Капралові 30-ї механізованої бригади на передовій в АТО відірвало пальці лівої руки, вирвало м’язи на ногах і руках й понівечило голову. Попри це він повернувся на військову службу і знайшов у столичному шпиталі дружину.

  «Запитуйте все, що вважаєте потрібним, але майте на увазі, що після поранення у мене трапляються провали у пам'яті – буває, виходжу з дому за хлібом, а, поки закриваю двері, вже й забуваю, куди збирався йти», – розповідає усміхнений хлопець навпроти мене.

  Дмитрові Блохіну 27 років, він – контрактник 30-ї механізованої бригади з міста Новоград-Волинський. Це зараз Дмитро легко відповідає на запитання і глузує зі своїх провалів у пам’яті, а ще рік тому лікарі не знали, чи зможе хлопець повернутися до нормального життя.

  «Мій тато був мічманом на військовому флоті, проте він не встиг виховати мене – у 1996 році загинув під час несення служби. Після цієї трагедії я вирішив, що виросту і оберу для себе по-справжньому чоловічу професію. Це була одна з причин, чому у 2009 році, коли мені було 19 років, я підписав контракт у 30-й бригаді», – розповідає Дмитро.

  В АТО кадровий військовий був з перших днів – у 2014 році Блохін пройшов ледве не всі запеклі бої: Савур-Могила, Дебальцеве, Світлодарська дуга – їх він й досі згадує із жахом.

  Між життям та смертю

  «Все сталося 3 червня 2015 року поблизу селища Луганське, що на Світлодарській дузі. Я стояв на посту: залив окропом вермішель швидкого приготування, збирався снідати, аж тут почався обстріл. По нам гатили крупнокаліберними мінами. Причому, ворог був добре пристріляний й напевне знав, де саме знаходяться наші позиції.

  Залишити пост й бігти кудись в інше місце ми з товаришами не могли, адже зазвичай під час таких обстрілів до нас навідувалися розвідувально-диверсійні групи. Ми ховалися в окопі, на випадок вторгнення піхоти тримали наготові автомати з гранатами, а ще вираховували, з якою частотою ворогу відповідає наша артилерія. Здавалося, що обстріл тривав цілу вічність. Вже у шпиталі мені розповіли, що по нам без перерви, насправді, гатили годин шість.

  Про що думаєш у такі моменти? – Це важко описати, та й залежить від конкретної ситуації. Як правило, не думаєш ні про що – керуєшся інстинктами виживання. Про те, як вижити.

  На якийсь час гупання вщухло і ми з хлопцями пішли у покинуту сільську хату на нашій позиції. Вона була зовсім побита, а в одній зі стін стирчала 120-міліметрова міна противника. Хлопці навіть хотіли її витягати, але потім вирішили, що це надто ризиковано і краще залишити витягання професійним саперам.

  Тиші вистачило максимум на півгодини – не встигли схаменутися, як обстріл почався з новою силою. Пам’ятаю, як ми разом з побратимами вилітаємо з хати в окоп, тримаємо перед собою зброю, аж раптом страшний свист, гуркіт, кілька секунд темряви і нас вибуховою хвилею кидає одне на одного. Крупнокаліберна міна поцілила майже у наш окоп, уламками від неї найбільше вразило мене і хлопця з Полтавської області, якого нам, врешті, так і не вдалося врятувати.

  Я лежав під скривавленим товаришем, все тіло боліло від численних залізних скалок та переломів. Здавалося, що це кінець. Тоді ж я заплющив очі, видихнув з легень повітря і приготувався помирати. Через якийсь час оговтався і зрозумів, що пощастило – я все-таки вижив. Тепер шуткую, що в окопі на Світлодарській дузі «мені просто щось не помиралося».

  До військової служби я закінчив медичне училище, тому чудово знав, якої саме потребую допомоги. Уламками мені вирвало м’язи на руках і ногах, відірвало частину пальців на лівій руці й понівечило голову. Я підказував хлопцям, що робити, і тримався, аби не втратити свідомість. Під час того обстрілу постраждали майже усі, хто був зі мною на позиції». 

  «У госпіталі мене постійно запитували: «Звідки в тебе стільки оптимізму береться?», а я не можу пояснити. Напевно, в той момент, коли ти на межі між життям і смертю, щось
в тобі міняється». 

Правила життя героя:

  1. РАДІЙТЕ ЖИТТЮ. Я не знаю хлопців, які за тиждень-другий змогли повністю відновитися від важкого поранення. Так, повернення до життя займає чималий проміжок часу, але не потрібно панікувати: набирайте повні груди повітря, повільно видихайте і рухайтеся далі. Насправді, жити – це вже велике щастя, якому варто радіти щодня.

  2. КОХАЙТЕ. У шпиталі я познайомився зі своєю дружиною Лілею. Це був дуже важкий період мого життя, я й не думав, що зможу в цей час когось покохати. Пам’ятаю, як обирав для неї каблучку: був на реабілітації за кордоном, побачив чудову каблучку у ювелірному магазині, але виявилося, що не має потрібного мені розміру. Ми дивом знайшли розмір буквально в останній день до відльоту, уявляєте? Я гарненько запакував все і приготувався робити пропозицію в аеропорту, одразу після повернення. Йду вже у «Борисполі» весь нав’ючений, купа торб у мене…
І тримаю руку у кишені, готовий робити пропозицію. Коли, бачу, стоїть моя кохана, а з нею ще повно людей, які приїхали нас зустрічати з реабілітації. Я тоді дещо розгубився, але потім зміг себе опанувати і, врешті, освідчився. Ми з дружиною безмежно щасливі разом, і я певний, що саме кохання Лілі відіграло у моєму одужанні не останню роль.

  3. МАЙТЕ СМІЛИВІСТЬ визнавати власні помилки і боротися далі. Я й досі служу у Збройних силах України – займаю позаштатну посаду. Вдячний за надану можливість бути частиною війська, але зараз настав мій час визнати, що армія вже не є тим місцем, де я бачу себе у майбутньому. Так, з одного боку, це, свого роду, програш. З другого боку, моя боротьба за зміни в Україні точно продовжиться і поза військовою формою. Варто визнавати свої помилки, але, при цьому, не опускати руки, продовжувати ставити нові цілі і рухатися далі. 

Джерело:viva.ua

Всі Новини Житомира