Люди таки досягли свого — об’єднана територіальна громада була створена. Як їй живеться, які труднощі доводиться долати? Про це ведемо розмову з Червоненським селищним головою Юрієм Ящуком.

Права й повноваження... з обмеженими можливостями

— Юрію Валентиновичу, як на вашу думку, наскільки узагалі продуктивним виявився процес утворення об’єднаних територіальних громад?
— Мені здається, що за 25 років розвиток місцевого самоврядування в Україні зупинився чи, принаймні, був не таким, як хотілося б. Я вивчав досвід роботи гмін у Польщі й мене вразило те, як чітко розподілені там обов’язки й повноваження: що належить владі гміни, а до чого вона не має відношення.
У нас же лише декларують: ось вам влада, повноваження, а ви самі з ними розбирайтеся. Деякі повноваження нам справді передані й ми їх можемо реалізувати, а деякі — залишаються під великим питанням.
— Які «плюси» й «мінуси» наданих вам повноважень?
— Наприклад, нам іде освітянська субвенція в розрахунку на одного учня загальноосвітнього навчального закладу. Йде також медична субвенція з розрахунку на одного жителя територіальної громади. Ці надходження напряму вливаються у бюджет громади. Це — «плюс».
«Мінус» же — те, як розраховуються кошти, скажімо, на освітянську субвенцію. Що входить до суми, яка виділяється на навчання одного учня? Чи то — зарплата вчителів, чи вартість енергоносіїв, утримання приміщення, підвищення кваліфікації педагогів, чи поновлення матеріальної бази і т. д.? Не зрозуміло. Величезний «мінус» — у тім, що є процеси, на які місцева влада не впливає. Урядовці, посадовці, які займаються законотворчістю, мали б привести законодавчу базу у відповідність до потреб громад. Бо ми сьогодні як громада є, але в Конституції нас немає. Тому треба, щоб відповідними законами були підтверджені наші статус і повноваження.
— У чому конкретно проявляється така невизначеність?
— Ось приклад. У Земельному кодексі написано, що користування землею в Україні є платним. У Цивільному кодексі сказано, що для того, щоб мати якісь взаємовідносини із землекористувачами, треба укласти договір. А договори землевласники й землекористувачі не укладають роками і коштів не сплачують. Впливу ж на них немає ніякого. Треба добиватися через суд.
У Червоному маємо такий прецедент. Є приміщення колишнього банку «Україна», а під приміщенням — земельна ділянка, і ми не можемо укласти договір на користування власникам банку цією ділянкою. Бо йому то відсотки не подобаються, то щось інше. Ми хотіли уладнати це питання через суд — зобов’язати власника приміщення платити за землекористування, але цього зробити, виявляється, не можна.
Отак доводиться міркувати, чиє право вище: за Земельним кодексом, чи за Цивільним? І таких нюансів багато.
Зараз до нас звертаються за виділенням земельних ділянок під якесь виробництво, наприклад, із виготовлення деревного вугілля. Але ж там є вимоги: таке виробництво повинно бути розташоване не менш як за 1,5 км від населеного пункту. А тією землею розпоряджається Держгеокадастр — тобто, хоч ми й раді залучити інвестора, але вплинути на цей процес не можемо. Оце вам і є невизначеність у правах і повноваженнях.
— І як вам удається лавірувати між «можна» і «не можна»?
— Головні проблеми пов’язані з тим, що чимало повноважень, які належать до компетенції держави, перекидаються на органи місцевого самоврядування. Скажімо, харчування дітей у школах, або ж компенсація за перевезення громадян пільгових категорій. З одного боку — це наші люди, ми повинні про них піклуватися, а з іншого — це додаткове навантаження на бюджет громади. Тож ми думаємо, що краще: чи відремонтувати дорогу в селі, чи фінансувати пільгове перевезення.
А в тій же Польщі держава делегує якісь повноваження громаді й відповідно забезпечує їх фінансування. У нас же стараються все більше й більше зіпхнути все на місцеві «плечі».

Життя по-новому: «Хоч і не бігом, але — рухаємося»

