Підтвердженням дати побудови церкви був напис над дверима дерев‘яної церкви: “Сия церковь сооружена в 1611 году”. За повідомленням дослідника краю Леонтія Похилевича (1816-1893) у праці “Сказания о населенных местностях Киевской губернии” (1864), окрім цього свідченням про дерев’яну церкву була залишена в соборній бібліотеці книга древнього друку – Служебник з наступним написом: “Во имя Отца и сына и Святого Духа, Святой Живоначальной Тройцы! Мы козаки: обыватели города Медведовки, козаки К. Е. Л. С. войска Запорозскаго Матлашъ, Сидоренко, Данило Андріевичъ, Корній Яцковичъ, сию книгу, рекомую Служебник, которую одратували из рукъ неверныхъ татарскихъ, за гетманства пана Богдана Хмельницкаго, за его счастливымъ рыцерством; а то изъ нашей породы добровільно надали есьмо честному господину отцу Григорію Максимову, служителю храма Успенія Пречистыя Богородицы у города Бердычева, за которую онъ повиненъ Господа Бога просить за отпущеніе греховъ нашихъ, такъ онъ Григорій пока живъ есть, а по смерти его коми ся остане. 1639 года, Новмерія 9-го дня”.

  Церква Успіння Божої Матері знаходилась на підвищенні, на той час східній окраїні Бердичева (нині це місце поряд із будинком по вулиці Соборній, 9). Орієнтована церква була на схід, видно її було з будь-якого куточка міста. Поряд із церквою стояла дерев’яна дзвіниця на 4-х стовпах, на ній знаходилось 9 дзвонів.

  Неподалік храму існувало кладовище, яке діяло ще при Унії (1711-1795) та знаходилось на південь і південний захід від Успенської церкви. Кладовище мало площу 37 × 34 м., дерев’яну огорожу та дзвіницю, збудовану з дубу в зруб. Із опису майна за 1805 рік: “…вокруг оной церкви, выс. арш. 20 (ок. 15 м.), дл. 26 (ок. 19 м.) и шир. 12 (9 м.), цминтарь в дл. 53 (37 м.), шир. 47 (34 м.), обведенный деревянною оградою и ничем не засажен… на нем колокольня старая дубовая в сруб выстроенная, наполовину зброшенная“.

  На кінець 1780-х років територію кладовища розпочали активно забудовувати бердичівські євреї. Навіть сам уніатський митрополит приїздив до Бердичева для вирішення цього питання з євреями, які зводили тут лавки та господарські споруди.

  Коли край перейшов під владу Росії (після другого поділу Речі Посполитої у 1793 році), то вже священики Успенської та Миколаївської церков Петро Дунін-Борковський, протоієрей Григорій Колюмна-Вігура і благочинний Йосип Зелінський судились із власником міста графом Матвієм Радзивіллом і навколишніми євреями за розорення Успенського кладовища. Приведемо матеріали з архівних справ, які стосуються кладовища Успенської церкви та дозволять більш наглядно показати, у якій складній ситуації опинилось кладовище на рубежі XVIII та XIX століть (мовою оригіналу):

  “(1812 г.) …Кеня Этка повыкапывала мертвых тамо погребенных кости и те бросила оные валяться, к крайнему обруганию христиан… и таковой обидою церкви Успенской… упорном застраивании церкви Успенской кладбищенского грунта… Эткою Кенею Деревичеровою… и Аароном и Янкелем Бейлишем…

  …Кена строила таким порядком: прежде заложила лавки из досок и покрыла крышу, а после, укрепивши оныя лавки, приготовив довольное число материалу и собравши многих мастеровых, выносила из под оных лавок землю, с коею вырывала усопших погребенных за унии прахи, бросала кости оных повсюду валяться и псами влаятися, и построила самоправно погреба каменныя из тех лавок. На другой же год (1812) перестроила тот дом и перекрыла оный крышу досками, который он теперь так и есть от цминтаря к реке стоит у жидовского окописка…

  …бердичевской полиции отношением из губернского гражданского правления запрещено ей и прочим строжайше выкапывать кости мертво на том цминтаре прахи прежде погребенных христиан, строя на том месте себе погреба и дома…

  …до кагалов ея могут подтвердить всеми мастеровыми людьми, работавшими на оные погреба и дома всеми жителями бердичевскими, бывшими во время и после пожару (1811 г.), купечеством всех исповеданий, греками и жидами… соседями с еврейкою Кенею… запретить евреям и окописку жидовскому к постройке… домов тех на цминтаре… церковном грунте бердичевской Успенской церкви…”.

