Після демобілізації у роздумах про повернення на фронт чи пошуки свого місця у мирному житті, поборовши внутрішні сумніви, здійснив одну зі своїх мрій – став професійним масажистом. За підтримки рідних та друзів відкрив власний масажний кабінет "Кіборг Масаж", де розфарбував своє життя замість сірого у зелено-фіолетові кольори.

КОЛИ СПИТАЛИ У ВІЙСЬККОМАТІ, ЧИ ПІДУ НА ФРОНТ, ЗВИЧАЙНО Ж ВІДПОВІВ, ЩО ПІДУ
– Дмитре, розкажіть про себе, де служили, як призвалися до армії?
– Жив собі не тужив, працював на будівництві. Збирався їхати за кордон, вступати у Французький легіон, хотів заробити на квартиру. Зробив собі закордонний паспорт, але розпочався Майдан. Коли віджали Крим, зрозумів, що воювати за іншу країну буде зовсім неправильно. Чекав, коли будуть якісь дії, щоб щось робить. Зателефонували з військкомату, я мав приїхати уточнити дані, але якраз з'явився об'єкт, який треба було здати, і втрачати один день, щоб поїхати нібито уточнити дані, я не вважав за потрібне. Тому запропонував уточнити дані по телефону, тим паче, що вони мене добре знали і знали, що я знаходжуся у Білій Церкві. І хоч у військкоматі говорили, що краще приїхати, я не поїхав, бо знав – ті, хто їхав, проходили 10 днів підготовки, і їх відпускали. Потім за тиждень зателефонувала мама і сказала, що мене о другій дня чекають з речами у військкоматі. Я зрозумів, що не встигну фізично за дві години добратися. Ввечері мені подзвонили друзі, теж сказали, що мене шукав голова сільської ради. Я до цього спокійно віднісся. Наступного дня ми закінчили, і я поїхав у село. У вівторок вранці прокинувся, поголився і поїхав у військкомат. Коли приїхав, то якраз стояв автобус, набирали хлопців. Мене спитали: "Підеш?" Звичайно ж, відповів, що піду. Сказали: "Ну то залазь в автобус". Я нічого не брав з собою, мені дали півгодини, щоб поїхати за речами, якщо ні, то іншим разом. Поїхав попутками в село, зібрав речі, приїхав назад, а у військкоматі загубили мою справу. Сказали, що будуть шукати, щоб приїздив іншим разом. Коли дізнався, що автобус їде в 95-ту, я сказав – або зараз поїду, або не поїду взагалі. Зробили нову справу, і я таки поїхав.
– За півгодини встигли зібрати речі?
– Та хвилин за 40, а що там збиратися? Пощастило, що не стояв, не чекав машини. Буває, годину можна зупиняти машину, і ніхто не стає. Вийшло дуже швидко і в село, і назад. Це доля.
– То ви служили в 95-й?
– Так, другий батальйон.
– А в яких містах служили на Сході?
– Я був кулеметником-навідником, сидів постійно в БТР, не запам'ятовував, які населені пункти проїжджали.
– В одному з інтерв'ю ви говорили, що возили в ДАП продукти і вивозили поранених?
– Так. Ми приїхали на Донбас, пройшли все від початку, від ножа і пістолета до "Градів". Потім нас зірвало, ми поїхали в Піски. Там пробули два місяці і час від часу, – я не найбільше, є хлопці які їздили більше в ДАП – кожен день майже їздили. Ми їздили в ДАП БТРом, це мав бути водій і навідник-кулеметник. Возили туди БК, возили харчі, забирали поранених, робили ротації.
СТРАХ БУВ ЗАВЖДИ. ТОЙ ХТО КАЖЕ, ЩО НЕ БОЯВСЯ – БРЕШЕ. ЗАВЖДИ СТРАШНО, БО ЖИТИ ХОЧЕТЬСЯ

– Деякі хлопці говорять, що їхати по дорозі, яка постійно прострілюється ворогом, страшніше і небезпечніше, ніж знаходитись там. Як ви справлялись зі страхом, чи в такій ситуації вже не боїшся?
