"За фахом я — військовий, інженер-механік, — розповідає Василь Іванович. — Починав лейтенантом, дослужився за 27 літ до підполковника. Вийшовши в запас, у 2014-му був висвячений, став священнослужителем. Коли ж на нашу землю прийшла війна, не міг залишатися байдужим. Українська Православна Церква Київського Патріархату у співпраці з Міністерством оборони України здійснює програму духовної підтримки наших бійців на Сході. Священики нашого храму, щонайперше, настоятель собору, протоієрей Богдан, уже були в зоні АТО. І я не міг вчинити по-іншому".

Разом із протоієреєм Олександром Стахурським диякон Василь ніс послух на Луганщині, в Красногорівці й Мар’їнці, де базується військова частина. При штабі облаштовано храм: звичайний, відповідно оформлений, намет, де проводяться богослужіння. Оскільки основна частина бійців знаходяться на опорних пунктах, капелани щодня діставалися туди, де людям потрібні слово Боже й моральна підтримка.

"Одного разу, — пригадує отець Василь, — довелося вести службу під мінометними й гарматними обстрілами. Кулі свистять над головою, а ти читаєш молитву. 10 липня на одному з опорних пунктів до нас підійшла медсестра Надія Драпоус і запитала, чи не могли б ми провести таїнство хрещення — двоє бійців виявили таке бажання. Подумалося, що це — молоді хлопці, а виявилося — 52-річний батько й 27-річний син, російськомовні кияни. У бойових умовах, дійшли усвідомлення, що повинні пройти обряд хрещення. Отець Олександр охрестив їх і, щиро скажу, ми були дуже зворушені тим, що це — свідомий вибір чоловіків".

А найбільше, зауважує отець Василь, бійцям потрібне звичайне спілкування, яке заспокоює, вселяє оптимізм і надію, тож найчастіше вони просто просять: «Батюшко, благословіть», «Освятіть бліндаж», «Дайте іконку й хрестика».

Найнебезпечнішим місцем перебування виявився комплекс будівель колишнього шахтарського реабілітаційного центру під Мар’їнкою, де розташувався один із підрозділів. Від постійних обстрілів від нього мало що залишилося. Але все ж — якийсь захист, тож командир роти й бійці попрохали освятити будівлю — і це теж додало їм віри й упевненості, адже кожний із захисників хоче закінчення війни та живим і неушкодженим повернутися додому.

Доводилося капеланам спілкуватися й із цивільним населенням. За півтора кілометра від Мар’їнки чути постріли, вибухи, а саме селище живе своїм буденним життям.

"Якось, — розповідає отець Василь, — пішли на базар. Ми розмовляємо українською, жінки-продавчині — російською. В одної з жінок купили слоїк сметани, аж раптом чуємо з іншого боку: «Навіщо в неї купуєте? Вона ж — сепаратистка!». Отаке там життя.

Інколи капеланам доводилося виконувати й звичайну волонтерську роботу. Допомагали в райцентрі Кураковому отримувати й доставляти на опорні пункти посилки для військових. По дорозі якось кинулася до них жінка:

"Чи правда, — питає, — що наші Мар’їнку залишають? Не їдьте, — стала благати, — не залишайте, бо нам тут життя не буде!"

Іншого разу там же, в Кураковому, натрапили на автомобіль. Молоденький військовий водій колупається в моторі, а потрібної запчастини немає. Капелани за власний кошт купили її в магазині, віддали бідолазі. Доводилося зустрічатися й із категорично налаштованими людьми, які в очі заявляли: «Навіщо ця війна? Краще ішли б ви звідси!».

Щоранку, о 5.15, священнослужителі піднімалися, наводили порядок у своєму помешканні, обов’язково мили підлогу (це правило започаткував ще отець Богдан Бойко, котрий одним із перших побував тут), і ставали до ранкової молитви. А після неї їхали в підрозділи, на опорні пункти, причому, натщесерце, бо раптом хтось із бійців виявить бажання прийняти святе причастя. А вже повертаючись у Мар’їнку, заходили в магазин. Саме в одне із таких відвідань магазину трапився випадок, що дуже збентежив отця Василя.

"Я підійшов якраз до магазину, — розповідає він, — і там жінка років трохи за 50, акуратно вдягнена, підійшла до мене й попросила щось поїсти. Я вийняв 50 гривень і дав їй. Наступного дня — те ж саме. Я завів жінку в магазин, купив їй хліба, ковбаси, масла. Третього дня вона знову стала просити допомогти продуктами".

Я пішов до начальника штабу, розповів про ситуацію. За його наказом із їдальні напакували продукти, кілограмів 25. Привезли наступного дня їх до магазину, де завжди крутилася жінка, а її немає. Розпитавши, дізнався, що та жінка на ім’я Марія залишилася зовсім одна — рідних нікого немає, сама вона — передпенсійного віку, на роботу влаштуватися не може, та й роботи ніде немає. Отож зосталася без жодних засобів до існування.

Ми залишили для неї той ящик із продуктами в магазині, а через два дні, коли їхали на опорний пункт, Марія побачила нашу машину, кинулася — хотіла впасти перед нами зі сльозами вдячності на коліна.

І дуже страшно, — мовить отець Василь, — що вона ж не одна там така. Хтось, звичайно, якось викручується. В одного чоловіка є пилорама, то коли нам потрібно було дві рейки для облаштування храму, безкоштовно запропонував їх. Але я все одно заплатив — знаю, які ж дорогі ті копійки...

Розуміння ситуації, переконує капелан, у людей на Сході України є.

"Але як же наші хлопці скриплять зубами, — каже він, — що не можуть нічого зробити, бо те, що діється в зоні АТО, — велика політика. «Ми, — обурюються бійці, — відвели свою бойову техніку за лінію розмежування, а сепаратисти? Тільки-но представники місії ОБСЄ від’їжджають, так вони й гатять по нас».

Дратує й недостатнє оснащення. Один зі снайперів скаржився: «Я його бачу, бачу того, хто стріляє по наших, а не дістаю. У нього ж — російська гвинтівка, яка влучає за 1200 м калібром 12,7 мм». У якомусь сенсі, робить висновок капелан, наші хлопці стали заручниками.

Але з побаченого й пережитого отець Василь виніс тверде переконання, що панічних настроїв і занепадництва у них немає.

Джерело: Житомирщина