Вона -- героїчна жінка, яку я маю честь знати. Ми багато розмовляли. Можливо, колись Юля напише книгу. А поки що -- маленька частина з її розповідей, частина її життя, частина життя України.

На початку березня 2014 року 95-та Житомирська аеромобільна бригада  вирушила на Чонгар. Крим уже був не наш. 4 квітня  разом із Ларисою Василівною Вовкогон, директором житомирського Будинку офіцерів, та Оленою Гузенко, директором Студії Арт-село, ми організували таку акцію --  дітки малювали малюнки, а потім їх продавали по п'ять гривень. На зібрані кошти ми купили для солдатів необхідні на той час речі: ліхтарики, принтер, фарбу, продукти і  передали автобусом. А через деякий час я довідалася, що наші передачі не доходять до хлопців, і вирішила їхати сама. Зателефонувала одному полковнику у військкомат, він мені каже: "А чому ти їдеш у 95-ту бригаду? Вона елітна, її не залишать, а ось є Заболотний Сергій В'ячеславович, заступник командира  30-ї бригади. Вони стоять у Луганській області,  їх уже обстрілюють. Це було в перших числах травня. Я поїхала в 30-ку в 2-й батальйон. У мене був шок від того, що я побачила. Мене відразу повезли на блокпост у Рубіжне, там точилися бої з чеченськими бандформуваннями. Я подивилася, в яких умовах живуть хлопці, і ще більше була шокована -- ні бронежилетів, ні шоломів у них не було.

Повернувшись до Житомира, пішла до Бориса Семеновича Розенблата -- відомого бізнесмена, хоча я про нього нічого не чула до того часу. Раніше я зустрічалася з багатьма бізнесменами, і мені всі відмовили. Я подумала, що піду ще навмання. Першими моїми словами при зустрічі були:

-- Я знаю, що ви мені теж відмовите, але все-таки я прошу допомоги для 30-ї бригади. 

Він на мене подивився, зітхнув і сказав:

-- Ну давай свій список, що там потрібно. 

Зрештою, на 70 тисяч гривень було куплено бронежилетів, касок, каліматорних прицілів, радіостанцій. Це були перші рації, які я привезла, тобто у хлопців їх практично не було до того. Одним словом, все що замовляв Заболотний. Ми з ним були знайомі тільки з розмов по телефону до того. А потім, коли вже зустрілися, він мене запитує:

 -- А ви ще раз приїдете?

 -- А треба? 

-- Потрібно, ви ж бачите яка ситуація -- солдатам необхідна форма, берці... 

-- Значить, приїду. 

Тоді вони стояли в Луганській області в Мостках за Сватовим, ми туди їздили кілька разів. Потім вже відбили Рубіжне, і їх переставили на Веселу Гору біля Щастя, там були і артилеристи 26-ї бригади, заступник командира Баранов Сергій Миколайович.  Також їздили ми туди, ділили допомогу вже на дві бригади, хоча там бували ще й інші волонтери. А потім 30-ку переставили на завод у Лутугіно, їздила й туди.

У серпні 2014 року ми приїхали в Лутугіно, вивантажили свою допомогу, їх сильно обстрілювали тоді на заводі, і нам сказали, що швидко треба звідси їхати. Спочатку ми ховалися, та в якусь коротку перерву між обстрілами поїхали. Перед поїздкою свої бронежилет  і каску дав мені Сергій Баранов, напевне, завдяки тому броніку і касці я залишилася живою...

Ми їхали через село Весела Тарасівка по верхній вузькій дорозі, яка пролягає під териконом, а внизу -- село. Як потім сказала розвідка -- колону там чекали. Три "Урали", їдемо -- і раптом вибух, почався страшний мінометний обстріл, "Град" поливав, але перелітав через нас. Машину підбило й підкинуло, мене викинуло з машини. Хлопці мені кажуть, тікай.

Ще у 2-му батальйоні мені дали солдата, Юру, якого я повинна була доправити в госпіталь у Перемозі, тому що після бою у нього "зірвало дах". Він просто спокійно сидів і казав: "Не стріляйте, не стріляйте...". Йому потрібна була психологічна чи, може, психіатрична допомога. Під обстрілом саме він вчасно зорієнтувався і сказав мені -- біжи! Допоміг водію, схопив мене. Наша машина загорілася, палали і дві інші позаду нас. Ми вискочили, побачили внизу дуже красивий будинок, гараж і влетіли туди. Сильний обстріл продовжувався. Загалом, ця вся катавасія тривала десь три з половиною години. Вибухи сильні. Я весь час казала, що в мене в машині залишився телефон, там всі контакти і зйомки. Машина горіла, але водій Мишко поповз туди, до машини, каже, я зараз пошукаю, він дістав поранення, ми його відтягли. Потім він мені казав, що не розуміє, чому поліз, можливо, шок був.