– Так, то правда. Я був три дні в ДАП, то порівняно з тим часом, коли я був там, із тим періодом, коли я їздив туди, то набагато важче. У мене був випадок, коли 45-річний мужик сидів у БТРі, плакав і збирав гільзи… Він питався мене, чи можна їх збирати, а я дивувався, нащо вони йому. Сказав, що збирає, щоб показати сину, що врятувало його життя… Це був водій того знаменитого МАЗа, що майже на всіх фотографіях стоїть розстріляний, спалений. Я вважаю, він більший герой, бо поїхав вантажним цивільним автомобілем без броні, без нічого, повіз пісок. Він поїхав автомобілем легко прострілюваним найменшим калібром і доїхав. Коли поїхав вдруге, його підпалили, він вискочив і сидів у терміналі шість днів. То був найтяжчий період. Нас шість днів не пускали… ні відвести нічого, ні поранених забрати не могли, бо були великі обстріли. Потім ми приїхали, екіпаж чотири чоловіки, він заліз п'ятим і сказав, що назад не повернеться, що хоче додому. Їхали… він збирав ті гільзи… Такі моменти дуже запам'ятовуються.
– То все ж розкажіть, як ви справлялися зі страхом у таких ситуаціях?
– Страх завжди був. Той хто каже, що не боявся – бреше. Завжди страшно, бо жити хочеться. Але приходить період, коли ти психологічно розумієш, що потрібно їхати, допомогти хлопцям. Все розумієш. Розумієш, що там засада, що стріляють... але хлопцям треба допомогти. Приходив час їхати, і ти їхав... повертався після такого екстриму і говорив "допобачення-телебачення", я більше ні ногою. Але день-два проходило і треба було їхати... Ми змирялися, стискували зуби, молилися Богу і їхали...
– Чи привозили бійцям щось таке, чого вони чекали найбільше? Може, листи чи речі, які нагадували про мирне життя?
– Хлопці раділи, що ми доїжджали, бо туди доїхати... Привозили все в коробках – і харчі, і листи. Але найбільше цінилася вода, тому що там не було ні туалетів, ні води. Ті три дні, коли ми там були, витиралися вологими серветками. Ми жили в будинку в розломаному, та головне, що на голову не капало, спали на підлозі, але зробили собі ванну кімнату. Знайшли бочку 500-літрову, гріли воду на вогні. Коли приїхали з терміналу, є ще ця відома фотографія, де кріль і я весь брудний. Виїхали з терміналу і запалилися, дихати не можна було. Ми приїхали чорні. Дочекався черги, тільки пішов у ванну, і нас якраз обстрілювати з "Градів" почали. Пацани кричали, що давай вилазить і в підвал. Я сказав, що не піду, бо вода… Помитися було за щастя. Тому, як на мене, то найбільше щастя пацанам у терміналі були вода і хліб. Був час, коли хлопці просили хліба. Було БК, але без хліба і води та тушонка і сухпаї не лізли.
Була ситуація, вони хліб просили, ми просилися його повезти, а нас три дні не пускали, потім пустили. Була команда чекати, а я того не розчув, бо перед тим вже підтвердив, що готовий. Та коли заліз у БТР радіостанція перекрутилася і вже вони мене не чули, а я їх не чув. Я сказав, що я поїхав, у відповідь тиша, я зрозумів так, що можна їхати. Ми вдвох "Ласточкою" поїхали туди, вигрузились, погрузились, приїхали назад без жодного пострілу. Ніхто не слухав, ніхто не знав, що ми поїхали, ніхто нас не здав, я вважаю. Ті хлопці, які були на території, з якої ми виїхали, сказали старшому, що ми виїхали, той у шоці, але спинити нас не міг, бо радійка не працювала. Коли повернулися, всі говорили, що ми у сорочці народились, бо всі спали і ніхто нас не прикривав. А я собі думаю, слава Богу, що всі спали і ніхто не знав, що ми поїхали, навіть пацани в терміналі не знали. Вони подумали, що до них підкрадається ворог, але там був кулеметник "Ласточки" і він впізнав БТР, не знаю, як йому вночі вдалося це зробить.