— Рік тому в нашій розмові ви і ваші спеціалісти з Червоного та інших сіл наполягали: дайте нам можливість хоча б спробувати пожити у власній об’єднаній територіальній громаді. Ви були впевнені, що зможете. Тепер ви не розчарувалися в своєму рішенні?
— Громаду утворено, вона функціонує, бюджет громади виконується. За перше півріччя є навіть невелике перевиконання. Але є й певні труднощі, до яких людям дуже тяжко звикнути. Скажімо, найбільша незручність — це визначення територіальної юрисдикції старост. Колишні сільські голови нині стали виконуючими обов’язки старост. До об’єднання у сільських радах чинилися нотаріальні дії й акти цивільного стану. Тобто, реєстрація смертей, народжень і шлюбів. На сьогодні ж немає чіткого визначення юрисдикції старост. У межах своїх повноважень ми прийняли рішення, щоб старости надавали послуги населенню з видачі довідок з господарських книг — газ, електрика, субсидії і т. д. А от щодо актів цивільного стану і нотаріальних дій, то тут виникають труднощі. Щоб зареєструвати смерть родича, людина має витрачати час, гроші, їхати у Червоне, надати відповідні документи. Те ж саме стосується й складання заповіту. Все це спричиняє для людей значні незручності.
— І не остання з них — дістатися до Червоного по суцільних вибоїнах на дорогах. У вас є якісь плани і, головне, кошти для їхнього ремонту?
— Дороги — це для нас чи не найбільша проблема. І, знову ж, ми не можемо вплинути на її вирішення. У Бюджетному кодексі прописано, що є можливість співфінансування ремонту доріг державного значення з Державного і місцевого бюджетів. Але чіткої процедури, як це відбувається з точки зору казначейства, — немає. І тому ми ремонтуємо вулиці комунальної власності: грейдеруємо, підсипаємо, робимо капітальний ремонт. Уже є експертиза проекту капітального ремонту дороги по Червоному — з асфальтовим покриттям, у роботі — ще чотири проекти по інших населених пунктах. Проте дороги загальнодержавного користування залишаються в незадовільному стані. Ними небезпечно їхати. Особливо по вулиці Закутинці з Андрушівки на Бердичів та по дорозі з Червоного на Кодню — там, як мовиться, — «уже лише напрямок, а не дорога».
— Не пробували знайти спонсорів саме на цю справу?
— Пробували, але коли ми звертаємося до людей, які здійснюють на території територіальної громади виробничу діяльність, найбільший у нас — це цукровий завод, і просимо допомогти в ремонті доріг загальнодержавного користування, то чуємо цілком закономірну відповідь: ми сплачуємо всі належні податки, встановлені державою, які входять у вартість пально-мастильних матеріалів. Куди діваються ці кошти?
— Коли йшлося про утворення Червоненської об’єднаної територіальної громади, головним аргументом проти такого кроку дехто з посадовців висував неспроможність її утримати соціальну сферу в семи населених пунктах.
— Усі напрямки соціально-культурної сфери в нас фінансово більш-менш забезпечені. Три школи — Червоненська й Глинівецька І — ІІІ ст. і Крилівська І — ІІ ст., центри дозвілля в Червоному й Забарі, будинок культури у Великих Мошківцях і клуби в Глинівцях, Малих Мошківцях і Крилівці. У Котівці функціонує філіал центру дозвілля села Забари. Ніхто з працівників закладів культури не був звільнений, їм не зменшені ставки. Функціонують також бібліотеки.
— У вас була проблема з музичною школою. Як вона вирішилася?
— Тут справді є проблема. У нас був філіал районної музичної школи. На жаль, викладачі класу баяну в Андрушівці звільнилися, тож заняття припинили. А от дитячий фольклорний ансамбль «Веретенце» роботу продовжує й прославляє наш край в Україні та за кордоном.Як буде далі, поки що сказати не можу.
— А медичне обслуговування, зокрема, жителів найменших сіл?
— Перші три місяці ми передавали медичну субвенцію в районний бюджет, а з квітня створили власну комунальну установу «Центр первинної медико-санітарної допомоги». Цей заклад включає Червоненську амбулаторію загальної практики сімейної медицини, чотири фельдшерсько-акушерські пункти — у Крилівці, Малих і Великих Мошківцях і Глинівцях, і два фельдшерські пункти — у Забарі й Котівці.
— А аптеки, хоча б із найнеобхідшими ліками, десь функціонують?
— Мінімальний набір медикаментів є в кожному фельдшерському пункті, крім того, у селищі працюють дві аптеки: комунальна — від центральної районної та приватна, тож проблеми тут немає.
— І на майбутнє не передбачається?
— Не знаю, що буде з нового року, бо є проекти, за якими фельдшерські пункти зможуть фінансуватися за рахунок субвенції лише в населених пунктах із населенням більше 300 жителів. А в нас у Котівці — до 200. Ось уже й буде проблема, але, сподіваюся, зможемо утримувати там фельдшерський пункт за рахунок місцевого бюджету. Моя позиція — така, що первинна медична допомога повинна бути в кожному населеному пункті, незалежно від кількості жителів.
— То в цілому ваші сподівання на спроможність об’єднаної територіальної громади, про що ви і ваші колеги говорили торік, виправдалися?
— В принципі — так. Єдине — у нас була впевненість, що запрацює наш завод продтоварів і дасть значний прибуток до місцевого бюджету й інші соціальні податки. Але ми не втрачаємо надії, хоча впливу на це державне підприємство і не маємо.
— Якою мірою об’єднана територіальна громада відчуває підтримку держави?
— Для розвитку інфраструктури нам виділено кошти — на кінець грудня буде 3 мільйони 855 тис. гривень. У Міністерстві регіонального розвитку вже погоджена реалізація двох проектів. Це — реконструкція Червоненської ЗОШ і придбання техніки для комунального підприємства. Найближчим часом чекаємо погодження в міністерстві ще одного проекту — на ремонт дороги в одному з сіл. А взагалі плануємо робити дороги в кожному населеному пункті й вуличне освітлення у Великих Мошківцях, Крилівці та Забарі.
Гроші держава дає на формування інфраструктури, хоча дуже довго триває ця процедура. Тож хоч і не бігом, але — рухаємося.
— Як сприймають усі ці перетворення й труднощі самі мешканці?
— Проблем і тут є чимало, особливо щодо ментальності людей. Дуже тяжко впросити їх навести лад не лише у своєму дворі, а й за тином, на вулиці. На жаль, чомусь так складається в державі, що живемо не за принципом: людина людині — друг, а якраз навпаки. У силу об’єктивних і суб’єктивних обставин люди дещо розчаровані, в тому числі й у владі — маю на увазі й себе як представника влади. Може, все це — тому, що від перетворень у нас чекають «усього і швидко». Але так не буває..
І все ж я глибоко переконаний, що все в нас буде добре, хоча працювати в часи реформування завжди було нелегко.

Джерело: «Житомирщина»