У спецвипуску ви знайдете 18 приголомшливих історій життя героїв незалежної України. Сьогодні сайт Viva.ua публікує одну з них. Знайомтесь: Володимир Васянович. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.

Володимир Васянович, 21 рік, студент, Житомир. ДУК (Добровольчий український корпус) 5-го окремого батальйону, розвідка. Поранений в селі Спартак Донецької області.

Я з протезом набагато більше зроблю, ніж будь-яка здорова людина. Я не відчуваю якогось там нездужання. Роблю все, що й здорова людина», – каже, усміхаючись, молодий боєць АТО Володимир Васянович, який 10 червня втратив ліву ногу, підірвавшись на фугасі, коли вів розвід-групу із шахти «Бутовка» на Спартак.

Взагалі-то у Володі є друге ім’я – Шуруп. Чому Шуруп? А тому що вертлявий, непосидючий і завжди, навіть із дуже складних ситуацій, викручується, як той шуруп. А тут не поталанило. «Завжди вважав себе фартовим. А тут Фортуна не усміхнулась. Ідеш по землі і не знаєш, що в ній закопано. Металошукач не все бере. Це як гра в «рулетку». Робиш крок і думаєш –  пощастить чи не пощастить», –згадує хлопець. Цього разу не пощастило. Коли наступив на міну, залишився при свідомості, навіть метрів п’ятнадцять прострибав на одній нозі до «своїх пацанів», які потім винесли його на спинах. А потім опинився  у Дніпропетровській лікарні.

Коли доброволець-розвідник прокинувся після операції, не повірив, що живий – довелося дати собі ляпаса. «Я не думав про свою втрачену ногу і як буду жити з цим далі. Думав лише про те, як хутчіше повернутися на фронт, до своїх побратимів. Хотів якнайшвидше бути корисним. Адже права нога залишилась, отже, можу сісти за кермо», – каже Володимир, у якого тепер замість лівої ноги стоїть новенький німецький протез.

Хлопець зізнається, що ні про що не жалкує, навіть про втрачену кінцівку. І якби міг перемотати час назад, нічого б не змінив – так само б пішов на війну.

«Можливо, раніше на людей-інвалідів якось інакше дивився. Зараз в мене трішки змінилось бачення цього всього. Я не відчуваю себе якимось нікчемним. Зараз мені потрібно ще більше тренуватись і не лінуватись. Хочу бути першим, аби хлопці, з якими я знову піду у розвідку, не сумнівалися в мені. Щоб могли на мене покластися», – зізнається боєць.

Дивно, але цей молодий хлопець і справді ні на кого не ображається, і зла не тримає, а продовжує жити і вірити, що скоро закінчиться ця проклята війна і Україна, нарешті, заживе спокійним мирним життям. І не очікує від решти українців, тих, кого, власне, захищає, ані жалю, ані співчуття: «Хто щось мав зрозуміти – вже давно зрозумів, і як міг, допоміг. Я розумію, що дев’яносто відсотків населення – це просто маса, яких не переконати. Та чи це й потрібно взагалі? Доки біда не торкнеться їх особисто, вони не зрозуміють. Я знаю, що є ще десять відсотків людей, яким нічого не треба пояснювати – саме їх я і маю захищати».

Ці десять відсотків людей, на думку Володі, це його побратими, товариші, з якими він ще за часів Майдану здружився. Це батьки, яким він у 2014-му так і не наважився сказати, що збирається їхати у Київ, у саме пекло – просто втік з дому, коли їх не було. Це близькі і рідні, які усвідомлюють, чому він пішов на фронт. Це кохана дівчина, з якою Володя познайомився, коли лікувався у дніпропетровському шпиталі. Вона там працювала волонтеркою, почала допомагати хлопцеві, підгодовувати. Так і закохались. На питання, чи скоро весілля, Володя відповідає із усмішкою: «Свою дівчину я люблю, але Україну люблю більше. Тому весілля згодом, коли мир  переможе війну». Тоді Володимир знайде час не тільки на весілля, а й на продовження навчання – ще до війни він вчився на автомеханіка, тож має бажання здобути цю професію.

«Коли припинимо боротися із зовнішнім ворогом, треба буде наводити порядки тут, у нас в Україні. Знаю, це забере багато часу, але я не хочу, щоб мої діти виросли в цьому безладі і бачили все, що бачив я», – безапеляційно каже боєць.

Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера

Бекстейдж: Антон Ахметшин, канал 1+1