ПІСЛЯ ДЕМОБІЛІЗАЦІЇ КОЖЕН ДЕНЬ ПРОКИДАВСЯ З ДУМКОЮ, ЩО ТРЕБА ПОВЕРТАТИСЯ НА ФРОНТ. НЕ ЗНАВ, ЩО РОБИТИ, НЕ МІГ СЕБЕ ЗНАЙТИ

– Коли ви демобілізувалися?
– Призвався у березні 2014 року, а демобілізувався у березні 2015-го.
– Вагалися чи одразу вирішили після демобілізації лишитися у мирному житті?
– Та ні! Кожен день прокидався з думкою, що треба повертатися. Не знав, що робити, не міг себе знайти. Ввечері лягав, і за день ця думка трохи проходила. Потім ця думка дедалі рідше з'являлася – раз на тиждень, потім раз на місяць і потім воно якось... Коли мене спитали, чим я мріяв займатися, сказав, що масажем, та не мав знань. Мені порадили дипломованого мануального терапевта Тараса Григоровича в Білій Церкві. Він погодився мене безкоштовно вчити. Я пішов, подивився, зрозумів, що потрібен великий досвід, щоб працювати мануальником.
Потім натрапив на безкоштовні курси масажу для атошників і вирішив, що треба йти спробувати. Спробував, мені це сподобалося. Потім ще вчився на платних курсах, щоб мати більше досвіду, і ось тепер я такий як є.
– А чому саме масаж, ви мріяли про це?
– Не те щоб мріяв, була одна з цілей. От як кожна людина у певний період щось бажає, їй щось подобається, чимось би хотілось займатись. Я думав, ще до війни хотів спробувати вивчитись масажу, цікаво це мені було. І все-таки після війни я спробував, планую й далі вчитися.
– Приватну справу до війни мали якусь?
– Ні. Жив наче овоч, зранку до вечора – вранці не хотів вставати на роботу, а ввечері бігом втікав з роботи. А тепер бігом тікаю зранку на роботу і не спішу додому. Кожен новий клієнт для мене – це щастя, ось так.

– Хто допоміг втілити мрію і хто підтримував вашу ідею?
– Насамперед близькі і рідні, кохана, яка повірила в мене. Насправді, були люди, які говорили, що нічого не вийде. Але дякуючи знайомим, близьким та їх підтримці, я зробив те, що зробив – пішов вчитися. Все інше це підтримка, підтримка і ще раз підтримка. Потім мене знайшов проект "Передай другому", я вже шукав приміщення. Проте я з ними зустрівся, вони сказали, що знайшли спонсора, якому сподобався мій проект, і питалися, скільки мені на все потрібно грошей. Пропонували 10 тисяч на рекламу. Я сказав, що мені не треба, щоб дали тому, кому більше потрібно. Я знав, що я хочу, і знав, що потихеньку сам це зроблю. Але вони наполягли, що допоможуть, щоб швидше все зробити. Приміщення я вже знайшов, треба було трішки грошей, щоб все оформити в кабінеті. Я взяв 5,5 тисяч, все купив, вони мені допомогли, так би мовити, прискорити процес фінансово. Дуже вагома була моральна підтримка, бо кожен день вагався, а раптом я щось не так зроблю.
– Хто зараз ваші клієнти? Є вже постійні?
– Постійні клієнти – це ті, хто приходить спробувати, а потім погоджується пройти курс. Я всім говорю, що масажист – це як стоматолог чи гінеколог, тобто будь який хороший фахівець. Яку б рекламу не зробив, а люди все рівно питають у знайомих, чи є у них хороший масажист чи перукар. Тим паче масаж – це здоров'я, люди остерігаються потрапити не в ті руки. Перші мої клієнти зробили або написали відгук, і так з’явилися інші. Масаж – це довіра, як мінімум на духовному рівні.
У мене була одна пані, вона українка, але живе у Нью-Йорку, допомогу сюди привозить. Вона була у масажистів і в Ізраїлі, і в Нью-Йорку, то вона сказала, що достойно. Ось думка таких клієнтів, яким є з чим порівняти, для мене дуже важлива. Приємні будь-які відгуки, але коли люди говорять, що класний порівняно з іншими, тоді дійсно це чогось варте.
