Волонтерський фотопроект «Якби не війна» продовжує розповідати історії наших Герої.
«2010-2011 роки – строкова служба у внутрішніх військах у Донецьку, – починає свою історію Женя, – а потім нічого особливого: працював то там, то тут. Так продовжувалось десь рік. А в 2012 році вирішив підписати контракт – що мені втрачати? В армії я все бачив, хотів їхати в миротворчу місію в Косово».
Чому не поїхав? Женя відповідає з присутнім тільки йому почуттям гумору: «Бо руки не такі волохаті і грошей не вистачило. Трохи не склалося. Я підписав контакт в 30-ту бригаду, хотів обов’язково потрапити в розвідроту. В десантники я не рвався ніколи в житті, тому 95-та пройшла повз. Вибирав недалеко від дому, тому – 30-ка. Ненадовго потрапив таки в розвідроту, а потім перевівся в миротворчий контингент до Косово. Туди не потрапив, але продовжив службу в І батальйоні 30-ї бригади».
Коли Євген вирішив підписати контаркт, дехто з друзів намагався відмовляти. «На те були свої причини. – каже Женя. – Але в цілому сприйняли таку новину нормально. Це ж моє життя».
Таким його життя було до 2014 року. До того, як в Україні розпочалась війна, котра і стала новим відліком. Чому він поїхав? «Робота в мене така! – відповідає хлопець. –
Поїхав я в 2014 році, а рідні й друзі дізнались лише в 2015-му. До цього всі думали, що я на полігоні в Яворові» (посміхається – ред.).
«Навесні, ще до відправлення в АТО, ми були під Кримом, стояли перед Арабатською Стрілкою – бачили, як під’їжджали російські БТРи, підлітали гелікоптери. Як вони звозили техніку на завод, що був поряд.
Спочатку в АТО я провів два місяці, з липня по вересень. За той час ми разом з 95-ю бригадою проїхали майже всю Донецьку обл., вийшли за 20 км від Луганська в селищі Білому».
Степанівка, Савур-Могила, Петровське, Боково-Платове, Красний Луч, Красна Поляна – це далеко не всі населені пункти, де побував того літа Женя. «Потім нас вивели, це не була ротація, мусили вивести. З роти нас залишилось трохи більше 40 людей, а було 100. Решта поранені та вбиті. Побув трохи вдома, потім полігон Широкий Лан. Вдруге нас відправили в АТО після Нового року в 2015. Новий рік ми зустрічали в Новобогданівці Запорізької області. І потім поїхали під Артемівськ, одна частина роти була під Дебальцевим, решту розкидали по інших місцях.

Після Дебальцевого нас зібрали і відправили під Світлодарськ, там з’явилось два блок-поста, назвемо їх так умовно, бо люди там не ходили і не їздили, машин не було – там проходила лінія оборони. Власне, там 3 червня 2015 року я й отримав поранення – сухо згадує хронологію подій Женя, і уточнює: – Осколоково-проникаюче поранення.
Я думав, що поранення в мене з однієї сторони, а воно виявилося з двох».
Побратими Жені згадують, що тоді вся важкість поранення ним до кінця не усвідомлювалась – навіть намагався пручатись, поки йому надавали першу медичну допомогу.
Той бій відбувся біля селища Луганське на Донеччині – двоє хлопців загинуло і ще вісьмох було поранено. Потім 2,5 місяці по шпиталях – Артемівськ, Харків, де його ввели в штучну кому, оскільки стан Жені був дуже важким. То було смертельне поранення, і те, що він вижив – можна дійсно вважати дивом. Потім Київський військовий шпиталь. Далі кілька місяців відпочинку – і знову планові операції. Про це Женя не дуже охоче розповідає.
«Я б ще раз пішов на війну. Дратує все, що тут відбувається, тут же війни немає! Дати «ляща» і закинути у військкомат тих, хто так думає! Та ми ж демократична країна, так же не можна робити!» – обурений хлопець.
Та життя продовжується: «Мої пацани повернулися в АТО. Зараз вже більше спілкуюся з цивільними. Спілкуюся з демобілізованими хлопцями. І знаєте, згадуємо частіше приємне.