Потім їхав БТР 24-ї бригади, в них теж влучили, вони всі врозсип розбіглися. Ще підбили і їхні автомобілі.  Ми їм кричали -- ідіть сюди. Ще пізніше їхали десантники 80-ї бригади з аеропорту, у них теж поцілили. Дорога вузька, ніхто не міг розминутися. Дорога була як на долоні. Палало вже дев'ять машин і одна БТР. Одна машина 24-ї везла снаряди, вони почали вибухати, ви не можете собі уявити, що там творилося. Снаряди літали у різні боки, летіли "Гради", міни. Гараж завалився, були поранені, ми їх перев'язували. Був там майор із 80-ки, дуже грамотний, не давав нікому панікувати, кваліфіковано надавав допомогу. Як його звати, не знаю. Він командував, координував дії. Казав мені перев'язувати, я перев'язувала поранених. Я бачила, як помирав хлопчик із 24-ї бригади, в нього стирчав кусок міни з шиї, звали Юра. Він мене взяв за руку. Я в нього запитала:

-- Скільки тобі років?  

-- 21. -- Каже мені. 

-- Поклянись, що ти приїдеш зустрічати перемогу до Львова! 

-- Приїду обов'язково! 

Він мені міцно стис руку, і я бачила, що він уже відходить, очі запали, посірів. А я йому продовжувала говорити:

"Юро, у тебе все буде добре".

Інші бійці намагалися вилізти на дах, подивитись, звідки б'ють. Вони відразу отримували поранення, їх перев'язували. Все було марно, село Весела Тарасівка палало. Потім той майор з 80-ки каже, що потрібно йти звідси, напевне, вони знають, що ми тут і гатять сюди "Васильками", пару раз повні залпи "Градів" прилітали. Потрібно було йти в інше місце, в гаражі завалилася стіна. Перебігли в будинок. Ми в будинку знайшли простирадла, ганчірки, перев'язали поранених. Далі побігли в інший будинок. Тільки відбігли метрів 100 і міна попала в той будинок, звідки ми щойно втекли.  Я бігла і казала, кидайте мене хлопці, самі рятуйтесь, я вже не могла бігти, мені в бронежилеті тяжко. Мене постійно якийсь капітан прикривав собою і по ньому осколок пройшовся. Прибігли в інший будинок, там був великий і глибокий погріб. Мене вразило, що той погріб був обладнаний, як бомбосховище -- там була консервація і навіть перев'язочний матеріал. Уже було чим перев'язати поранених. 

Нас було чоловік п'ятнадцять. Це пекло тривало довго. Найбільше мене вразило те, що ні в кого з військових не було рації... Тоді я собі сказала: якщо виживу, возитиму радіостанції стільки, скільки буде потрібно... Якби була рація, то офіцери змогли б передати, що відбувається обстріл такої-то точки. Це було дуже моторошно, ну як так -- війна іде, а ні в кого немає зв'язку?! Три підрозділи -- 30-й, 24-й, 80-й бригади -- а зв'язку нема?!

Потім ми почули, як їде БТР. Один офіцер вибіг, зустрів його. Відразу передали по рації про ситуацію. Але обстріл продовжувався, БТРу потрібно відходити. Офіцер кричить:"Заберіть журналістку, у нас журналістка!"  Я кажу: "Та я не журналістка, я волонтер". Він матюкнувся, сказав, що це не має значення. Вони мене витягли на БТР. Я сплигнула з нього, сказала, що хай краще заберуть тяжкопоранених. 

-- Ти що, здуріла? 

-- Та ні. 

Такий шок був у всіх... Добре, неси поранених. Завантажили того Юру, ще тих, у кого була сильна кровотеча. Їх вивезли. Потім за нами через півгодини знову приїхали, як оселедці ми напакувались у той БТР,  виїхали. Нас привезли на якийсь блокпост, уже був вечір, там теж були обстріли. Приїхала санітарка, десь вже сіла "вертушка" забрати тяжкопоранених. 

Нарешті мене привезли на Веселу Гору до Сергія Миколайовича Баранова. Я почала відходити, мене почало трусити. 

-- Випий горілки, -- радить він мені. 

-- Я не п'ю. 

-- Треба.

 Я випила. Мене поклали спати в машині у них. Уночі чую -- починається стрілянина, я встала і побігла. Мене схопили хлопці: 

-- Юля, тихо, тихо -- це ми працюємо.

А в мене вже інстинкт...

Коли приїхала додому, зателефонував Сергій Заболотний. Каже, ми знаємо, що трапилося, дякуємо за твою роботу, за те, що ти стільки разів до нас приїздила, ми розуміємо, що ти більше не приїдеш. Після всього пережитого, я тоді відповіла, що так, більше не приїду... 

