В той час, коли в країні війна, професію військового намагаються популяризувати. Бійцям піднімають заробітну плату, обіцяють повний соціальний пакет та «на кожному кроці» говорять про переваги контрактної армії.
Іншу сторону «престижної» професії щодня бачить майор ЗСУ Олександр Короткий. Уже понад два роки він намагається звільнитися зі Збройних сил. Та всі його спроби є марними.
Нашим журналістам офіцер погодився розповісти про «офіцерську гідність» та правду про гібридну війну, якою він її бачить.
«Зараз наше суспільство дуже заполітизоване. Модно стало говорити про політику. Багато думок, багато поглядів. Коли дивишся телебачення - бачиш офіційну позицію. Визначенні спікери говорять те, що написано на папері та мають чути люди. Та, коли «неофіційно» спілкуєшся з людьми вилазить інша правда, - зазначає військовий.

«Я в Збройних силах України, можна сказати, із самого їх зародження. І весь цей час, я спостерігаю за тим, як вони помирають, розкрадаються і знищуються.
Армія має забезпечувати мир. Два роки у нас в країні гинуть люди і я, як чоловік у формі, не можу нічим зарадити. Я розумію, що я просто в системі…
Ти змушений крутитися, як гвинтик. Нас так виховують. Військові люди – це люди, яких вчать виконувати накази, не надто замислюючись над тим, до чого ці накази призводять.
Нас уже два роки привчають до смертей на Сході. Більшість живе так, ніби нічого не відбувається, наче у нас не має війни. Офіційно її дійсно не має, але люди продовжують гинути.
І, коли ти згадуєш про гідність, то вона підказує наступне: Якщо ти не можеш виконувати те, для чого призначений, то тобі варто зняти погони і не називатися тим, ким ти не є насправді. Якщо я захисник, то маю захищати свою державу. А, як ні, то я маю скинути погони і не позорити честь мундиру. Або я військовий, офіцер, захисник, або, що я тут роблю?
Якщо я не потрібний тут, то я хочу спробувати бути корисним для своєї сім’ї, країни в іншій сфері. Але дана ситуація, яка склалася в країні, тримає військових, як заручників. Звільнятися ми не має права».
Олександр Короткий уже два роки намагається звільнитися із лав ЗСУ через суд, посилаючись на те, що у нього закінчився контракт. Але дійшовши до суду касаційної інстанції - справу програв. Контракт продовжили без його згоди, в односторонньому порядку. За словами Олександра, тепер розірвати його неможливо.
«Немає визначеного терміну давності (дії контракту). Дуже багато правових колізій, не зручних і незрозумілих моментів.
А ще, не має чіткого плану дій. Що далі? Що в нас відбувається на Сході? Яка мета тієї операції, яка проходить там?
Війна стомлює і виснажує. Завдання обох сторін, як найшвидше закінчити військові дії. Нейтралізувати суперника і починати відбудовувати країну.
У нас АТО це бойові дії, які давно вже переросли в бізнес. Патріотизм закінчився, коли почалися гроші. Люди вже не розуміють чого вони там воюють. Армія себе дискредитувала. Зрозуміло, що десь там далеко за кулісами, стоять ляльководи і цим керують. Є, напевно, якийсь сценарій знищення цієї країни.
Відбувається лише «імітація» того, що щось робиться. Створюється ілюзія, для того, щоб виправдати якісь приховані мотиви».
Про забезпечення військовослужбовців, майор розповідає із посмішкою: «Гладіаторів на полі бою теж забезпечували для того, щоб вони один одного знищували…
Так, забезпечують зброєю, боєприпасами, якщо брати зону бойових дій. На решті території країни, ситуація за два роки лише погіршилася. Яким чином офіцер може думати про виконання своїх обов’язків, якщо в нього голова «забита» тим, де він має жити і що їсти. Це в умовах проведення бойових дій. Для того, аби отримати більш-менш якісну військову форму, потрібно поїхати в АТО. Для того, щоб просуватися по службі – АТО, вища зарплата – АТО. Таке враження, що людей просто заманюють туди.
У нас сформована нова субкультура, модний тренд бути патріотом. Одягнути форму і ходити кричати «Слава Україні!». А в чому «Слава»? Я не бачу нічого, чим можна пишатися. Так, є приклади особистого подвигу певних людей. Ця ситуація показала, що в Україні не так все погано. Є люди, які готові покласти душу свою за ближнього свого. Але дуже гірко стає від того, що всі ці люди, які кладуть своє життя, здоров’я заради ідей, які їм нав’язали. Вони не отримують того, за що борються.
Як військовий скажу, що думаю, як би Путіну потрібна була Україна, він взяв би її, дійсно за декілька днів. І слухаючи від наших можновладців, що армія за два роки стала найбоєздатнішою в Європі, то хочеться сміятися. В чому полягає наша боєздатність? В тому, що ми навчилися стріляти і ховатися від снарядів? Скільки операцій провалено, скільки людей загинуло через непрофесіоналізм командування? А ми бачимо лише присвоєння нових звань, нові нагороди, чини.
Нас помаленьку привчали до шаблонного мислення, аби ми сиділи і не рипалися. Наша справа виконувати завдання. І це спрацьовувало».
Повертаючись до проблеми звільнення Олександр наголошує і на тому, що умови його контракту, не виконуються. Вже кілька місяців офіцер проживає в казармі із солдатами. (Компенсація за піднайом житла не відповідає реаліям цін, які вже чотирикратно її перевищують):
«З правової точки зору є роботодавець - це командир військової частини. Від його імені ми заключали договір з Міністерством оборони України. Там чітко прописано «про забезпечення житлом». А житловий фонд просто відсутній».
В кожного своя правда. Моя правда в тому, що я не бачу перспектив і мети. Не розумію, що відбувається у нас в країні. Якщо я не можу зупинити кровопролиття, то я не хочу брати у ньому участь», - підсумовує військовий.
«Якщо є прояви зовнішньої агресії, то в країни оголошується воєнний стан. Ми мобілізуємося і вибиваємо ворога, закриваємо кордон. Ми маємо визначитися напала на нас Росія, чи ні.
Ми уже 25 років живемо в Незалежній Україні. А незалежності, як не було так і не має. Хочеться пожити в суспільстві щасливих людей, відчути щасливим себе. Хочеться увімкнути телевізор і не побачити там серіалу під назвою «АТО» чи «Свободу Наді Савченко». Нас «грузять» не потрібними речами. На військовій термінології це називається : «введення противника в оману». Таке відчуття, що противником для нашого керівництва є власний народ.
Ми виглядаємо рабами у власній державі, рабами власної професії. Підняття зарплати для військових було зроблено не з метою поліпшення їх забезпечення, а для «зтравлення пару», адже далі було реально не можливо. Це дуже хитрий маркетинговий хід, аби заманити побільше людей. Адже розірвати контракт потім фактично не можливо. А далі можна робити, що завгодно: понижувати зарплатню чи не виплачувати її взагалі. Країні не потрібні інженери, будівельники, космонавти… Країні потрібно гарматне м'ясо. Романтиків напевно вже всіх вибили в зоні АТО. Рано чи пізно потрібно починати тверезо мислити. Вірити в казки вже небезпечно для життя і здоров’я».