Саме такі слова були викарбувані біля чорних дерев'яних хрестів, що постали при в'їзді в села Чорнобильської зони, жителів яких було евакуйовано після аварії.

В останні роки цей заклик набуває особливого змісту. Бо покинуті, вимерлі села почали масово заселяти люди, для яких молитва - сенс життя.

Будинки вони облаштовують по-іншому, ніж місцеві жителі. Відразу видно - заїжджі. Огорожі не низькі, як було колись у цьому селі, а високі, з міцно збитих горизонтально дощок і колод. Двори просторі і з дороги закриті від стороннього ока. А за огорожею усіляка живність - кури, гуси, кози, коні… Поруч хатинки місцевих бабусь і дідусів, яких у селі Личмани, що в Овруцькому районі, ще трохи є (коли всі після чорнобильської аварії покидали село, вони вирішили залишитися доживати віку в рідних стінах).

ЖУРБА - І ТА ВЖЕ КОЛИШНЯ…

Взагалі саме село Личмани, а ще сусіднє (кілометрів за чотири звідси) село Магдин після аварії чиновники не віднесли до зони обов'язкового відселення, хоча й розташовані вони у щільному кільці виселених ще тоді, одразу після аварії, сіл, які за десятки років після Чорнобиля вже стали примарами. Поруч жалюгідні останки колишніх Липських Романів, кілометрів за дванадцять в інший бік теж вже колишня Журба. У напрямку Білорусі колись жваво гомоніли Ситівка, Жолудівка, Грязиве, в іншому напрямку - Бірківське. Нині від них мало що залишилося.

Все навколо наче вимерло, а Личмани та Магдин ще довго животіли, хоча й стискалися з обох боків темними стінами наступаючого лісу, потроху завалювалися разом зі старими огорожами будинків, марніли із занедбаними садами, висихали з покинутими колодязями і заваленими колодязними "журавлями". Села терпляче чекали, коли помре остання бабуся, щоб разом з нею офіційно зникнути і самим. Але одного дня сюди заглянули чужі люди, почали придивлятися до напіврозвалених будинків…

У моєму рідному Магдині новосельців менше, адже це село розташоване ще далі від цивілізації і там немає по¬ліцейського поста, на якому вартують межі зони відчуження. Постійна присутність по¬ліцейських - велика справа, і правоохоронці розміщаються саме у Личманах. Тож у Магдині чужинці прижилися не всі. А от у Личманах, схоже, їх оселилося багато і надовго.

Секретар місцевої Колесниківської сільської ради Віталій Царюк розповідає, що всього у цих двох селах, а ще в селі Збраньківці нині проживає майже 100 чоловік, це 18-19 повноцінних родин (цифра міняється, бо люди мігрують). В останні роки тут навіть відкрили початкову школу, де навчається десятеро дітей. Наступного року буде більше, бо діти народжуються. "От і вчора народилося немовля", - розповідає Віталій Андрійович. Народжують жінки в Овручі, як і всі жителі району. Діти перебувають під наглядом дільничного педіатра. Якщо виникає потреба, "Швидка" виїжджає у ці відгороджені колючим дротом і поліцейськими постами села за викликом, як і у всі інші.

РАЗОМ З ЕЛЕКТРИКОЮ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ БАГАТО СПОКУС

…З усіх сил намагаюся зазирнути за високий щільний паркан. Крізь щілини у хвіртці бачу просторий упорядкований двір, невеличку, але причепурену хатину. Нарешті на гавкіт собаки з хатини виходить господиня, за нею вибігає хлопчак років восьми. Хвіртку молода жінка відчиняє, але говорить неохоче, каже, що не довіряє журналістам. Втім, розмова потроху таки зав'язується. Мені цікаво, як сім'ї живеться серед дрімучого лісу, де вовки та дикі кабани почуваються аж занадто спокійно, а комарі з приходом тепла просто виїдають очі.

Наталія (так звати молоду і дуже приємну співрозмовницю) каже, що тут їм дуже добре, а до лісу звикли, бо й раніше жили серед дикої природи. Так, тут є певні незручності, але ліс дарує і багато радості - він дуже багатий на гриби, ягоди. Знайомлюся із сором'язливим хлопчиком Іванком (одним з трьох дітей Наталії), який, за словами мами, любить майструвати з дерева. Шкіль¬ною наукою займається разом з іншими дітьми у спеціально обладнаній в одній з хат школі. Вчителює тут одна з місцевих жительок, а ще приїжджає вчителька з Першотравневого. Наталія розмовляє гарною російською мовою, але каже, що вони з України (проте не мають жодного відношення до переселенців з охопленого війною Сходу країни).

