Вражав дитячою цікавістю та легкістю. Його називали "совістю нації", а він з цим не погоджувався. Завжди нагадував слова Івана Дзюби: "Не називайте нікого нічиєю совістю. Совість у кожного своя!", передає gazeta.ua.

  Мирослав Попович вважав чесність найбільшою цінністю. Бо чесність — це чеснота, яка робить життя зручнішим, комфортнішим.

  Мирослав Попович народився у Житомирі, він випускник філософського факультету Київського національного університету імені Шевченка. Після закінчення вишу працював директором школи і вчителем історії на Тернопільщині. А після трьох років вчителювання вступив до аспірантури в Інституті філософії імені Григорія Сковороди НАН України. Сюди Мирослав Попович прийшов у 1956-му. І все життя, понад 60 років, лишався співробітником Інституту, а у 2001 став його директором. Він написав безліч книжок і статей - з філософії та культури, політики та літератури.

  Він мерзне в своєму кабінеті без опалення на Трьохсвятительській вулиці, сидить під криво розташованою картиною із зображенням старого Києва, зрідка дивиться на портрети мислителів, які в цій кімнаті є сусідами з макетами кораблів і великими морськими мушлями.

  - Не хочу говорити, що моє дитинство було складним, це все-таки було сонячне, радісне дитинство. Мене зовсім не цікавило тоді, що я їв і як одягався. Голодним був, звичайно, але 33-го року не пам'ятаю — мені було всього три. Тож найважчим для мене виявився період окупації. Захворів тоді дуже сильно, бо на цілу зиму мав лише одне взуття — гумові капці, такі балетки. Батьки були учителями, не могли придбати черевики. Я мав дуже хороших маму і тата. Усі нещастя траплялися десь там, у дорослому світі. Перше усвідомлене відчуття безвиході — це 41-ий рік, коли прийшли німці. Батько тоді ж загинув на фронті. Мама була вчителькою. Свого нічого не мали — ні помешкання, ні прибутків. Як ми перебивались, досі не можу зрозуміти, але так жили усі.

  Війну я запам'ятав назавжди. Зараз, коли до нас доходять відзвуки того, що відбувається в Донбасі, я раптом потрапляю в світ, де мені все знайоме. Я переступав через трупи, коли ходив по рідному місту. Обходив стороною протипіхотні міни.

  16-річним підлітком, він на даху поїзда вирушив шукати правди до Москви. Повіз лист від імені свого села до найвищих партійних органів — аби врятувати невинного "ворога народу".

  - Ми з мамою тоді мешкали в одному будинку ще з двома родинами. Один із наших сусідів, теж шкільний учитель, брав активну участь у діяльності підпілля. Я сам особисто бачив, як до нього приходили люди з лісу — він передавав їм якісь записки, мапи. Але він був сином попа, що автоматично робило його "антирадянським елементом". І от у 46-му році, після війни, до нашого будинку прийшли та заарештували його. Просто взяли і вивели людину.

  Його забрали за співпрацю з німцями. Але яка то була співпраця? Моя мама, наприклад, втратила роботу вчительки — німецька окупаційна влада вважала, що українцям не потрібна навіть середня освіта. Пішла працювати шкільним сторожем. Коли і цієї роботи на стало, а ми з дому продали усі туфлі, посуд і якусь одежину, мама влаштувалася приймальницею молока. Дуже мучилася — їй доводилося працювати безпосередньо на німців. А от за те, що мама підпрацьовувала коректором в окупаційній газеті, ми мали неприємності аж до смерті Хрущова.

  В 46-му можна було поплатитися життям за те, що під час війни ти шукав хоч якусь роботу, аби мати вдома хліб для дітей. Отой сусіда, Олександр Никонорович, був звинувачений у співпраці з німецьким режимом. Співпраця, на думку влади, полягала у тому, що він місяць чи два попрацював в райвно (районний відділ народної освіти). Наголошую — не в поліції, а у відділі освіти. Працював там, допомагав підпіллю — і тут таке! Це була велика несправедливість.