  Лише коли за містом у 1815-1818 рр. влаштували нове міське кладовище і туди були перенесені захоронення, що збереглися, та останки з Михайлівського і Миколаївського кладовищ, тільки тоді цю справу закрили.

  За два століття, що минули з часу побудови церкви, її дерев’яні стіни зазнали часткової руйнації. Тому перед прихожанами та православним духівництвом постало питання про спорудження нової, кам’яної, церкви.

  Початком історії спорудження кам’яної Успенської церкви в Бердичеві можна вважати прохання “от купечества разных городов в Бердичеве торгующих”, подане 29 серпня 1803 року на ім’я власника містечка князя Матвія Радзивілла (1768-1818). Під документом стоять підписи 30 осіб. Сама географія звань підписантів свідчить передусім про широкі торгові зв’язки тогочасного Бердичева. Серед них знаходимо прізвища переяслав-заліського купця Івана Варєницова, московського купця Василя Нефедова, сергієв-посадського купця Якова Горбунова, курського “именитого гражданина” Петра Фатєєва, ніжинського грека Івана Караєва та багатьох інших. Цікавим є і сам текст прохання: “В местечке сем, владения Вашего сиятельства, пользуясь мы выгодами торговли производимой нами с давних лет, обязанными находиться питать в сердцах наших всегда к имени и покровительству Вашего Сиятельства нашу признательную благодарность. А как по долгу закона и веры нашей христианской собираемся мы для приношения молитв наших в церковь Успения Пресвятой Богородицы, возле лавок и квартир наших вблизи состоящую, и как усматриваем, что оная не быв подчиняема приходит по времени в крайнюю ветхость, то по общему нашему согласию и усердию предполагаем мы намерение на том же месте построить новую каменную. Для того Вашего Сиятельства всепокорнейше просим достойно приверженности сердец наших к закону христиан, оказать нам снисходительное ваше дозволение и усердное вспомоществование к сооружению сего преднамериваемого нами Храма Бижия…”.

  Більше ніж через рік після подачі прохання благочинним містечка Бердичева, священиком Троїцької церкви Йосипом Зелінським було отримано дозвіл на будівництво, підтверджений Храмозданною грамотою єпископа Варлаама від 28 лютого 1805 року та видачею “шнурозапечатанной” книги для збору добровільних пожертвувань. У цьому розпорядженні читаємо: “Волынская духовная консистория слушала прошение, поданное его Преосвященству Господину Варлааму епископу Волынскому от Переяславль-Залесского купца Ивана Варенцова, в котором от имени всего общества Российского купечества по прошлому его пребыванию в Бердичеве, вместе с другими прихожанами Успенской церкви желают построить, на месте старой деревянной, новую каменную, с престолом во имя Преподобного Онуфрия Великого, чему будет содействовать и владелец Бердичева Князь Матвей Николаевич Радзивилл, который дает на сооружение вспомоществование материальное и денежные суммы”.

  Проте, на цьому справа будівництва загальмувалася. У грудні 1805 року єпископа Варлаама перевели на Могилівську кафедру. Нове керівництво Волинської єпархії в особі єпископа Даниїла не погодилося з місцем, на якому мав споруджуватись храм. Питання про його будівництво не вирішувалося роками, і певний час навіть стояло під загрозою. Про це свідчить розпорядження Волинської духовної консисторії від З грудня 1811 року про вилучення у повітового протоієрея Вігури вищезгаданих документів.

