Чоловік Юлії Данило був мобілізований до 30-ї окремої механізованої бригади в перший місяць війни, 18 березня. Квартира, яку орендувало молоде подружжя, дуже швидко перетворилася на волонтерський склад, переповнений кевларовими шоломами і брониками, раціями і карематами. Юля хвилювалася, забувала поїсти, із завмиранням серця слухала новини. Дві години сну, цілий день на роботі, цілий вечір у пошуках чергових комплектів форм та взуття для коханого артилериста та його товаришів… Та в серпні 2014 року під час артобстрілу з Росії Данило загинув, не доживши одного дня до свого 24-річчя і тижня до дня незалежності України…
— Півроку мені доводилося розмовляти з чоловіком по 30 секунд на день, якщо пощастить. А частіше — по кілька днів сидіти в повній невідомості, не випускаючи з рук телефон, здригатися від кожного дзвінка… Поки одного разу в слухавці не почула: «Дані більше немає… Накрили «Градами». Він загинув у Степанівці, на кордоні з Росією. Три дні я шукала його тіло. Мало хто знає, яка на запах ця війна. Знає лише той солдат, який діставав тіло свого друга з-під уламків зруйнованого окопа або тягнув на собі з поля бою. Знаю і я, об’їздивши не один морг у пошуках тіла свого чоловіка. Цей запах ніколи не забути, він назавжди залишиться в пам’яті разом із гіркотою втрати найближчої, найріднішої людини!
Юлія зі сльозами на очах розповідає, що з кожним днем усе більше віддаляється від тієї миті, коли була дійсно щасливою.
— Здається, що гірше вже бути не може. Та де ж — ще й як може. Час не гоїть ран, вони не зникнуть ніколи. Ти просто звикаєш до цього болю, звикаєш, бо вдіяти вже нічого не можеш.
Після загибелі коханого молода киянка продовжила свою війну. У лавах волонтерських груп студентка об’їздила практично всю Донецьку та Луганську області. Дівчина знову і знову збирала черговий вантаж і їхала у самісіньке пекло, де рятувала життя пораненим, допомагала ремонтувати військові автомобілі, вивозила людей з-під обстрілів.
— За наше майбутнє боровся мій чоловік, за це боролися і тисячі наших загиблих воїнів, за це боролась і я! У мене часто запитували, чому я знову і знову їхала в АТО, чому мені не сиділося вдома. Мене нерідко звинувачують у егоїзмі, дехто відверто казав, що в мене не всі вдома! Ну і нехай! А я собі знаю своє і потихеньку з допомогою небайдужих українців збирала черговий вантаж, сідала в машину і вирушала в дорогу, до наших героїв!
Рік тому тендітна дівчина була мобілізована до 25-го батальйону медиком. Рік виявився вкрай складним, довелося стикатися з першою медичною допомогою, зі складними маніпуляціями, втрачати побратимів, ризикувати життям… Її силі духу позаздрить кожен. У свої 22 роки вона здобула серйозний і вкрай жорстокий життєвий досвід.
— На війні все по-іншому. Тут інша реальність, інші цінності, інші люди! За тривалий час своїх волонтерських подорожей і служби за мобілізацією я познайомилася з багатьма військовими. У кожного своя історія, але в усіх однин мотив — вільна і незалежна Україна, мирне майбутнє для дітей! Данило мріяв зробити свою країну кращою, у мирі виховувати власних дітей, та не судилося. Тепер його гасло стало моїм власним.
Дівчина розповідає, що волонтерство багато чому її навчило, допомогло зрозуміти, що таке війна. Тож до фронтового побуту їй звикати не довелося.
Юлія і досі не знімає обручки, адже знає — її герой десь поруч. Посмертно Данила нагородили орденом «За мужність». Дружина, як ніхто інший, знає, що він на нього заслуговує.
— Коли одна куля підводить підсумок битви, коли немає шансів вибратись, але якимось дивом це все ж таки вдається зробити, я розумію — це він прикриває мою спину… Він поруч.

Джерело: na.mil.gov.ua