Багато з них нині приводять на навчання своїх дітей, дякуючи Миколі Софроновичу та викладачам за те, що навчили свого часу їх правильно тримати в руках пензель, серцем і душею відчувати кольори, мужньо долати труднощі.

Сам Микола Софронович, котрий за відданість улюбленій справі був удостоєний звання «Почесний громадянин міста Бердичева», каже, що навчати дітей — не важко. Свого часу він сам пройшов сувору школу виховання. Саме праця та наполегливість дозволили йому досягти мети — навчитися малювати та навчати цього мистецтва інших.

— Народився я 9 травня 1945 року в Кашперівці Козятинського району Вінницької області, — розповідає Микола Софронович. — У рідному селі закінчив семирічну школу. Середню освіту, щодня долаючи близько шести кілометрів, здобував у сусідньому селі Білопіллі. Вільного часу не було, адже допомагав батькам по господарству.

Малюванням захопився в дитинстві, коли випасав гусей і корів. Розпочинав із пейзажів. А підріс — брав із собою на пасовище книжку та перекладав на папір чи картон для пакування за допомогою олівця, кулькової ручки, вугликів, крейди портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Гоголя, Михайла Лермонтова та інших видатних поетів і письменників.

— У мене були хороші вчителі, — говорить Микола Яцюк. — У Кашперівці переймав досвід у вчителя з малювання та креслення Марка Михайловича Харчуна. Допомагав і завідуючому клубом малювати афіші до кінофільмів.

Після закінчення середньої школи вступив на факультет біології та сільського господарства на той час Бердичівського педагогічного інституту.

Не встиг повчитися, як призвали на службу до армії. У школі молодших авіаційних спеціалістів, яка знаходилася в Сибіру, опановував спеціальність зв’язківця. А час для малювання знаходив і в армії. Командування це помітило. За кращу наочну агітацію заохотили відпусткою, декількома екскурсіями. А скільки «дембельських» альбомів оформив!

Відслуживши, продовжив навчання, під час якого встиг три роки пропрацювати в нині Бердичівській загальноосвітній школі № 7 …слюсарем.

— Насправді ж я був оформлювачем, — пояснює Микола Софронович. — Допоміг не лише школі, а й міському відділу освіти, зробивши для них методичний кабінет. Тому пообіцяли після закінчення вузу влаштувати на роботу в на той час середню школу № 15. Але за направленням потрапив у село Трубіївку Ружинського району. Правдами — неправдами повернувся у місто. Нині Микола Софронович із посмішкою згадує, як він викладав не лише біологію, а й креслення та малювання. Вважає, що на образотворчій ниві користі приніс набагато більше. Організовував художні виставки, перетворив клас на залу мистецтв, що стала зразковим кабінетом з образотворчого мистецтва в області.

— У 1979 році, коли в Бердичеві розглядалося питання створення художньої школи, мені запропонували її очолити, — розповідає Микола Софронович. — Я був сьомим кандидатом на цю керівну посаду. Шестеро попередників відмовилися через те, що школи як такої на той час ще не було. Ні приміщення, ні учнів, ні вчителів.

Художню школу вирішили розмістити у приміщеннях монастиря Босих кармелітів, яким із кінця 1960­их років минулого століття стала опікуватися держава та громадські організації. Відновлювальні роботи проводили фахівці Київської міжобласної спеціальної науково­реставраційної виробничої майстерні Держбуду УРСР. Але коштів не вистачало. Тому частину роботи вчителі та учні художньої школи виконували власноруч.

Відібрав перших 60 здібних до малювання учнів. Вони навчалися у великій залі, яка слугувала і кабінетом, і класом, і місцем проведення різноманітних виставок та свят. Мольберти виготовили з дошки для креслення, розрізавши її на чотири частини.

— Методичного фонду не було взагалі, — говорить Микола Яцюк. — Тому поїхав у Санкт-­Петербург до Академії мистецтв. Там пішли назустріч, дозволивши відібрати все, що потрібно для занять — від кубиків до бюстів. Запакували все у ящики. Домовився з керівництвом заводу «Комсомолець», щоб на зворотному шляху із Санкт­Петербурга забрали цінний вантаж. Навіть кияни заздрили тому, як нам удалося для дітей дитсадка майже цілий вагон приладдя.

Викладачі школи допомагали реставраторам і будівельникам відновлювати із руїн приміщення кляштору. Доводилося працювати малярами, штукатурами, електриками… Микола Софронович добре пам’ятає, як проводив заняття взимку. Кімнати не опалювалися, а на стелях виступав іній. Діти та вчителі грілися біля «буржуйок», зроблених власноруч. У 1984 році відновлювально­реставраційні роботи було завершено. Паралельно Микола Яцюк закінчив навчання на художньо­графічному факультеті Одеського педагогічного інституту.

За час існування школи багато її випускників стали професійними майстрами­художниками, дизайнерами, модельєрами одягу, архітекторами. Мистецтвознавцем у Луврі працює Ірина Заклеєва, Геннадій Лисак став відомим у Росії, Мар’яна Ругінець — у Лондоні. Викладачі художньої школи Євгенія Агаркіна, Ірина Миколайчук, Наталія Недзельська, Олександр Стрілок, Олександр Войтко, Олена Дем’янчук також є колишніми учнями Миколи Яцюка.

Микола Софронович пишається тим, що його доньки Наталя та Оксана, яких виховав разом із дружиною Оленою Костянтинівною, також закінчили художню школу, це їм згодилося у житті. Наталя, маючи вищу освіту, під час декретної відпустки закінчила курси візажистів. На всеукраїнських конкурсах у Львові, Білій Церкві, Дніпропетровську вона посідала призові місця. Працює за зим напрямком. Оксана закінчила факультет архітектури Полтавського технологічного університету. Працюючи у графіці, проілюструвала українську класику: поеми «Енеїда» та п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль­чарівник» Івана Котляревського, байки Л. Глібова, повість Івана Франка «Захар Беркут», «Містичні повісті» Миколи Гоголя та інші. Нині працює в одній з іноземних фірм.

— Я також намагаюся не відстати від доньок, — посміхається Микола Софронович. — Із благословення священика архикатедрального собору Святого Юра Української Греко­-Католицької Церкви отця Теофіла проілюстрував «Біблію». У творчому доробку майстра — оформлення багатьох літературних видань: книг Михайла Полюги «Свет мой печальний», «Я пришел в Вавилон»; Наталії Котикової «Мой стиль — это мои убеждения» (про уродженця Бердичева, композитора Віктора Томіліна); Олеся Коляди «Пісні про Україну» тощо.

А найбільше Микола Софронович пишається своєю школою, колектив якої навчає дітей любові не тільки до мистецтва, а й до батьків, до Батьківщини.

Джерело: Житомирщина