  Тоді й вирішив поїхати за правдою в Москву. Мама мене збирала, як на війну. Для неї це була дуже важлива справа. Написав великого листа — ніяких узагальнень, тільки конкретні факти про конкретну людину. Так, як це міг написати 16-річний хлопчина. Розповів про сусіду все, на мою думку, найкраще, зібрав підписи і поїхав. До Шепетівки ще можна було якось добратися — навіть квитки продавалися. А далі — суцільна анархія! Треба було стояти на вокзалі і дивитися, куди їде поїзд. Це були переважно товарняки або "столипінські вагони" — "сорок человек, восемь лошадей". От я сів і поїхав.

  У вагонах не було ні лавок, ні перегородок — просто кидаєш в куточку торбинку і примощуєшся десь на підлозі. А ті, що не вміщалися в вагон, їхали або на "містках" між вагонами, або на даху. Ось так і у мене вийшло — було багато пересадок, не завжди вдавалося втиснутися всередину, доводилося на ходу хапатися за поїзд і видряпуватися нагору. Це не якась окрема ілюстрація того часу, це абсолютно весь побут наш був таким. Тому їхати на даху поїзда до Москви… Ну, сотні людей так їздили, нічого особливого.

  У Москві я спинився у маминих друзів і на другий день після приїзду пішов до Голови Президії Верховної Ради СРСР Калініна. Думав, прийду, розкажу, поясню, а він — усе зрозуміє і прийме мудре рішення… Але до Калініна мені потрапити не вдалося. У кабінеті сидів чоловік у косоворотці, який дуже мляво мене вислухав і сказав: "Оставьте свои бумаги, разберемся!"

  Попереду на мене чекала така сама довга і важка дорога додому. Їхав із почуттям виконаного обов'язку. Але коли повернувся додому, дізнався, що справи не переглянули. Олександр Никонорович відсидів увесь термін — 25 років. А коли звільнився, приїхав до рідного міста і… помер. Сумна доля — дві війни, голод, табір, і так померти. Його потім, звичайно, реабілітували, посмертно визнали Героєм Підпілля, але це уже не мало жодного значення.

  Мирослав Попович зізнавався: "уже "з висоти прожитих літ" можу сказати, що вся моя енергія була спрямована на те, щоб знайти правильний шлях до втілення якоїсь суспільно значимої мети, щоб змінити суспільство на краще".

  Він вважав перемогу Майдану своїм найбільшим успіхом.

  - Хоча це не моя заслуга і якихось особистих виграшів від цього у мене нема. Усе, що відбувається сьогодні, нагадує мені досвід Чехословаччини й Польщі. Так, ми переможемо, тому що уже перемогли. Бо коли людина відчула смак свободи, вона уже не зможе жити по-іншому.

  Мирослав Попович вважав чесність найбільшою цінністю. Бо це вигідно не лише з моральної, а й із раціональної точки зору. Чесність — це чеснота, яка робить життя зручнішим, комфортнішим. Так само, як похідними гідності є відповідальність чи хоробрість, брехня і обман мають свої наслідки, які нашаровуються і нашаровуються. Легше бути чесним і не "добріхувати" щоразу на поверх вище.

  Усіх, хто хоч раз спілкувався з Мирославом Поповичем завжди вражали його молоді очі і усміхнений погляд. А ще на рингтоні його мобільного стояла мелодія The Beatles "Let it be".

  - Я завжди отримую радість, так само, як і в юні роки. Є нещасні люди, які ніколи не раділи життю. Їм потрібно вчитися піднімати погляд до небес. Кант говорив великі слова: "Дві речі на світі наповнюють мою душу священним трепетом - зоряне небо над головою і моральний закон всередині нас". В квартирі у мого знайомого, філософа Валентина Асмуса стояв телескоп, і час від часу він дивився через нього в небо. Я шкодую, що у мене немає телескопа. Треба це виправляти.

  10 цитат Мирослава Поповича

  "Поки людина жива, ми не можемо про неї нічого сказати, бо сьогодні вона зробила один вчинок, а завтра – зовсім інший і перекреслила все те, що було раніше. Вся людська біографія – це сукупність вчинків. І сенс життя теж стосується усієї цієї сукупності вчинків, останнім з яких є відхід людини. Після смерті вже можна сказати: ця людина – … І перерахувати факти її біографії".

