Близько чотирьохсот козаків полягло в нерівному бою (їх поховали в багатьох могилах біля згаданих сіл, частина з них була позначена, інші залишились невідомими), більше сотні вдалося пробитися і відійти, більше чотирьохсот потрапили у полон і були відправлені відносно недалеко, а саме до містечка Базар.
Полонені за наказом більшовицьких командирів майже всі були розстріляні, з них 359 (іноді вказується, що дещо більше) — у Базарі. Дослідники називают кілька дат, коли відбулась або відбувалася страта, але більшість сходиться, що сталося це 21 листопада. За переказами місцевих жителів, що дійшли до наших часів, українські вояки відмовилися зректися України і присягнути червоним. Їх розстрілювали з кулеметів, але навіть падаючи, вони співали «Ще не вмерла Україна!». Пісню, що нині є нашим державним гімном. І хто скаже, що це поразка?
...Поховали їх тут же, в Базарі, у двох довгих могилах, які викопали місцеві жителі. Але під страхом жорсткого покарання більшовицька влада заборонила згадувати ці події та імена українських героїв. Проте в колах української еміграції пам’ять про Другий Зимовий похід жила. І в листопаді 1941 року (час німецької окупації) під керівництвом одного з провідників Організації Українських Націоналістів (мельниківців) Олега Кандиби-Ольжича могили розстріляних козаків у Базарі були означені, встановлено хрест, пройшла велелюдна маніфестація із вшанування героїв Базару. З поверненням радянської влади, за розпорядженням її керманичів, хрест зрубали, місце поховання ніяк не вшановувалося. Проте місцеві мешканці не стали розкопувати могили під городи — залишалися свідки розстрілу, інші знали про нього з переказів.
Одними з перших, хто в наш час почав доносити громаді правду про ці події, були колишній в’язень радянських концтаборів, уродженець Житомирщини Василь Овсієнко та історик Роман Коваль (останній пізніше видав книгу про Другий Зимовий похід, а ще відіграв визначну роль у відновленні пам’яті про героїв Холодного Яру). Овсієнко був також одним з ініціаторів ушанування героїв Базара в листопаді 1990 року.
На Житомирщині до справи взялися члени національно-демократичних організацій. Спогади учасників цих подій автор цих рядків записав із тодішніми лідерами та активістами Народного Руху України, зокрема Святославом Васильчуком та В’ячеславом Дехтієвським, очільником Організації Українських Націоналістів (мельниківців) Олександром Прищепою, колишнім керівником Братства УПА на Житомирщині, колишнім політв’язнем, який пробув більше ніж 27 років у радянських в’язницях і концтаборах, Сергієм Бабичем.
Отже, спроба 25 листопада 1990 року встановлення хреста, освячення могил і проведення велелюдної панахиди (рішення про це було ухвалено Центральним Проводом Руху) була зірвана тодішньою компартійною владою — сотні активістів національно-демократичних організацій, які хотіли проїхати в цей день до Базару з Києва (їх очолював народний депутат України Микола Поровський), Житомира, Малина, інших місць були зупинені кордонами міліції і натовпом перевдягнених під селян номенклатурників з найближчих районів. Декого, того ж Василя Овсієнка (останній писав про це в своїх спогадах. — В.К.), жорстоко побили.

Гідне вшанування героїв було здійснене вже після здобуття Україною незалежності. 17 листопада 1991 року для відзначення 70-річчя розстрілу учасників Другого Зимового походу, Народний Рух України зібрав на урочистості і панахиду тисячі людей з різних областей України. На могилах були встановлені березові хрести, могили освятили. До того на Бердичівському заводі «Прогрес» за участі місцевих рухівців із нержавіючої сталі була виготовлена масивна плита, на якій викарбували імена та прізвища 359 українських вояків, розстріляних у Базарі, її закріпили на спеціально спорудженій бетонній брилі.
Після цього (у 1992 році), пригадував Сергій Бабич, стали думати і про долю могил вояків, які полягли на полі бою. Старожили цих місць показали їхні поховання на цвинтарі у Малих Миньках (це зробив Петро Близнюк) і у лісі під Звіздалем (на них вказав Анатолій Коноплій). Могилу в Малих Миньках насипали 1993 року, на ній поставили березового хреста, вмурували плиту з написом на честь повстанців Другого зимового походу. Під Звіздалем активісти національних організацій сформували могилу, поставили хреста і вмурували плиту з відповідним написом восени 1994 року. Освятили їх в чергові роковини трагедії у Базарі.
