У фондах краєзнавчого музею зберігається предмет, схожий на бочку, але вона без дна?! І видовбана із суцільної колоди. З липи. Інколи довбали з ясена. Цей побутовий предмет українців мав назву жлукто - це і є пральна машина того часу. У деяких селах на Поліссі її ще називали – зольниця.

  На середньому Подніпров’ї та на сході Поділля побутувала назва жлукто, на Хмельниччині – вулай чи гуличок, на Тернопільщині і західніше – зольниця, а в Карпатах – зварка.

  На півдні України білизну інколи золили в діжках, або ж кип’ятили в котлах. Мило на наших теренах з’явилось в 20-х роках ХХ століття, а в селах і в 50-х роках було в дефіциті. З дитинства я добре пам’ятаю, як золили білизну в моєму рідному селі Троща Чуднівського району.

  Я любила цей день прання в кінці тижня. З комори на подвір’я виносили жлукто і ставили на траву. В середину закладали трохи соломи, на солому одяг, старанно пересипаючи золою (білим просіяним попелом). Наверх знову клали соломи. Тоді мама з печі виносила баняк окропу і виливала на білизну, а бабця на рогачах виносила з печі гарячий камінець і кидала у воду. Жлукто накривалось рядном. Всередині там «щось » клекотіло, стогнало, булькало…

  З-під рядна валила пара. Я, мала, ходила навкруг жлукта, присідала, прислухалась, намагалась зрозуміти, що там всередині діється. Через годину-дві все стихало і навколо жлукта, у траві, з’являлась калюжка теплої, м’якої води. Я любила польопатись там босими ногами.

  Позолену білизну мама складала у відра і ми йшли до річки. Я несла прач. Білизну полоскали і добре, на камені, вибивали прачем. Сушили на сонці. Сухий одяг «прасували», намотуючи його на качалку і прокачуючи рублем. Рубель – дерев’яний плаский брус с ручкою, ребристий з одного боку – праска ХІХ, початку ХХ ст.

  Коли мило з’явилось в достатку, одяг прали в дерев’яних, а пізніше, в металевих ночвах. І жлукто – пральна машина ХІХ століття, зберігається тепер в музеї.