У спецвипуску ви знайдете 18 приголомшливих історій життя героїв незалежної України. Сьогодні сайт Viva.ua публікує одну з них.

Знайомтесь: Юрій Весельський. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.

Юрій Весельський, 21 рік, кадровий військовий, служив за контрактом, поранений у с. Долина Донецької області. Неодружений, любить спорт та книги.

У моїй історії немає захоплюючого сюжету. Він нецікавий, але й вибуховий водночас. Мене поранило раніше, ніж сталися аеропорт, Дебальцеве і решта гучних баталій. Це ще був Слов’янськ. Все елементарно: ми каталися навколо міста, колони супроводжували, і я, як завжди, їхав перший. Отак нарвалися вночі на одну із засідок. Ну і все», – знизує плечима симпатичний та усміхнений хлопець Юрій Весельський, вдача якого цілком відповідає прізвищу. Він неймовірно схожий на сотні тисяч своїх однолітків – таких же симпатичних та усміхнених. Є тільки одна, але дуже істотна відмінність: за плечима Юрія страшні три місяці на фронті і втрачена права нога, замість якої тепер протез. «Зате подивіться, який він красивий, функціональний. Я навіть вважаю, що протезована нога красивіша за справжню, ліву», – жартує хлопець, оптимізму та життєвій стійкості якого можна тільки позаздрити. «Для мене набагато важливіше за все те, що попри будь-які обставини я зберіг оптимізм та позитивне ставлення до життя. Я завжди вважаю, що склянка все-таки напівповна, а не напівпорожня».

«Коли бахнуло, то я зрозумів, що трапилось щось серйозне», – згадує Юрій той день, коли його поранили. – Вибух долинув десь ізнизу, в мене було враження, що ми наїхали на міну, але потім мені розповіли, що це снаряд гранатомета, який потрапив у машину десь над колесом, пробив броню, пройшовся по всьому салону і вийшов навиліт. Зазвичай такого не буває, шанс, що таке може статися, один на мільйон. Отаким «щасливчиком» став я …»

Весь час, доки відстрілювались та покидали місце бою, доки бойові побратими накладали Юрію джгут, кололи знеболювальне, він не втрачав свідомості та самовладання. Не забракло мужності молодому бійцеві й тоді, коли зрозумів, що йому ампутуюсь ногу. «Ще в лікарні у Харкові мені показували якийсь знімок і казали, що там нічого страшного, злегка зламана кістка чи щось таке… Я не думав, що все там настільки серйозно, а потім вже через якийсь час сказали, що там геть все погано і доведеться ногу ампутувати. При тому, що й друга стопа також не фуричила – був пошкоджений нерв».

Нашому герою пощастило – ліву ногу лікарям вдалося врятувати. На запитання, що відчуває молода, здорова, життєрадісна людина, якій ампутували кінцівку, Юрій зізнається: «Правду кажучи, різні думки в голові роїлися… Як далі жити після цього всього? Як буде, що буде? Що я маю робити?» А ще Юрій, коли лежав у шпиталі, думав про те, що хотів би повернутися на передову. Для нас, людей, які не бачили війни, це може здатися незбагненним, але це саме так: «Я розумів, що якби отримав якесь інше поранення, яке можна вилікувати, я б обов’язково повернувся на фронт. Хоча зараз уже розумію, що вдруге мені було б набагато страшніше повернутись на лінію вогню і психологічно з цим упоратись. Тобто, я маю на увазі, що новачки уявляють собі війну зовсім не такою, як вона є насправді. Всяке прийшлося побачити… Є нюанси…»

І все ж таки Юрій знайшов у собі сили та мужність повернутися в частину. Пройшовши курс реабілітації, він повернувся до бойових товаришів. «Я зрозумів, що все важливе саме приходить у твоє життя, втручайся ти в цей процес чи ні. Скільки разів я помічав, що якщо воно потрібно, то приходить і знаходить тебе в будь-якому випадку».

Зараз Юрій займається надважливою справою: не тільки працює інструктором по військових машинах, але, пройшовши курс реабілітації сам, тепер відправляє на лікування хлопців. І не тільки відправляє, а й перевіряє, наскільки їм якісно та кваліфіковано надають допомогу. «Є у нас такий, у Львівській області, чудовий спортивний реабілітаційний центр, куди приїжджають лікуватися не тільки люди з інвалідністю, але спортсмени, які або відновлюються після змагань, або готуються до них. А в межичассі почали дбати і про групи хлопців з АТО».

«Мені прикольно суміщати такі важливі справи, як реабілітація та інструктаж. Але є в мене мрія, шалена ідея, – зізнається Юрій. – Не знаю, якими правдами, неправдами, але хочу здійснювати стрибки з парашутом. І щоб це було все-таки по-військовому, безпосередньо з військової частини, а не просто десь там пішов, найняв інструктора і з ним стрибнув. Поки що це неможливо – безліч заборон, правил, які не зрозуміло як обходити. Ну так, на військовому парашуті я все одно не зможу стрибати, бо там все-таки швидкість приземлення досить велика, я просто поламаюсь, чи на одній нозі, чи на протезі. Можливо, десь існують суперпротези для стрибків, але я їх не бачив, чесно кажучи, і в очі. Але якщо є спортивні парашути, на них можна досить м’яко приземлитися».

Юрій не хоче, щоб його вважали інвалідом: «Не треба мене сприймати якимось особливим. Я такий самий, як будь-яка інша людина. Просто нашому суспільству, звісно, до цього ще далеко. Людей з обмеженими можливостями у нас вважають неповноцінною ланкою суспільства. І це ставлення треба міняти. Над цим треба працювати, бо дуже багато людей, які думають та живуть шаблонно, а ці шаблони вже давним-давно застаріли, перейшли нам від радянських часів. І не треба мене жаліти. Мене це, як мінімум, напружує».

А ще Юрій дає пораду таким же бійцям із травмами: «Мізки треба докупи зібрати. Всі біди йдуть від голови».

«На жаль, в нашому суспільстві людей з обмеженими можливостями вважають неповноцінною ланкою. І це ганебне ставлення треба міняти».

Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера

Бекстейдж: Антон Ахметшин, канал 1+1