Бо батько розповідав, що район Смолянка, де він виріс, отримав свою назву тому, що його жителі витоплювали із відходів деревини смолу. І що розташована неподалік місцевість Кривий Брід, де жив прадід по батьківський лінії Кирило і де на річці Тетерів у шкільні роки я купався разом iз двоюрідним братом Віктором і друзями, названа так з тієї причини, що років із 100 тому там проходили піші шляхи через цю ріку. І це було правдою. Немало я знав і про інші райони Житомира.

Але ось гортаю сторінку за сторінкою видану нещодавно житомирським видавництвом «Волинь» за рішенням і підтримки міськради книжку «Вулиці Житомира», першу із запланованої серії «Енциклопедія Житомира» — і переді мною відкриваються незнані й часто захопливі сюжети з історії й сьогодення рідного міста.

Виявляється, що вулиця Госпитальна (перейменована у 1961 році на вулицю Гагаріна), де змалку а потім у шкільні роки я жив у будинку, збудованому на початку минулого століття прадідом по материній лінії Філіпом, названа так не тому, що неподалік розташована лікарня, яку довго йменували «Первая Советская». Просто в середині ХIХ століття при розробці генерального плану Житомира (бачите, тоді теж існували генплани) на ній мав бути споруджений військовий шпиталь. Вийшло так, що шпиталь не побудували, а розмістили в іншому місці, але запроектована назва залишилася. Шпиталь той почав діяти в будівлях закритого католицького монастиря шаріток (там і зараз військовий шпиталь). Монастир, у свою чергу, в давні часи спричинив назву Монастирська для вулиці, що проходила поруч. Я ж гадав, що вона була названа з тiєї причини, що неподалік на іншій вулиці стояла дерев’яна красуня- церква, знесена вже у 70-ті роки минулого століття. За радянських часів колишній Монастирській дали ім’я Шевченка — на цій вулиці я живу зараз.

Потім відкриваю для себе, що у Житомирі є райони з народними неформальними назвами, про які раніше не чув, серед них Байконур, БАМ, Дика дивізія, Володимирська Гірка, Бермудський Трикутник. А ще вичитую гарну версію зв’язку між назвою Хінчанка, яку здавна має один з районів міста, і гімном України. Останній народився у Житомирі в родовій садибі, що дала назву всій місцевості за прізвищем власників, яка після деяких трансформацій і стала називатися Хінчанкою.

Окремої розмови заслуговують старовинні й сучасні мапи, схеми, плани міста (близько двохсот), численні фото (їх понад тисячi), які прислуговуються ілюстраціями для розповідей про той чи інший куточок або топонім Житомира. Багато із світлин є несподіваними навіть для мене, оскільки я ніколи не бачив міста з висоти польоту гелікоптера, і панорамні ракурси, виконані зверху, примушують сприймати ніби звичні вулиці, майдани, мости зовсім по-іншому. Проте залишимо отримати насолоду від мандрівки по сторінках «Енциклопедії», яких більш ніж шістсот, самим читачам. А я розмовляю з автором цієї, вочевидь, непересічної книжки, відомим краєзнавцем і одночасно директором видавництва «Волинь» Георгієм Мокрицьким.

Він із родини корінних житомирян і прожив у місті все своє свідоме життя. Матеріали для «Енциклопедії Житомира» збирав понад 30 років, його архів інформації з історії топонімики Житомира налічує більш як 16 тисяч карток, плюс використані дані провідних столичних і місцевих архівів і бібліотек. За словами пана Георгія, назване видання є унікальним, принаймні для України, з причини, що вперше книга з топоніміки міста задумана і виконана як енциклопедія за структурою.

До концептуальних питань, які вирішувалися при її створенні, сам автор відносить також деполітизацію топоніміки. На його переконання, топоніміка є галуззю науки, а не предметом чи суб’єктом політики. Отже, не можна її розглядати в контексті ставлення тих чи інших політичних діячів. Це — наука, стверджує він, що є на стику географії, лінгвістики, краєзнавства, історії, мовознавства, етнографії та інших. І головним принципом топоніміки є обумовленість тієї чи іншої географічної назви. Тобто назва повинна відповідати характеру місцевості, її історії. Радянська влада, говорить Г.Мокрицький, перетворила топоніміку, утім, як і мистецтво, і багато інших речей, на ідеологічний інструмент. А в топоніміці слід оперувати тільки фактами, тільки конкретними даними — архівними, топографічними, етнографічними (народні назви часто незалежні від офіційних рішень).

Друге завдання, яке виконувалося при створенні книги, за його словами, є прикладним. Бо для житомирянина (я тому свідок) цікаво, звідки взялась назва вулиці (і сама вулиця), де він народився чи живе. Третє завдання — це вивчення і пояснення народних назв різних районів, місцевостей, вулиць. Причому були використані спеціальні академічні видання, словники української мови тощо. Досить було і складних, з огляду на неочевидність походження, пошуків історії назв. А ось серед очевидних народних топонімів, наприклад такий нестандартний, як «Баба Іра», що закріпився за невеликим районом на північній околиці міста за ім’ям буфетниці невеличкої пивнички у його центрі.

Усього у Житомирі зараз 845 сучасних топонімічних об’єктів — майданів, вулиць, проїздів тощо плюс 200 народних назв. І щодо кожного з них «Енциклопедія» дає інформацію про їхнє походження, функціонування і значення.

Як і про зниклі провулки, вулички і таке інше. Окремий, і, мабуть, найцікавіший розділ книги складають 50 розповідей про топоніміку Житомира в плані як популярного пояснення на різних прикладах, що представляє собою ця наука, так і стосовно окремих місць з найбільш інтригуючою або показовою історією. Сам Г.Мокрицький так і вважає, що «Енциклопедію» варто читати з цього розділу, розміщеного в кінці.

Загалом, як вказує її автор, а до того ж — багаторічний голова комісії з топоніміки при міськвиконкомі, згідно затвердженої концепції присвоєння назв (у тому, що така існує, Житомир може стати прикладом для багатьох інших міст), вони повинні бути аргументовані й, насамперед, обумовлені конкретною специфікою місцевості, якої стосуються (цей принцип виник із зародженням назвотворчості), а ще зрозумілими для абсолютної більшості городян. Частина назв може бути пов’язана з певними подіями або персоналіями, але тут повинна бути міра. І будь-яке місто не можна перетворювати на кладовище імен, що робила радянська влада.

Треба також максимально уникати назв, ніяк не пов’язаних із історією, географією чи розвитком міста. Хоча зараз теж спостерігається тенденція до ідеологізації топоніміки, тепер уже у зворотному напрямі. І комісії, і її голові часто доводиться вислухувати різкі докори, то з боку комуністів, то національно орієнтованих діячів або інших зацікавлених осіб. Тому за краще, вважає він, повертати історичні назви, як це намагаються робити у Житомирі, бо тоді менше аргументів у опонентів присвоєння тієї чи іншої назви. Хоча і тут, на думку фахівців, є проблеми, бо буває незрозумілим, який історичний період взяти за орієнтир. Хоч би як там було, представляється, що у Житомирі вдалося створити путівник для захоплюючих мандрівок топонімами рідного міста. Чого й іншим бажаємо.

Джерело: incognita.day.kiev.ua