Ніколи не забуду, як Андрюха Кулініч, вже покійний, говорив: «Жека, я з тобою нікуди не боюся йти!»
А ще «Бурундуки», в мене їх було два, – посміхається Женя, – це двоє хлопців, двоє друзів, які в один день підписали контракт. Вони в моєму відділенні були в 2014 році. В одного з них було прізвище Бондарук, а всім відомий Діма Блохін (побратим по службі, герой 4-го блоку проекту «Якби не війна» – ред.) думав, що його прізвище Бурундук і питав постійно: «Де цей Бурундук лазить?». Я ніяк не міг зрозуміти, про якого бурундука він говорить. Аж поки Діма не показав на них обох і каже: «Ну он же Бурундуки!» Так і причепилося». Ні дня без жартів – це про Женю.
«Що стосується нових знайомих, то є хлопці, які кажуть: «О! Поважаю!», коли дізнаються про те, що я був в АТО. А є такі, що кривляться: «Та! Я таких 1000 бачив!». Кажу: «Ти 1000 не бачив, а якщо дуже хочеться побачити – підписуй контракт і йди!». І відразу ж: «Та ні! Навіщо воно мені!». На цьому все спілкування і закінчується. Далі максимум, що може бути з такими людьми, це «Привіт! – Привіт!». Не більше».
«Плани далі? Будемо жити – будемо бачити! Але, однозначно, треба думати про щось своє, бо на пенсію, хай навіть і військову, довго не протягнеш. Залишитися в частині мені не пропонували. Ні в мирний час, ні при мобілізації, я не можу бути мобілізований – травми не дозволяють. З тієї ж самої причини я не можу бути війсьовим інстуктором. Я не стою в запасі, я просто знятий з обліку. Якби було два ока, хотів би поїхати воювати. Це єдине, що мене стримує. А поки що хочу міні-парк розваг для дітей. Але це один з варіантів. Є в запасі ще декілька» – загадково посміхається хлопець.
Питаємо, чи змінився Женя після війни. У відповідь однозначне і коротке: «Так! Як змінився? Це треба не в мене запитувати, а в оточуючих. Сам відчуваю, що став нервовим, дратують звичайні речі».
«До війни і до того, як ти там живеш, швидко звикаєш, а до мирного життя звикати набагато важче. До тиші, до відсутності автомата, бронижилета, до того, що ти наданий сам собі. В армії дисципліна: є наказ – виконуєш. Це мені завжди подобалось».
От вийди зараз на вулицю і когось запитай: як ти ставишся до війни? Що буде?
Люди ніби і підтримують, а з іншого боку, чхати вони хотіли! Про що з такими говорити?
Багато людей залежать від телевізора, вірять усьому, що кажуть ЗМІ, а самі думати не бажають. В новинах кожного дня є щось про АТО, а треба показувати не «щось», а правду, яка там реально відбувається. Скільки було, що телефоную пацанам на Світлодарськ, бо в новинах кажуть, що там «жахливі обстіли», а пацани кажуть, що вже тиждень ніхто не стріляє. Людям треба говорити правду і тоді вони будуть усвідомлювати, що там відбувається. Але мало людям сказати, що там все погано, потрібно також говорити, що робити, щоб виправити ситуацію. Не навантажувати постійно тим, що все погано.
Ніколи ж не показують, яку ділянку залишилось відвоювати до миру, а показують, що нам треба ще маслати і маслати, що ще треба 7-му, 8-му, 9-ту і 10-ту хвилі. Треба показувати, що ті і ті бригади і батальйони вибили, зачистили – це наша територія і залишилось ще шматочок!
Людям треба сказати, що залишилось ще трохи і вони будуть краще реагувати, будуть передавати і ті тепловізори, й інше, аби воно швидше закінчилося. Треба стимулювати, а не кричати «все пропало». Як у спорті – біжиш два кілометри і не знаєш, скільки пробіг. А якщо сказати, що лишилось 200 метрів, тоді друге дихання відкриється. А якщо будуть брехати, що залишилось 1,5 кілометри, то ти вже й перестанеш напружуватись.
А для перемоги ще напружитись треба! Вже не так і багато, але обов’язково треба!»