ГОЛОВНЕ ЛЮБИТИ, ЩО ТИ РОБИШ, ЖИТИ ЦИМ. Я ДУМАЮ, ЦЕ ЯКОЮСЬ МІРОЮ І Є РЕЦЕПТ ЩАСТЯ

– Які маєте плани на майбутнє, плануєте працювати сам чи розширюватись?
– Взагалі, ідея була просто навчитися масажу і створити реабілітаційний центр для хлопців. Насправді вже знайшли приміщення. Благодійний фонд "Єдність побратимів" мені дає кабінет під реабілітацію хлопців. Я там хочу встановити дошку Євмінова та декілька станків, щоб була можлива фізична реабілітація.
– Це паралельно з цим кабінетом?
– Так, паралельно з цим. Ще хочу вступити в ІНФІЗ, забрав документи з КПІ. Серед планів – дуже хочу зробити Усику масаж. Не хочу в нього працювати, просто хочу зробити йому масаж. Я його поважаю як спортсмена.
Зараз, насамперед, це знайти гроші і відкрити реабілітаційний центр. В ідеалі хочеться, якщо є хлопці, які мріяли і хочуть зайнятися масажем, просто щоб вони вчилися, і розкрутити цей бренд. У кожному місті відкривати такий кабінет, щоб хлопці працювали, розвивалися, допомагали іншим. У Білій Церкві хочеться відкрити, бо я люблю дуже це місто і сподіваюсь, що буду жити там.
– У Києві не плануєте лишатися?
– Ні, мені здається Київ не для життя, шумне, гамне місто. Хочеться стати на ноги, і мегаполіс більш сприяє для цього. Плани на майбутнє – хочеться допомагати людям, щоб вони чимось займались, щоб знаходили себе. Всі не можуть стати бізнесменами, але є і водії, і охоронці, які люблять те, чим вони займаються. Головне любити, що ти робиш, жити цим. Я думаю, це якось мірою і є рецепт щастя.
– Чи вдалося після війни щось переосмислити, світогляд змінився?
– Все змінилося. Зрозумів, що маєш сам кимось стати, щось зробити. Якщо кожен зміниться, тоді можна змінити країну. Змінився світогляд. Зараз сім'ї хочеться, хочеться допомагати іншим, хочеться творити добро, як би це голосно не прозвучало.
– Чи змінилося коло спілкування?
– Змінилося. За рік багато рідних і знайомих жодного разу не зателефонували, не поцікавились, чи живий здоровий… Я перестав із цими людьми спілкуватися. Я прямолінійна людина, у мене складний характер. У мене логіка наступна – якщо вам все рівно на рідну людину, то значить, що вам все рівно на всю війну, це не ваша. У мене тепер є сім’я, справжні друзі, які можуть підтримати будь-коли. Щось змінилося. Мабуть додало мені хоробрості. Передивлюючись своє життя, були всякі моменти, і коли усвідомлюєш, що після цього ти вижив, то розумієш – навіщось ти вижив. Значить треба жити і робить добро.
– Чи існує описане письменниками "фронтове братство"? Підтримуєте зв'язок із бойовими побратимами?
– Лише по справах. У нас не було такого великого братерського колективу у підрозділі. Організовувалися всі тільки коли йти у бій, або якийсь виїзд, тоді підтримували один одного добре. Але тільки приїздили, всі розходилися. Тобто в моєму підрозділі дружби такої великої не було. Поспілкувавшись з іншими підрозділами, які після виходу чи бою йшли разом в баню чи пельмені варити, бо треба було це все пережити, поспілкуватися і просто залагодити на психологічному рівні – хто що зробив чи не зробив, а не ображатися один на одного. У нас був, так би мовити, "жіночий" колектив, групувалися невеличкими групками. Одне добре, що коли потрібно було робити справу, ми організовувались, проте після знову розходилися. Так, звичайно, коли потрібна комусь допомога, телефонуємо один одному, по справах або спитати чи живий-здоровий.
