Пізніше його машину зупинив «мінний шлагбаум», з екіпажу вижив тільки він.

Ми познайомились під час відведення танків 30-ї бригади з передової. 23-річний уродженець Рівненщини старший лейтенант Іван Берташ з позивним «Куліш» на війні з перших її днів.

Серед учасників боїв на Дебальцівському напрямі взимку 2015 року був і танковий підрозділ Івана Берташа.

— Після того, як ворог захопив Вуглегірськ, однією з ключових точок стало село Логвинове, — розповідає Іван. — Контроль над цим невеликим населеним пунктом на трасі Дебальцеве-Артемівськ дозволяв утримувати єдиний шлях сполучення із підрозділами дебальцівського угруповання. Тож коли село захопили бойовики, командування прийняло рішення вибити ворога з Логвинового.

Це завдання поставили бійцям 30-ї окремої механізованої бригади та батальйону «Донбас». Підтримати в бою піхоту належало танкістам.

Зранку 12-го лютого зведений підрозділ наблизився до села.

— Коли ми підійшли до Логвинового, бойовики відкрили щільний вогонь. Загорілася одна БМП, потім ще одна. В селі я помітив два танки, — пригадує Іван Берташ. — Щоб не підставлятись, почали крутити «карусель», виїжджаючи раз за разом на невеликий пагорб для пострілу. Танк, що був праворуч, вдалось підбити зразу. Потім переніс вогонь на другий. Разом із іншим екіпажем ми той танк таки вразили.

Попри успіхи танкістів, піхота просувалась повільно. Бойовики засіли в будинках і звідти поливали її вогнем.

— Рушили далі, аби підтримати піхоту, — продовжує офіцер. — За будинками помітив ще один «сепарський» танк, але він чомусь не рухався і не стріляв. Ми його підпалили першим же пострілом.

У цей час до східної околиці села бойовикам підійшло підкріплення — три «сімдесятдвійки». Ситуація ускладнювалася, проте Іван дав команду механіку-водієві рухатися їм назустріч.

— І раптом сильний вибух. Танк здригнувся і зупинився, дим, полум’я. Кілька секунд я приходив до тями, покликав своїх, але ніхто не озвався. Почав вибиратися, машина вже палала і могла вибухнути будь-якої секунди, — згадує танкіст. — Вивалився на землю і став відповзати. Дуже пекло очі, я не міг їх розплющити. Рухався практично наосліп. А ще дуже боліла ліва рука — зовнішня сторона кисті була обдерта до кістки і обгоріла.

Коли Іван повз, наштовхнувся на двох поранених, що лежали неподалік. Спочатку подумав, що це наші бійці. А потім зрозумів, що бойовики, скоріше за все ті, що підтягнули під гусениці танка «мінний шлагбаум», тобто кілька протитанкових мін, зв’язаних між собою мотузкою у вигляді ланцюжка. Вочевидь, їх зачепило вибухом мін.

В тому бою янгол-охоронець хлопця був поруч — з екіпажу вцілів тільки він. Згодом його підібрали наші бійці. Далі — чотири місяці лікування в госпіталі. Він повернувся до свого підрозділу лише в червні. Після поранення в Івана погіршився зір, але він упевнений, що побачити у прицілі танк противника зможе.

Питаю, чи страшно під час танкових боїв?

— Перед боєм ще страх є, а в бою боятися ніколи, — спокійно каже офіцер. — Тут головне не впасти в ступор, інакше противник зробить постріл першим. У танковому бою, хто перший вистрілив, той має більше шансів вціліти. Бити російські Т-72 на наших Т-64 можна впевнено. Система управління вогнем «шістдесятчетвірки» краща, ніж на «сімдесятдвійці», тому на Т-64 зробити точний перший постріл шансів більше. Звичайно, якби в нас були «Оплоти» з тепловізійним прицілом для нічного бою, статистика знищених ворожих танків була б кращою.

Указом Президента України від 14 березня 2015 року старший лейтенант Іван Берташ нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Роман Туровець, Народна Армія