Простий хлопець, родом з Херсонської області. Герой, який врятував життя побратимів, будучи сам поранений, і розповідає він про це лише кількома словами, розповідає Волонтерський проект «Якби не війна».

Чому? – запитаєте ви. А нам самим важко відповісти, хоча й знаємо Антона з перших днів його перебування в Київському госпіталі.

Хоча… те, що сьогодні Герої попередніх блоків нашого проекту – Дмитро Блохін, Євген Поплавський та їх товариш по службі – Сергій Улітенков живі, мабуть говорить про вчинок цього хлопця більше, ніж тисячі слів. Та про все по-порядку…

«До початку АТО ніяк не був пов’язаний з армією, строкову службу не проходив. Закінчив навчання, став майстром виробничого навчання. Працював водієм-експедитором. – розповідає про себе Антон. – Пропрацював майже 1,5 року, до початку війни.

В третю хвилю мобілізації моєму куму прийшла повістка, він пішов до військкомату і його призвали на службу. Я повістку не отримував, тому, просився добровольцем. Хотів піти з ним, так сказати «за компанію». Але на той момент, коли прийшов у військкомат, мене не взяли, водіїв вже не набирали. А служити ким-небудь іншим не хотілося. Тому, повернувся додому. Кум мій потрапив в 54 бригаду тоді.

А вже в четверту хвилю мобілізації взяли і мене. Тоді рідні мені сказали: «Це твоя доля – вирішуй сам. Якщо ти хочеш туди йти – йди!» Ніхто не забороняв, ніхто не відмовляв, рішення було за мною. Так і пішов.

Спочатку я потрапив на Яворівський полігон. Це було 28 січня 2015 року. На полігоні пробув 26 діб і на розподіленні потрапив до 30 окремої механізованої бригади.

На той момент бригада вже була на Сході і ми поїхали до них. Так сталося, що в дорозі провели 8 діб і лише 3 березня 2015 року я потрапив в бригаду. Нас дорогою кілька разів перевантажували з потяга на потяг, і так до Харкова. Потім з Харкова прямим потягом на Ізюм, там пробули ще 1,5 доби, чекали поки нас заберуть».

Мабуть, судилося Антону потрапити в героїчну бригаду, яка, на той момент, в лютому 2015-го року вже вийшла з Дебальцівського оточення. Зрозуміло, що без втрат тоді не обійшлось і саме Антон став одним з тих, кого вибрали, щоб доукомплектувати особовий склад бойового підрозділу.

«Бригада стояла тоді на Світлодарській дузі. Цілий рік стояли там і звідти виїжджали на завдання. Мій підрозділ стояв в с.Луганське, частина бригади була в Троїцькому, розтягнуті були, бо бригада ж велика.

Я був водієм БМП-2, завдання стандартні виконували, нічого особливого…», – скромно говорить хлопець.

«Обстріли були ледь не кожного дня – стрілкотня, міномети. Але нас трохи оминало. А одного разу били з мінометів чітко в окопи. Ми почали хвилюватись з приводу цього та хвилюватись довелось не довго…

Так продовжувалось до 3 червня 2015 року. Я відстояв чергування на посту і зранку пішов відпочивати в машину. Почув вибухи мінометів… прокинувся, одягнувся і влетів в окоп. Ми почали оборонятися. Крили нас години 3-4. Я точно не пам’ятаю… час дуже швидко летів. І потім прилетіла міна прямо в наш окоп, дістала нас добряче».

Події 3 червня 2015-го року сколихнули тоді всю свідому Україну, в нас же чергове перемир’я. А в госпіталі Харкова і Дніпра масово везли наших поранених хлопців. Дуже важко поранених і дуже велику кількість. І лише сухі цифри від речника АТО: «За минулу добу ворог стільки-то разів порушив режим тиші…»

Артобстріл по позиціях 30-ї окремої механізованої бригади в с.Луганське Донецької області почався ще о 5:45 ранку. Два блок-пости їхнього підрозділу – це, по суті, була вже лінія зіткнення. Хлопці виконували обов’язки під свист падаючих снарядів – такі умови війни. Відпочивати йшли все під той же акомпанемент.

«Нас було п’ятеро в тому окопі – троє важкопоранених, один з легкою травмою і один «200-тий»... – пригадує Антон. В цілому, за ті кілька годин поранення отримали восьмеро хлопців і двоє загинуло. – А далі… я лежу поранений... чую навколо крик, шум…».

Той крик і шум говорив про одне – живі! Хай і поранені. Вже в той момент Сергій Улітенков – один із побратимів Антона отримав поранення в голову, інший – Євген Поплавський через осколок, який так само пройшов крізь голову, залишився без ока, і третій – Діма Блохін, з порваними артеріями, вирваними шматками м’язів на руках і ногах, командував, кому яку допомогу надавати.

В кожного з них є свої спогади тих подій, але всі вони не надто багатослівно їх описують – занадто болючі.