– Як держава підтримує бійців АТО? Чи надаються обіцяні пільги і чи реалізували ви їх для себе, чи було це складно?
– Так, отримав УБД і землю. Я коли приїхав, у мене депресія така була, я нічого не хотів. Не розумів, чи на війну повертатись, чи що робить. Мені довго не робили УБД. Я перший раз зацікавився УБД, коли подавав документи до КПІ. Там зібралася група атошників на безкоштовну форму навчання. І потрібна була копія УБД, якого в мене ще не було. Проте підняв шум, отримав УБД і вступив. За землю дуже не хвилювався. Я сам родом із села, 150 км від Києва, отримувати землю в селі якось… Потім поїхав на Західну Україну, побачив ферму голубіки – 24 га. То неймовірно красиво, крім того, що смачно. Мені в безтолковку прийшла думка, тут люди орендують землю, а ти можеш отримати, ну ти бовдур. Коли приїхав у село, пішов і сказав, що мені потрібна земля. Мені відповіли, що землі немає. Я з ними давай воювати, дійшло до того, що мій класний керівник підбурював людей, щоб перекрити дорогу і не дати мені землі. Але я отримав ті 2 га.
Держава чим допомогла? Дякую, звичайно, за землю, проте кожен має право на землю, атошникам просто без черги. УБД, так. Безкоштовний проїзд на час тривалості АТО і у порівнянні з пенсіонерами. Коли ти заходиш в маршрутку, дістаєш посвідчення, а водій тобі говорить, що у нього вже є, і ти виходиш культурно, або заходиш, сідаєш, а через декілька зупинок заходить бабуся, і водій їй говорить, що у нього вже є… Держава прирівняла нас до пенсіонерів, таким чином забрала у них кількість проїздів.

– Розкажіть секрет про кролика, з яким ви на багатьох фото.
– Коли ми приїхали в Піски, на другий-третій день обжилися трохи, знайшли будинок більш сприятливий для проживання, де можна техніку поставити, і земляк мій Ігор пішов поцікавитися. Приніс маленьке біле кроленя і жартома сказав, що має щось нам на вечерю. Я забрав кроленя, спочатку він був у мисці. Я думав, що це вона і назвав її Білосніжка. Потім поїхав в термінал, коли повернувся мій командир, мені сказав, щоб я не хвилювався, вони її годували. Я одразу змінив підстілку. Тримав її на руках, бо перелякана була. Весь цей час її на руки ніхто не брав. І ось тоді мене сфотографували, так і з'явилася ця фотографія.
Пізніше з'явилася ще одна, коли приїхав дядя Рома. Ввечері я кроленя випускав, щоб могло трави поїсти, а я біля нього сидів, щоб воно далеко не побігло. Дядя Рома весь день за мною ходив з фотоапаратом, я не хотів фотографуватися, а ввечері погодився за умови, що тільки з кроленям. Він фотографував на плівковий і переді мною фотографував Валіка, як виявилося пізніше, то був останній кадр, і фотографії наклалися одна на одну. Фотографи говорять, що це дуже велика рідкість, що так сталося. І хоча там не мало бути вже моєї фотографії, але вона з'явилася. Потім вирішили покласти цю фото на обкладинку календаря... Така вийшла містика.
А потім я віддав цього кроля Алмазовій, у мене було вже їх п'ятеро, просто фотографували постійно цього, бо він був білий і підкорив Інтернет.
– А інші кролики звідки взялися, ви їх теж познаходили?
– Та потім мені вже їх зносили. Повертаюсь з терміналу, а мені говорять, йди дивись, там у тебе розмноження. Хлопці почали зносити зі всього селища. Місцеві звідти всі повиїжджали, а все полишали. Я їх всіх кормив, було їх п'ятеро. Та потім їх не кинеш, і з собою не візьмеш. Ми їхали в Славгород, було вже 1 грудня, зима. А Алмазова їхала в мирні міста, і я віддав їй кроликів.
Білосніжка виросла і виявилося, що це не вона, а він. Живе десь у Дніпропетровській області. Білосніжка стала Сніжком.

Євгенія Китаїва, 5.ua