Для мене ще був шок дорогою додому. Зупинилися у Полтавській області на заправці вночі, водій каже, що в мене поганий вигляд. Я відказую, та нічого. А далі стояли далекобійники, чую, кажуть, дивись, яку брудну шмару підібрав...

...Уже 13 серпня телефонує мені мій товариш, Володя Абрамович. Питає:

-- Юля, ти не можеш дізнатися, там щось із моїм сином? Немає зв'язку, а він був у Степанівці. Я почала телефонувати всім, хлопці сказали, що він загинув. Це була теж 30-та бригада, тільки 3-й батальйон, він був танкістом. Потім хтось сказав, ніби бачив, як вони бігли кудись від підбитого танка. І потім я думаю: "Боже, у моїх друзів таке трапилося. Син загинув чи у полоні. А я злякалася? Я ж живою залишилася! Солдатам потрібна допомога". Я відразу подзвонила Сергію Заболотному, запитала, що потрібно, давайте список, буду до вас їхати. Потім їздила кілька разів у Лутугіно, останнього разу, коли частина цього містечка вже була в оточенні. Луганський аеропорт вже був не наш, а це до Лутугіно кілометрів 15--20. 

Машина, на якій я їзджу -- це п'ятитонник, "Мерседес", машина фірми "Фаворит". Мені її люб'язно надали Олена та Семен Розенблати, сестра і брат. Я завжди  їм дякуватиму і розповідатиму про них. У Житомирі мало бізнесменів, які так допомагають армії.  Я приходжу до них, кажу, що потрібно, і вони знаходять будь-які варіанти, щоб це купити. Яка ще фірма дасть просто так машину? Ця машина ламається, вона буває під обстрілами, а вони її ремонтують. 13 лютого ми потрапили під сильний обстріл у Дебальцевому, попала міна, у машини вирвало двері, вантаж вивалювався, дах упав, боковина відвалилась. Її знову відремонтували. Крайні рази ми їхали в АТО прямо з СТО, Олена Семенівна заплатила 30 тисяч гривень за ремонт. 

Нещодавно мене попросили бійці привезти шість акумуляторів для БМП, по 3 600 гривень кожний. Дав гроші на це Олександр Рабінович. 43 рази я їздила в АТО, і Олена Розенблат мені завжди хоч чимось допомагає. Більше 275 тонн вантажу, тобто допомоги, ми вже перевезли на фронт. Люди можуть подумати, що стільки тонн -- це картопля і консервація. Але ми такого не возимо.  Переважно -- це форма, спальники, оптика, бронежилети, каски. Одним словом, все, що на той час необхідно солдатам. Возимо і автомобілі. Останнім часом Юрій Миколайович Журбенко, фонд "Людяність",  почав мені допомагати. Це медична допомога зі США. Її багато. Це обладнання для операційних, спеціальні ліжка,  разова постіль, одяг, різні інструменти, ножі скальпелі, катетери -- чого там тільки нема. 

А так практично мало нам допомагають, дуже мало. Ось нещодавно я просила одного "крутого" бізнесмена купити 100 трусів бійцям і 100 пар шкарпеток. Не купив, хоча я знаю, що для нього це не гроші. Сказав, що йому це нецікаво ... 

Кажуть, що люди стомилися від війни. Від чого ви стомилися? Ви що, чуєте тут "Гради" і мінометні обстріли? Ви стомилися від волонтерів, які постійно ходять і просять допомоги для передової? Нещодавно прочитала у одного розвідника 93-ї бригади Ярослава Лапіна приблизно такі слова: "Простіть нас за те, що ви стомились від війни". Кажу приклад Житомира. Нас 270 тисяч населення. Перерахуйте раз на місяць по одній гривні волонтеру, якому ви довіряєте. Це колосальна сума! За 200 тисяч можна купити 200 комплектів хорошої форми -- "Горки" або два хороші тепловізори, або багато вологих серветок. Невже чийсь сімейний бюджет постраждає від 1 гривні? Ні, не постраждає. Зайдіть увечері у кафе, ресторани, бари. Забито, сісти ніде! Не випийте склянку пива, а купіть пачку цигарок, одну пачку, найдешевшу! Купіть і принесіть нам на склад. Я вважаю, що це -- байдужість! 

Звісно ж, Юля, як справжній волонтер, попросила опублікувати її номер карточки та адресу. Хто небайдужий -- відгукніться.

Речі можна відправити за адресою:

м. Житомир, Нова пошта , вул.Щорса, 94. Толмачова Юлія Віталіївна, телефон 067 7834814

Грошові перекази надсилати:

Карта ПриватБанку. 4149 6258 1032 7369 Толмачова Ю.В.

Олександр Клименко, Голос України

Фото автора