«В дитинстві був веселий, товстенький і любив приколюватись сильно, такий був трохи паскудний. А ще з самого дитинства мріяв стати кухарем. Я готував для батьків такі мерзенні сніданки, а вони їх їли. І купували спеціально продукти, щоб я «бачинив» ще. – так починає розповідь про себе Льоня. – Хоча в сім’ї кухарів не було – батько військовий, мама – няня.

Кухарем мріяв стати, але став ним неочікувано.

Після 7-го класу вступив до Суворовського училища, закінчив. Потім вчився на психолога, 1,5 року провчився, кинув університет і пішов служити в армію».

Після армії були роботи різні й багато. До того часу, поки Льоня не знайшов підробіток: «Я ходив у плюшевому костюмі піци та роздавав флаєри одного ресторану. І коли одного разу прийшов після роботи здавати костюм, до мене підійшов бренд-шеф і сказав: «Давай я тебе піцу навчу робити!» Я кажу: «Та я ж не такий». А він: «Ні, все одно, давай! Приходь завтра на роботу!». «Ну добре» – кажу. І він почав мене вчити, мені дуже сподобалось, в мене почало виходити і я почав готувати. Займався цим 4 роки».

А потім в країні почалась війна.

«В червні 2014 року пішов у військкомат. Після того, як збили літак з десантниками над Луганським аеропортом. Для мене, взагалі, не стояло питання «Йти чи не йти?». Для мене стояло питання лише «Коли йти?». А літак став крайньою точкою, вдома вже просто не міг перебувати. Я прийшов у військкомат і просто сказав: «Давайте, забирайте мене!».

Нікому крім батька не сказав. Батько зрозумів, він воював в Афганістані, він знає, що таке війна. А мамі не сказав. О 6-й ранку посадив її на літак в Італію, вона летіла на роботу, а сам о 6:30 пішов у військкомат і поїхав. Мама дізналась десь тижні через три. Відреагувала, як і кожна, мабуть, мама – засмутилася.

Мені було все одно куди йти. Військова спеціальність моя – зв’язківець, я строкову службу в Полтаві служив. Але в «учебці» я сказав, що не хочу бути зв’язківцем, хотів бути стрілком. І мене направили в стрілки.

А служив в 1-му батальйоні 30-ї бригади. Мені дуже пощастило з підрозділом, бо мій батальйон дуже крутий! У мене командир роти – Герой України, комбат – Герой України, вони отримали ці зірки, явно не за гарні очі. Бо я ж знаю, які завдання ми виконували. Наш батальйон пройшов Літній рейд – це Савур-Могила, Степанівка, Міусинськ, Красна Поляна, Дмитрівка. Вже й не пам’ятаю всіх населених пунктів».

…Те літо вже увійшло в історію як час найзапекліших боїв, величезними втратами і надлюдським героїзмом тих, хто захищав Україну. І одним з тих Героїв був і Леонід.

Коли запитуємо, який момент запам’ятався найбільше, Льоня на хвильку задумується, а потім зі своєю «фірмовою» посмішкою каже: «Та багато було веселих моментів на війні!» І здається, що він дійсно буде говорити про щось веселе.

Та він продовжує говорити, і від почутого зовсім не смішно: «Коли беха ледь не переїхала під Пісками – потрапили під обстріл, двох наших відразу ж поранили, мене землею присипає, вибухи в безпосередній близькості… там, взагалі, жесть… і місце пристріляне, ми колоною заходили в Піски і думали, що готується засада. І «танчикам» чомусь спало на думку перекрити дорогу, колона стала. Стояла 3 хвилини, поки ми почали відстрілюватись, і мого друга поранило. Його відкинуло в задню частину БМП, а я був в передній частині, лежав біля БМП. І я вирішив: зараз пролізу під БМП до нього і надам йому першу медичну допомогу. Коли почав повзти, механік (не знаю, що йому там в голову вдарило!) почав тікати на БМП, а я в цей момент якраз був під гусянкою. Я подумав: «Капець, оце смерть дебільна! Вже стільки пройшли і свої зараз розчавлять! Взагалі не смішно!» Але я красиво ухилився і беха проїхала наді мною. Коли беха від’їхала, я нарахував ще 7 залпів в нашу сторону. Я вже зрозумів, що лежу на асфальті, поранений Дядя Юра, і оця вся фігня, яка зараз залпонула, летить в нашу сторону. Тупо в нас, 100 %! А навкруги поле, ну просто навіть сховатися ніде. Було страшно!»

Важко після такого щось додати. Та все ж Льоня продовжує: «Всі хлопці-кияни з якими я призивався, вже демобілізовані, один тільки загинув – Льоша Бутько… А з рештою я спілкуюсь. Це дуже розумні хлопці: один зараз займається профілактикою бойового стресу, в нього курси – навчає бійців, як правильно себе поводити в екстремальних умовах.

Інший підписав контракт у прикордонників, служить зараз в Києві в прикордонній частині, виконує різні завдання з МВС.

Третій навчає, знову ж таки, кількох моїх бойових товаришів і своїх друзів, вогневій підготовці, тактиці для приватної воєнізованої охорони. Вони поїдуть охороняти кораблі. У мене в усіх пацанів з війною все пов’язане.

В мене також працюють учасники бойових дій і ніхто ж не забуває, що війна триває. Ніхто не говорить: «Все! Тепер робимо тільки піцу!»

Мені, наприклад, вже телефонували, викликали на бригадні навчання. В травні поїду. Навчання будуть проходити на випадок, якщо буде повномасштабне вторгнення або повномасштабний наступ. Ми готові.

Мої друзі – це ті люди, які з’явились завдяки війні. А от ставлення до мене оточення, яке було до війни, змінилося. З багатьма я перестав спілкуватися, решта перестали спілкуватись зі мною. Мені нема про що з ними говорити, я їх ігнорую.

Бо ж я змінився. Ця війна дала дружбу, відповідальність за свої дії, вміння виважено ризикувати. Однозначно, з’явилось більше впевненості в собі. Змінились трохи погляди. Колишня байдужість до країни, до її економіки, до її зовнішньоекономічної діяльності... колись це все мені було «по барабану». А зараз все це для мене набуває зовсім іншого сенсу – я відчуває себе громадянином своєї країни.

Стосовно планів і мрій на майбутнє? Працювати, розвиватись, рости. А мрії… та немає їх. Тільки плани. Досягати чогось в своєму маленькому бізнесі – піцерії, в плані роботи з пацанами, в плані себе самого, моєї сім’ї. Просто і банально – йти вперед! Неважливо якими кроками. Головне рухатись вперед. Не тупити. Не стояти. Не назад. Головне йти вперед!

Джерело: «Якби не війна» 

Всі новини Житомира