«Розумію, що потрібно якось рухатись, потрібно вивозити поранених, а з тих, хто був з нами...так сталося, що ніхто не вмів і не міг водити БМП. – просто каже Антон. – Наш старший механік напередодні відвіз першу партію поранених і поки продовжувався обстріл, він не міг повернутись на позиції, могли і машину втратити, і він би міг загинути…

В нас залишалась лише одна машина і один механік – я».

Вибору в хлопця не було. Чи було це, як на самому початку, коли пішов до військкомату, його свідоме рішення? Антон про це не каже, тоді просто про таке не думалось. Було лише те, що є тут і зараз – є побратими, яких треба доставити медикам і є він – єдиний механік-водій.

І дарма, що у самого Антона були розтрощені обидві ноги, права рука і вся спина посічена осколками (один із них, як потім з’ясується, міг на все життя залишити Антона паралізованим).

«Мене товариші закинули в машину, якось вдалося її запустити. Вона завелась, ми всі завантажились і виїхали. До того вже передали, що у нас «300-ті», медики вже нас чекали, проїхали ми їм назустріч десь кілометри три».

Три кілометри розбитими донецькими дорогами здавалися тоді вічністю. Хлопці, яких віз тоді Антон, згодом пригадували, що він намагався якомога акуратніше їхати, кожна вибоїна на дорозі завдавала неймовірного болю їм всім.

«Спочатку забрали нас в лікарню в Артемівську, де ми пробули кілька годин (до 5-ти годин). Там нам надали першу допомогу, завантажили у вертоліт і відправили в Харківський госпіталь. Хлопців відразу ж забрали на операційні столи. Я пробув там добу і мене вирішили відправити в Київський госпіталь, бо через осколок, який був в хребті мене не взялись оперувати в Харкові, дуже високий ризик був – осколок знаходився близько до спинного мозку, боялись що я ноги «втрачу», – сьогодні про це Антон згадує з легкою посмішкою.

Мене відправили на Київ. Прибув я 5 червня, о 16:00 забрали в операційну і повернули десь о 12-й ночі. Тиждень я був в реанімації, стан був стабільний, за мене ніхто не хвилювався, все було добре.

Потім перевели в звичайну палату, а потім я був госпіталі в Ірпіні.

Коли я ще був в реанімації, в Київ привезли хлопців: Женя і Сергій були зі мною в реанімації, Діму поклали у відділення гнійної хірургії. Я знав, що хлопці вижили, але те, що вони вже в Києві, не знав, мені ніхто не сказав про це.

Коли ми їхали в Артемівськ, всі телефони були в мене – і мої, і хлопців. З Артемівська нас забирали без документів, без одягу, без нічого. Тому з’язку з нами майже не було.

Після реабілітації повернувся назад продовжувати службу. Це було 1 листопада 2015 року. Служив до 28 травня 2016 року. Переслужив, виходить, 3 місяці, як і решта хлопців 4-ї хвилі мобілізації. Весь час були на Світлодарській дузі, продовжували їздити на передок, виконували свої обов’язки.

Побут був налаштований настільки, наскільки ми його собі облаштували. Нас господарі одного з будинків впустили до себе, дозволили жити в будинку, ми дивились за подвір’ям, підтримували порядок. Будинків там покинутих було багато… до нас там ставились нормально, звикли всі».

«Герої – всі, хто туди пішов, – стверджує Антон, – хто не побоявся там знаходитись, взяти автомат до рук, іноді направити в сторону свого товариша чи знайомого з того ж Донецька…

Мої друзі мене дуже підтримали, вони знають і розуміють те, що я пережив. Коли проходив реабілітацію, багато хто допомагав, як міг. Ми спілкувались і спілкуємось нормально. Вони не пішли, не хотіли, говорили, що не хочуть, бо політика нашої країни їх не влаштовує. Мене також не влаштовує, та я все ж пішов..."

«Після демобілізації переїхав в Київ, працюю зараз в сфері будівництва, в мене прекрасна дівчина, котра мене підтримувала і під час моєї реабілітації, і коли я повернувся на передову. Весь той час, що був в АТО, вона чекала на мене, вірила в мене, вірила, що все буде добре.

Плани на майбутнє, – хлопець на мить замислюється. – сім’я, діти, звичайне, нормальне, спокійне життя, без нервів і надіюсь вже без армії і без війни. Дуже чекаю, коли це все закінчиться, надіюсь, що це буде скоро. Бо знаю, що багато хто і там вже хоче додому, я підтримую з’вязок з друзями.

Я думаю, якщо ти там вже побував, то не повернешся назад нізащо. Чому? Бо враховуючи, як держава ставиться до людей, які там... я не хочу.

Спочатку здається, що війна затягує, хочеться діяти, хочеться постріляти, потім вона набридає дуже сильно, ти вже не хочеш нічого, лише до додому, лише в мир.

Моменти, які запам’яталися найбільше… кожен день були такі моменти. Я намагаюсь не згадувати, хіба, коли хлопці телефонують… Та найбільше, все рівно, запам’ятались втрати...втрати товаришів. Наших загинуло за той час троє. Їх пам’ятаю...»