– Це було як раз на 9 травня. Уся родина святкує, а ми збираємо речі…» – розповідає Олександр Поляков.

В’ячеслав Щирий, Олександр Поляков і Григорій Караульний – троє молодиків, які в 1986 році несли службу в 1-й пожежній частині міста Житомир. 9 травня вони отримали наказ від керівництва на виїзд у складі спеціального зведеного загону пожежних до міста Чорнобиля для ліквідації наслідків вибуху на атомній станції.

10 травня загін прибув у селище Іванків і одразу сформоване відділення житомирян заступило на бойове чергування у пожежну частину в місті Чорнобиль. Графік був розроблений такий – добу працюють, добу відпочивають.

Під час чергування кожного дня потрібно було робити вологе прибирання в частині та обов’язково змивати водою дах. Адже від радіоактивного пилу, що осідав на ньому, показники дозиметра постійно дорівнювали, як мінімум 3 рентгени. Також невід’ємною частиною були і заняття, на яких, наприклад, вивчали розташування пожежних гідрантів на Чорнобильській АЕС. А у вільний від служби час парубки вивчали вулиці Чорнобиля, ловили рибу в Іванкові, грали у футбол…

Так у відносно спокійній обстановці пройшло 12 діб. А на чергуванні 22 травня начальник караулу капітан внутрішньої служби В.Чухарев сказав, що мають бути навчання і житомиряни поїдуть на станцію. І тут вночі, десь о 02:30 сигнал «Тривога». «Капітан, що все-таки навчання??? – не зрозумівши, що відбувається питають хлопці, - «Спрацювала сигналізація 3-го енергоблока – збентежено відповів Чухарев.

«…А це мало бути наше останнє чергування перед від’їздом додому» – згадує Григорій Караульний.

Пожежні Житомира виїхали першим відділенням. Слідом за ними ще 3 автомобіля з киянами. По дорозі Чухарев показав відрізок місцевості, так званий «Чорний ліс», який наказав пулею проїжджати. Усі дерева були обвуглені, наче після пожежі. Як з’ясувалось, там пройшла хвиля радіації і це місце стало страшенно небезпечне.

Біля станції на них чекав бронетранспортер – він показував дорогу. Будівля, в яку в’їжджали пожежні, була схожа на тунель протяжністю в кілометр. Там знаходився машинний зал, комунікації. Враження – моторошно…наче після вибуду. Скрізь лежали розкидані шматки бетону.

Командир відділення В’ячеслав Щирий разом із начкаром і дозиметристом пішли на верхні поверхи на розвідку. Поляков, проклавши рукавну, лінію побіг слідом. Осередок пожежі знаходився на висоті, що приблизно дорівнювала дев’ятиповерховому житловому будинку. Горіли кабельні тунелі між третім та четвертим енергоблоками. – «Від величезної температури метал розжарився. – пригадує Олександр -  Металеві короби, в яких були «зашиті» кабелі, почали плавитись. Я стояв із пожежним стволом, а зверху на мене капав розпечений свинець! Щоб хоч трохи знизити температуру, ми баграми роздирали короби і заливали їх водою. Але від високого тиску і пекельної спеки пожежні рукава рвались. Тяжко було…»

З одежі на хлопцях були лише кирзові чоботи, сорочка зі штанами схожі на піжаму та звичайнісінькі картузи, а у деяких хустки. Ніяких захисних костюмів, засобів захисту органів дихання. Адже вони думали, що їдуть просто на навчання…

Дозиметрист постійно вимірював рівень радіації і намагався переміщати хлопців у більш безпечні місця. Але радіація продовжувала зростати… Коли позначка зупинилась на 120 рентгенах керівництво прийняло рішення, аби захистити пожежних від смертельної дози радіації, працювати в небезпечній зоні потрібно по черзі, тривалістю в декілька хвилин.

Вода швидко закінчувалась. Найблищий гідрант, був понівечений. Водії шукали інше вододжерело.

Після декількох годин важкої роботи, пожежні були зовсім виснажені. Хотілось пити, спати, очі страшенно пекли. Але вони не здавались. Чухарев сказав: «Хлопці, або ми потушимо цю пожежу, або ляжемо тут костями!». Час вже йшов на секунди. Бійці не могли допустити ще одного вибуху. Адже його наслідки могли б бути в сотні разів страшніші ніж того, що стався 26 квітня.

Світало… Раптово задзвонив внутрішній телефон. З іншого кінця слухавки надійшов наказ: «Негайно покинути об’єкт! Ви чуєте?!? Наказую, негайно покинути об’єкт!!!». Заборонили навіть забирати свої пожежні автомобілі. Як вже пізніше стало відомо, на той момент радіаційний фон перевищував усі показники. На зміну їм виїхали бійці з Іванкова, вже у спеціальних захисних костюмах. «Не можу згадати хтокричав, але його слова звучали як сирена - БІГОМ!!! БІГОМ ТІКАЙТЕ!!! – згадує Григорій, - Я думав зараз як рване… тут нас і поховають».

Усі гуртом вони кинулись у першу машину, що рухалась їм на зустріч. Їхали - хто де. Одні тримались ззовні за дзеркала, інші в середині один у одного на колінах. Тоді не важливо було де, важливо було чим скоріше.

Прибувши до бомбосховища їх одразу відправили у лазню. Адже рівень радіації просто зашкалював. Старшина Щирий побіг у штаб до керівників гасіння пожежі доповідати про обстановку на атомній. До ранку хлопці відпочивали, а потім на автобусі поїхали на Житомир. А ще через день усіх госпіталізували для обстеження і лікування.

За проявлену мужність 23-го квітня при ліквідації пожежі на Чорнобильській АЕС, взимку 86-го у Москві їх трьох нагороджують “Знаком пошани” та вищою нагородою комсомолу “Воїнська доблесть”.

Кожен із них на все життя отримав якісь хронічні захворювання. Однак, як справжні чоловіки, навіть виду не подають. Гордо говорять: «Здоров’я в нас ще більше ніж у деяких молодих». Зараз усі троє герої на пенсії. Але на кожну річницю аварії на Чорнобильській ЧАЕС 26 квітня та День вшанування ліквідаторів 14 грудня вони збираються і згадують минулі часи, п’ють чарку за тих кого вже не має…  

Ірина Коваль,

прес-служба У ДСНС України

У Житомирській області