В мирному житті – художник-рестравратор, та поки йде війна, хлопець не бачить себе у мирному житті.

До Майдану Сергій малював. Що саме? «Все! – каже цей неймовірно світлий хлопець. – Я вчився на виконавця художньо-оформлювальних робіт в Житомирі. Звідти й родом. Можна сказати, що малюю з дитинства».
На Майдані був в 24­й сотні. Одразу після цього – в АТО. Воював в «Азові», в «Чорному корпусі» .

«Чому пішов воювати? Бо Крим віджали. Що, чекати, щоб і Донбас віджали? Не міг я допустити цього. Я просто свого часу жив 1,5­2 роки в Макіївці, в Донецьку. Я бачив рівень життя людей – там не живуть, там виживають. Роботи немає. Так звана «міліція» кришує наркотики, сприяє тому, щоб молодь себе просто знищувала. Це ще до війни було.
Моє ставлення до армії було зовсім іншим – я її не сприймав як армію. Будувати дачі генералам, копати городи, білити бордюри в мене якось бажання не було. Але…

Я не професійний військовий, але я усвідомлено пішов, знав для чого туди йду – я хочу жити в іншій державі. В нормальній. Тут навіть не потрібно підводити під європейські країни. Це просто держава без «мусорського» свавілля, в першу чергу. Без корупції. Але я розумію, що за один день важко змінити країну і людей. Ми ж усі бачимо: там війна, а в мирній Україні абсолютно нічого не змінилось.

На війні був в розвідгрупі, працювали на виявлення ворога і збір інформації. Це було абсолютно не те, з чим стикався в мирному житті. Вчився всьому. Кожен день там приносив щось нове. Були люди, які підказували, вчили, пояснювали. Але, більшість тоді «методом тику» виходило, завдяки імпровізації. Хоч з нами і працювали інструктори, але в більшій мірі все від тебе особисто залежить. Якщо ти не байдикуєш в розташуванні, а приділяєш час тренінгам, тренуванням, сам шукаєш інформацію в тому ж самому інтернеті, читаєш методичну літературу, спілкуєшся з досвідченими людьми, якщо тобі це цікаво, це потрібно – ти вчишся. А без цього всього й буде імпровізація, і не завжди вона закінчується добром.

10 серпня 2014 року – штурм Іловайська. 23 серпня – все той же Іловайськ, де мене було поранено. Тоді багато хлопців загинуло. Ми намагались цьому запобігти. Нас не хотіли слухати і почути. Вважаю, що це була цілеспрямована акція, аби винищити добровольчі батальйони одним махом. Ось і все. На той момент держава розуміла, що добробати можуть багато чого зробити, бо армії толком не було. Це зараз вона більш-менш взута-одягнена, щось вміє.

Я не можу сказати, що від усіх ЗСУ-шників немає користі. 93-та, 95-та, з якими ми пересікались, грамотно діяли. Є істинні офіцери, є істинні воїни – справжні, які багато знають та вміють! Але їх не слухали і в певній мірі зв’язували їм руки. Дуже важко було тоді, та й зараз, мені здається, не простіше. Але факт: коли ми самі планували операції – виходило все чітко, а як тільки починали обговорювати з ЗСУ-шниками – починалася якась фігня. Треба штат міняти на компетентних, розумних людей. Вони є в армії! От тоді буде толк, а якщо будуть командувати «паркетні» генерали, які навіть не їздять на передок, не знають реальну ситуацію, а лише пальцями тикають в карти й віддають накази… ніякого толку не буде у цьому всьому. Не всі жертви виправдані, через дурість командування багато хлопців полягло – це безглуздо.

У нас в добробаті за кожного бійця переживали всі командири. Різна «вартість» життя - це перша різниця між добробатами і ЗСУ-шниками на той момент».

