ні. Цим усе сказано. Командуванню треба більше рішучості у прийнятті рішень і домовленостях. Я розумію перемир'я так: мають бути якісь умови, вони мають виконуватися, але якщо вони не виконуються, ми маємо право заводити назад артилерію, відкривати вогонь і йти звільняти свою ж територію - тільки так. Люди гинуть - це вже неприпустимо, людське життя - найдорожча цінність. Яке ж це перемир'я? І не треба боятися війни з Російською Федерацією - ми вже рік з нею воюємо. Так що, можна з нею воювати і не боятись - там такі ж люди, як і ми. І як треба, то ми можемо нормально дати їм по зубах, а не щоб нас постійно за штани тримали (Росія заперечує участь своїх військовослужбовців у конфлікті на Донбасі, а також відкидає звинувачення України та Заходу в тому, що вона постачає прихильникам так званим ДНР та ЛНР зброю. - Ред.).

Я розумію перемир'я так: мають бути якісь умови, вони мають виконуватися? але якщо вони не виконуються, ми маємо право заводити назад артилерію, відкривати вогонь і йти звільняти свою ж територію - тільки так.Сергій Хомутовський, військовий 95-ї бригади

BBC Україна: Якими були ваші почуття, коли повернулись, чи змінився світогляд?

Валерій Логінов: Контраст між війною і життям величезний. Коли поверталися, їхали по дорозі - було так дивно дивитися навколо. Зупинилися в Полтаві, вийшли - скрізь вогні, машини їздять, люди ходять, сміються. А пара сотень кілометрів - і там вже війна. Там вже ризик, там небезпека, там стріляють. Тут люди, на жаль, цього не розуміють. Зробив цікаве спостереження по організації "Бойове братерство ветеранів АТО" (громадська організація, зареєстрована у Житомирі бійцями 95-ї бригади. - Ред.) та благодійному фонду "Бойове братерство "Кіборгів". Ми займаємося збором коштів для тяжко поранених хлопців.

Ось один з таких моментів: коли йшов бій під Дебальцевим, і люди дивилися, слідкували за тим, що відбувалося, переживали, ми за добу для Льоні Хмелькова зібрали сто тисяч гривень. За добу! Через два тижні, коли ось ця війна закінчилася, ми почали збирати гроші для протезування Вадима Довгорука. Бійця з третього полку спецпризначення. Чотири доби він поранений пролежав у лісосмузі. У нього пішла гангрена на ногах, була ампутація ніг, ампутували ліву руку. Хлопчина зараз лежить - ми почали збирати для нього гроші, але віддача йде маленька. Відчувається, що люди втратили гостроту моменту: "на Сході війни немає, знову все добре". А насправді поранені хлопці нікуди не поділися. Вони лікуються і будуть ще довго у шпиталях. Ось це ось контрасти між тим, що там, і тим, що тут.

Ярослав: Світогляд, думаю, все-таки сильно змінився. Напевне, кожен солдат, який приїздив додому на ротацію, помітив, що нікому, крім його рідних і близьких, він не потрібен. Ти ніхто і звати тебе ніяк. Ні пільг, ні учасника (АТО. - Ред.), нічого.

Сергій Хомутовський: Люди ходять, половина ховається від армії, від мобілізації, деякі кажуть - дурень, що служиш. Я так не вважаю, я служу за переконанням. Щодо командування - приїхали ми з АТО, де пробули по 7-8 місяців, а ми навіть відпустки не заслужили. Так, були у відпустці у грудні, але вже пройшло три місяці. А ми помоталися по передовій перед цим перемир'ям. Це не скарга. Просто це - неправильно. Хочу, щоб ви зрозуміли, я не жаліюся на службу. Ні - так ні. Але ж має бути якесь більш людяне ставлення до військових.

З бійцями розмовляв Євген Герасимчук, BBC Україна