Теми, на які жінка не хоче говорити, оминаю. Хоча й цікаво було б знати, якою життєвою дорогою йшла молода і гарна жінка до цього глухого села. Які обставини змусили відмовитися від звичного комфорту сучасного життя? Нарешті - звідки беруться кошти, без яких, навіть маючи власне домашнє господарство, сьогодні не вижити, адже потрібно купувати продукти, одягати, взувати немаленьку сім'ю…

Запитую, чи підтримують зв'язки з, так би мовити, цивілізованим світом. Наталія посміхається: звичайно, у багатьох є власні автомобілі.

Втім, від світу ці люди не зовсім відрізані, хоча для того, щоб дістатися, скажімо, до райцентру Овруч (кілометрів за 20 від Личманів), потрібно проїхати через зону відчуження, пейзажі якої не надихають на гарний настрій. А ще до Личманів регулярно приїжджають кілька автолавок - від хлібзаводу і приватна. Зараз вона саме тут. Автомобіль проїжджає вулицею, сигналить, щоб виходили за покупками. Людям пропонується практично все найнеобхідніше, причому за звичайними цінами.

Купують борошно, крупи, сіль. Цікавлюся, чи є все необхідне. Відповідають, що всього достатньо, хліб багато хто пече самостійно. Чи є електрика? Так, є, але не всі користуються, бо разом з нею з'являється багато спокус - телебачення, музика. Тож більшість палять свічки і цілком цим задоволені. Ще мене цікавить, чи важко було обжитися у будинках, які господарі покинули десятиліття тому. Така ж молода і приємна, як і Наталія, жінка з велосипедом розповідає, що роботи було дуже багато: хати напівзруйновані, розвалені печі, зарослі городи. Але нині вони всім задоволені ("слава Богу") і цілком справляються з господарством і всіма проблемами, які виникають в умовах віддаленого лісового проживання.

ЇХАЛИ ЗА СВОЇМ ДУХОВНИМ НАСТАВНИКОМ

Бог і віра в їхньому житті посідають, мабуть, чи не найважливіше місце. Віталій Царюк розповідає, що їхали ці люди сюди за своїм духовним наставником, який їх об'єднує, підтримує фінансово, з Київської, Черкаської, Одеської, Луганської областей. Нині сюди призначено і місцевого священика отця Олександра, якого місцеві дуже поважають.

Люди добрі і працьовиті. Власними силами не лише відновили будинки, які рішенням виконкому їм були надані для тимчасового проживання, а й побудували нову церкву, відремонтували школу. Відгукуються на прохання представників влади допомогти громаді - прибрати кладовище, поставити огорожу.

"Складається враження, що ці люди тут оселилися надовго. Навіть кажуть, що є й інші охочі приєднатися до них. А на зауваження, що вже не залишилося вільних хат, відповідають, що готові самі зводити собі оселі", - розмірковує секретар сільради, і в словах його неприхована радість.

У церкві нові жителі моляться разом з місцевими бабусями та дідусями. Разом здійснюють трапезу.

Світло і затишно стає на душі, коли дивишся, як тут поновлюється життя. А на в'їзді в зону відчуження так і стоїть чорний дерев'яний хрест і напис: "Люди добрі! Помоліться за тих, хто в радості і горі жив тут і вже більше ніколи не повернеться". Ці слова можна сприймати як глибоко філософські, бо сказано про всіх нас, хто б де не жив на цій планеті: колись ми підемо і вже ніколи не повернемося... Але чомусь думається про тих людей, які жили саме тут і покинули ці не такі привабливі для стороннього, але рідні й дорогі для них місця. Покинули не з власної волі - тому й сумно читати ці слова, в них велика печаль…

Так, нові жителі цих сіл дійсно інші, ніж ті, хто жив тут віками. У них інший стиль одягу, інші традиції, манера поведінки, мова, звички. Але ті покинули цю землю, а ці, є надія, може, спробують її відродити. Тож на прощання цілком щиро бажаю їм удачі, хто б вони не були і чого б не шукали у цих далеких від бурхливого життя лісових краях.

Тетяна Духновська, exo.net.ua