1999 року голова Благочинного фонду спорудження пам’ятника «Борцям за волю України» Роман Панкевич (він же був одним з очільників Наукового товариства Братства УПА) повідомив С.Бабича, що Об’єднання бувших Вояків Українців у Великобританії (ОбВУ) має намір підтримати спорудження пам’ятника полеглим у Базарі. Від сільради С.Бабичем було отримано дозвіл, і голова ОбВУ Святомир Фостун запропонував йому очолити цю роботу. Проект взявся розробити один із провідних архітекторів області, голова обласної організації Спілки архітекторів України, нині покійний Олександр Борис. Було запропоновано кілька варіантів, зупинилися на останньому, який видався найвдалішим. Цей проект і був втілений. Кошти на нього зібрали у Великобританії — благодійниками, крім ОбВУ, виступили Українська автокефальна церква у Великобританії, Фундація імені Симона Петлюри у Великобританії, Українська громада у Великобританії. Пожертви також внесли громада міста Карляй (Великобританія), Братство «Броди-Лев», представники діаспори Ольга Дмитренко та Мирослав Лабунька. Українська держава грошей не виділила. Справедливості заради варто відзначити, що в організаційному плані місцева влада спорудженню меморіалу в певному сенсі сприяла, хоча іноді й затягувала вирішення необхідних питань. Меморіальний комплекс (а це головний пам’ятник, умощений майдан перед ним, дві довгі високі могили з хрестами) був урочисто і за присутності сотень людей відкритий 26 серпня 2000 року.
За два роки там же було проведено урочисте перезахоронення останків українських вояків, які загинули під Звіздалем. С.Бабич і зараз каже, що був проти цього, бо вважав, що їх потрібно залишити на місці, а над ним насипати високий курган за зразком козацьких могил. Але, зважаючи на те, що ця місцевість зовсім знелюдніла, стала пусткою, більшість тих, хто приймав рішення, пристали на думку про їхнє перенесення. Розкопки останків провели Олександр Вєтошкін, В’ячеслав Дехтієвський, Андрій Колос, Іван Лавриненко разом із судмедекспертом Романом Колосом. Брали участь і сам С.Бабич та архітектор О.Борис. До того з великими складнощами були отримані дозвіл з облдержадміністрації, яким займався колишній депутат облради Юрій Рєзнік, дозволи від Народицької райради і Базарської сільради. Як розповідав В.Дехтієвський, це було явно поховання вбитих на полі бою — кістяки дорослих чоловіків, з ураженнями кулями, розрубані і пробиті шаблями черепи. Кістки зібрали у чотири великі труни (визначили, що це останки 46 чоловік) і спочатку перевезли в одну з найближчих церков. Там і відспівали. 11 жовтня 2002 року за присутності великої кількості людей, які зібралися на урочисту церемонію, їх помістили в склеп, над яким насипали високий курган і встановили гранітний хрест. Так комплекс сформувався в його нинішньому вигляді.
Вочевидь, це місце має стати місцем паломництва для тих, кому дорога пам’ять про борців за незалежність України. Воно внесено до місцевих туристичних маршрутів, але в цій іпостасі заслуговує на значно більшу популярність. Бо сам комплекс напрочуд гармонійний і справляє, швидше, оптимістичне, ніж сумне враження. Тут є про що і про кого розповісти. У тому числі про тих, хто доклав великих зусиль, аби він постав. Це, крім згаданих, — десятки, якщо не сотні імен, вказати які в газетній публікації просто немає можливості. Зазначимо лише, що на превеликий жаль, вже пішли з життя і автор проекту архітектор О.Борис, і колишній депутат облради Ю.Рєзнік, і ще низка людей, які були прямо причетні до цієї воістину святої справи.
А 25 липня 2004 року в автомобільній катастрофі під Львовом загинули ідейний натхненник його спорудження — голова ОбВУ С.Фостун, а також секретар ОбВУ Маркіян Шептицький, член ОбВУ Володимир Пигій, заступник голови Наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН-УПА Роман Панкевич, які брали найактивнішу участь у тому, що стосувалося спорудження комплексу.

Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День»