«Спізнилися на саунд-чек. Їмо гречку, перевіряємо паралельно звук, розвішуємо гірлянди, розкладаємо мерч. Невеликий за розмірами «Корольов-паб», у якому ми з Свістом грали в березні піано-біт програму, чомусь цього разу виглядає далеко не таким гостинним, як у минулому турі. Варто сказати, що в Житомирі були продані всі квитки на концерт і що це був перший в історії Фіолету повноцінний концерт у цьому місті. За 7 років!

Перед виступом даю невелике в’ю у гримерці на даху, з каміном та червоними кулястими свічками. Обігрівач працює на повну, але холодно все одно. До останнього сподіваюся, що голос мій повернеться, але, на жаль… Перед виходом на сцену ми проводимо класичний для нас ритуал «джари бари», я прошу пациків рванути не зважаючи ні на що.

Вже з першої пісні я розумію, що тупо не можу співати. Кожна нота вилітає з горла з болем. Тріщу, рвуся, ламаюся, але щасливий… Публіка так близько, що повсякчас змушена витирати обличчя від бризок моєї слини. Вимикаю все свідоме в собі і йду у відрив. Помітно, що не всі готові були до нашої нової програми. Звиклі до нашої лірики, деякі люди в залі відверто нітилися такої стіни звуку та надриву.

Час пролітає швидко. Набагато швидше, ніж я очікую. Крепатура на ногах після попередніх концертів така відчутна, що на «ТБКМ» я вже тільки імітую скакання. Втім, заведені люди навпроти літають замість мене. Бачу ці щасливі і радісні обличчя і розумію – поза зірваними голосами, маленькими непридатними для таких концертів залами та іншими нюансами, завжди є щось більше, що нас єднає. Це БІЛЬШЕ в Житомирі я відчув через критичність моменту особливо гостро.

Я все думав, а що було б, якби посеред якоїсь пісні я остаточно втратив голос?

Після всіх пост-концертних ритуалів, автографів на грудях та прийнятих подарунків, ми повертаємося до гримерки. Там розпалений камін, затишно і хочеться посидіти у спокої годинку-другу. Ніколи. Ми шукаємо з Танею варіанти, як дістатися до Києва, пацики ж за трохи вирушають на Луцьк. Варіанти знайдені, стримане прощання, обійми з Валіком і вже за якусь годинку ми мчимо, дякуючи Лорі і «блаблакару», нічною трасою на Київ. Я додивляюся фільм про лесбійку-психопатку, яка спрямовує у натовп людей вантажівку, щоб згодом бути повішеною. Все, що вона вимагала, це вбити її і не тримати на цьому світі.

Я щасливий, що за трохи буду вдома. Голос закінчився остаточно. У мене буде два дні, щоб в Черкасах, Києві, Сумах та Харкові я знову зазвучав. І ще – важливо не забути постригтися».

Фото: The Province
Джерело: http://terytoriya.com.ua