Право нащадків Гната на маєтності королі не заперечували й згодом. Грамотами Сигізмунда II, Яна III підтверджувалось право власності за новим шляхетським родом Чопів, згодом — Чопівських. Ну а село, що стало родовим, назвали Чоповичами.

  Землі переходили від батька до сина, аж доки не спалахнула Хмельниччина. Після тої війни чимало польських шляхтичів не змогло повернути собі свого. Чим втішно користалися новопіднесені багатії.

  На Чоповичі поклали око Потоцькі — напевне знали, що згадані королівські грамоти згоріли в Овруцькому замку. Нащадки Гната — Самуїл, Андрій, Тимовій Чоповські вчиняють ціле розслідування, відшуковуючи згадки про свої землі. Та, як не дивно, знаходять, що й було закріплено новою грамотою.

  Горів не лише замок. Чоповицька церква палала кожні років 50, а то й частіше. Храм страждав від турків, від стихії, від звичайної недбалості. Чудову церкву, будовану ще як греко-католицьку в першій половині XIX століття, прикрашали іконостас та скульптури Сисоя Шалматова.

  З майже 30 його робіт для Чоповицького храму дивом збереглися дві. (Вони експонуються в Національному художньому музеї).

  Той храм згорів в кінці XIX століття. Нову церкву будують вже за кілька років, але її підпалить в 1927-му році місцевий комсомолець. Сучасну будівлю зведуть за часів окупації, комуністична влада не давала дозволу на відбудову. З того часу храм залишався діючим.

  До середини XIX село залишається невеличким, тут мешкають кілька сотень сімей. В одній з них народиться Іван Фещенко-Чопівський, майбутній міністр Центральної Ради, жертва сталінського ГУЛАГу.

  Промисловий потенціал Чоповичів обмежувався млином та кількома невеличкими мануфактурами. Проте з прокладанням неподалік залізниці на Ковель життя зарухалось жвавіше. До початку Першої світової у містечку мешкає вже понад шість тисяч жителів.

  В ті ж роки округою переказується історія про дивовижну знахідку. Ніби-то в місцевому урочищі двом жіночкам явилась палаюча ікона Богоматері. Те диво вони намагалися взяти до рук, але лише обпеклися. Ікона далася до рук лише після відслуженого молебну.

  На місці того дива ніби як забило джерело, до якого і зараз приїздять паломники, аби прийняти цілющу ванну. Урочище те дістало назву Кип’яче.

  Чесно кажучи, на місці авторів того переказу, події варто було б відсунути років так на 500. І тим не менше, опіки на руках є, як і чудодійне джерело. Його вода, кажуть, зцілила не одного вірянина, декому навіть повернула зір (чому при цьому не зійшли опіки перекази не повідомляють).

  На ті легенди зреагувало вже й офіційне духовенство. До Чоповичів вирушає синодальна комісія з Санкт-Петербургу (події ті, нагадаю, відбувались в 1911-13 роках). Після зібраних та задокументованих свідчень постановили: вважати диво таким, що мало місце. Для подальшої духовної роботи заснували монастир, а настоятелем призначили ігумена Костянтина, афонського монаха, уродженця Чоповичів.

  Преображенський монастир, де мешкало близько сотні монахів, мав два храми. Один з яких — на місці явлення ікони (чи навіть самої Богородиці — достеменно встановити хто чи що явилось комісія вочевидь не змогла). В 30-х роках минулого століття монастир спалили.

  Відроджувати забутий монастир розпочали років з десять тому. Спершу відбудували храми чоловічої обителі, Казанської ікони Божої Матері.

  За деякий час неподалік, у пристосованому вагончику оселилися черниці. Нині це жіночий монастир на честь Афонської ікони.

  Цікаво, що монастирі дотримуються суворого статуту. Тут навіть не користуються електрикою. Та й лісова дорога в одному з місць більшу частину року залита водою — через це на монастирському подвір’ї не видно звичних вже лексусів.

  Новодільні храми вже володіють і чималим господарством, а також землею в чотири гектари. Це майже третина того, що у свій час отримав Гнат Чоп від польського короля.

Джерело: tutbuv.com

Новини Житомира