  "Питання навіть не про те, для чого жити. Питання в тому, для чого вмирати. Якось я спитав рядового бійця, за що він йде на смерть. Він подумав і сказав: "Всі – за Україну. У кожного Україна своя". Ви знаєте, я не задоволений цією відповіддю. Дуже погано, що нас змушують вибирати своє майбутнє на краю могили. Суспільство кожного дня чує одне й те саме – влада погана, ганьба, а що буде завтра – ніхто не знає. Уже 20 років у нас однаковий передвиборчий "джентльменський набір".

  "Ми сьогодні іноді навіть забуваємо, що нинішня війна – війна принципів. Ми знаємо – і це правда, – що йде війна між Росією й Україною: вона не оголошена як війна, але ми всі знаємо, що вона собою являє. І до цього звелися всі суперечності, які існували, що дуже небезпечно: справа не в мові і навіть не в незалежності – не про це йде мова, а про те, що ми повинні побудувати суспільство з людським обличчям".

  "Всі ми ставимо перед собою запитання: хто я і хто – вони? І коли відповідаєш собі, що я – еліта, то на цьому вже можна ставити крапку. Бо якщо я – еліта, то хто ж вони? Українська культура – це не суцільний шар, вона має дві складові: елітарну та низову. Нам намагались нав'язати суто селянську культуру, але це не вдалось – бо вмішалась елітарна. Історія національно-визвольного руху в Україні – це завжди була історія створення національної еліти. Така еліта вже існувала на початок ХХ століття, і завдяки цьому люди згадали, що Малоросія – це Україна, і що вона має право на самостійність".

  "Зрозуміти можна лише тоді, коли співвідносиш із певним цілим. Скажімо, в квантовій механіці не можна керуватись поняттям причини. Не можна питати: чому електрон був у цій точці і попав звідти не сюди, а туди. Треба виходити з поняття ймовірності, і якщо ймовірність буде дорівнювати одиниці, то це – причина. Звикнути до того, що є речі, які не можна побачити (а значить, і уявити) – це крок до кращого розуміння світу".

  "Бувають цілі епохи, коли добро стає "заразним" (до речі, зло не може бути "заразним"). Мені здається, що ми живемо в таку епоху. Зараз є всі умови, щоб люди народжувались не лише біологічно, а й соціально, щоб вони мали на собі "печать божу". І саме це так вражає іноземців – вони собі уявити не можуть, щоб так боротись за європейські цінності".

  "У кожного з нас є щось таке, на що ми піти не можемо. Це те, що робить людину такою, яка вона є. Якщо дивитись на людину так, то вона не розсипається на сукупність вчинків – бо є щось, що тримає її".

  "Але людина – це не є те, що вона зробила. Добре з цього приводу сказав Шолом-Алейхем: "Людина – це те, чим вона може бути". А оце "може бути" – не покладеш на папір. Кажуть: історія не знає умовного способу. Неправда! Вся історія – це і є умовний спосіб. Кожну хвилину ми можемо бути тут або в іншому місці, можемо зробити щось таке або зовсім інше. Інакше не було б свободи прийняття рішення. І оскільки є можливість бути іншим, не таким, як сьогодні – людина відповідає за своє життя і вчинки".

  "Можна взяти собі за точки координат людську мерзоту, а можна вибрати гарне. Це не означає, що, вибравши хороше, будеш щось виправдовувати, – може, навпаки, станеш більш нетерпимим до людей, вимогливим до своїх близьких, – але це здорове невдоволення. Коли є позитивна точка відліку – добро, хороша людина, друг, – то все вибудовується від неї так, що не перевертається і не веде до катастрофи".

  "Я людина вже немолода, і можу сказати: людина проходить багато народжень. І це цілком прозаїчна річ. Колись тебе струсане якесь явище, яке ти побачиш або в якому візьмеш участь, – і ти зрозумієш, що жив неправильно. Цього боятись не треба, але це буває з усіма".

Джерело: gazeta.ua

 Новини Житомира