В той час, коли Сергій знаходився на передовій, в складі «Азову», він пройшов Маріуполь, Обрив, Мар’янку, Іловайськ.
І саме Іловайськ запам’ятається йому на все життя. Хоча сам Сергій каже, що кожен день пам’ятає. Бо коли втрачаєш своїх хлопців, важко забути: «Пам’ятаю штурм Іловайська, 10 серпня, на мій День народження. Ми втратили тоді «Березу», «Світляка»... «Сокола» сильно поранило, а наша група вийшла практично без єдиної подряпини з оточення. Це, можна сказати, був другий День народження, як для мене, так і для хлопців з моєї групи. А потім вже – 23 серпня отримав поранення і я».

З того часу пройшло 1,5 року, а Сергій і досі проходить лікування. Він ще потребує ендопротезування ліктя. Хоч і буде інвалідність, але в майбутньому планує повернутися назад, на фронт. Поки йде війна, він не бачить себе в мирному житті: «Можна гайки крутити, можна патрони в стрічку набивати, роботи валом, було б тільки бажання. Ось, буває, дивишся на хлопця, він худенький такий, ніби нещасний, а в бою себе проявляє дуже достойно, безстрашно і робить такі речі, яких від нього реально не чекають. Лізе під шквал вогню, щоб витягнути хлопців на собі. А є хлопці, на яких дивишся – ніби здоров’я вагон, під два метри зросту, а толку від нього ніякого. Це все залежить від внутрішнього настрою. Потрібно працювати з людиною постійно, готувати і фізично, і морально. Головне – усвідомленість! Підняти зарплату – недостатньо. Має бути мотивація, ідеологія. Це в першу чергу. Якщо хтось іде на війну через зарплату, то його легко можна буде переманити – інша сторона запропонує йому більше. Якщо мотивація – гроші, то це не мотивація!
Захищати свою сім’ю – найкраща ідеологія.

Коли претендують на твоє, як можна опустити голову, руки і змиритися з цим? Я, якщо чесно, не згоден. Не допущу цього.
Хоча і страх присутній постійно, але, в першу чергу, потрібно усвідомити куди ти йдеш, усвідомити наслідки. Усвідомити , що ти можеш залишитись калікою чи просто померти. Якщо ти реально готовий принести себе в жертву, ти це розумієш і поводишся спокійно.

На війні життєві цінності повністю змінюються. Я став стриманий, холоднокровний.
Хлопці, з якими пройшли війну – це названі брати. Завдяки війні в повній мірі розумієш таке поняття , як дружба. Всі хлопці, з якими я був у зв’язці, й досі на війні.
Тих друзів, які були до війни, залишилось дуже мало. Більша частина так званих «друзів» не поділяють моїх поглядів або просто лицемірять – вони ніби й підтримують, і в той же час їздять в Москву на заробітки. Мені це важко сприйняти.
Інші виправдовуються переді мною, чому не пішли воювати. Мало хто зізнається, що їм було просто страшно і шукають відмовки – сім’я і все решта. Хоча в мене самого сім’я – дружина, маленький син. Але ж мене це не зупиняє, я воюю заради них, щоб вони жили в нормальній державі.
Виросте син, скаже: «Я йду в армію!». То нехай іде і служить Батьківщині. Навіть враховуючи моє теперішнє ставлення до регулярної армії, я вірю, що армія зміниться і все в ній буде на належному рівні. Кожен чоловік повинен вміти захистити свою землю. Він мусить це робити. І вміти правильно це робити!»

Зараз Сергій пробує повернутись до малювання, відновлювати руку (в нього відсутній ліктьовий суглоб на правій руці). «Це мені в якійсь мірі морально допомагає. Я коли малюю, відходжу від реальності, відволікаюсь. Це така моя психологічна реабілітація. Вважаю, що реабілітацію для хлопців потрібно проводити відразу після того, як вони повертаються з передової, або ще під час ротації. Щоб з ними працювали психологи, щоб розвантажували психіку. Але допомагати повинні ті люди, які знають смак війни. Ті, які вміють. Все повинні робити люди, які знають свою справу.
До війни малював картини філософського змісту. Зараз хочеться малювати природу. Мир. І обов’язково чисте небо. Це і є мир»

Джерело: Фото проекти