  Справа зрушилась із мертвої точки лише у 1813 році, коли купецька громада Бердичева подала прохання на ім’я новоприбулого єпископа Стефана (Романовського). Владика пішов на поступки вимогам купців про будівництво церкви на обраному ними місці, тобто поруч із старим храмом, мотивуючи своє рішення так: “… благоговеющее к той церкви купечество на приуготовление потребных к сооружению оной материалов, издержали уже…на двадцать тысяч рублей слишком… то естли отказать им от сего, таким образом можно расстроить лишь расположение их к тому“. За короткий час було оформлено всі належні документи, 17 жовтня видано книгу для збору добровільних пожертвувань, 8 березня губернатором Михайлом Комбурлеєм затверджено план і фасад, 16 березня видано нову храмозданну грамоту.

  Новим каменем спотикання стала наявність на місці майбутнього будівництва будинків місцевих жителів. Незважаючи на неодноразові постанови бердичівська поліція не поспішала з їх знесенням. У лютому 1815 року протоієрей Успенської церкви Григорій Вігура просить архієрея “отнестись к гражданскому правительству об очищении того самого места для заложения каменной церкви в следующую весну..”. Ще не встигло його прохання дійти до губернатора, як він через декілька днів повідомив у новому рапорті, що “Бердичевская жителька єврейка Рухля Симхова в последних числах истекшего января, в противность данного ей от начальства запрещения, собравши мастеровых людей до 50-ти человек, ночью при фонарях, начала строить дом на земле, церкви Успенской принадлежащей, близ аптеки Чарнецкого”. Звернувшись по допомогу до поліції Вігура дізнався, що дозвіл на будівництво був виданий самим поліцмейстером Мандрикіним. У рапорті протоієрей також писав, що домовласниця протягом року неодноразово пропонувала йому хабаря, за те “чтоб я в сторону дивився”. У зв’язку з цим він висловив припущення, що така дивна поведінка поліцмейстера була викликана нічим іншим, як підкупом. Його письмово підтвердив дячок Костянтин Чайковський, якому було заявлено квартальним Сербіновичем: “Господин полицмейстер приказал мне сказать, чтоб ты сказал протопопу, дабы он не горячился, а когда разгорячится, пущай холодной воды напиется, то простудится. А естли еще третье отношение пришлет, то мы знаем где он будет”. Повернувшись із поїздки до Острога, де він був вісім днів, Вігура застав спорудження будинку вже в стадії внутрішніх робіт, про що також із обуренням доповів своєму начальству. На засіданні 2 березня 1815 року консисторія зобов’язала протоієрея Вігуру щомісячно рапортувати про хід очищення церковної землі від сторонніх будівель.

  Тим часом конфлікт почав виходити на рівень протистояння цивільної та духовної влади. Поліцмейстер Мандрикін сприйняв заяву Вігури як образу, і звернувся по допомогу до губернатора Комбурлея. Той у свою чергу в листі до єпископа Стефана просив розібратися з “пасквілянтом” по духовній лінії. У результаті було створено спеціальну комісію для розслідування суперечки. Протягом місяця її склад двічі змінився, оскільки депутат від духовенства протоієрей Михайло Москаленко-Александровський був помічений у прихильності “к противной церкви стороне”.

  Зрештою у справу втрутився сам князь Радзивілл, який у розлогому листі до єпископа Стефана пояснив, що бердичівські міські церкви ніколи не мали ерекційних записів ні від нього, ні від його предків, а місцеві священики користувалися земельними угіддями лише на підставі особливих персональних прав. Наостанок, для припинення смути, що тривожила все місто, він пропонував “протоиерея Вигуру, яко не спокойного, и по видимому вред мне наносящего, а правительству носимы ненужными его затеями, умножение затруднений”, перевести до іншої парафії. У відповіді на лист князя Радзивілла єпископ Стефан заперечив відсутність прав на земельні володіння бердичівськими церквами, апелюючи тим, що вони за давністю часу порушені міськими жителями та колишнім уніатським деканом Дятеловичем із потурання самого князя.

  Очищення церковної землі вирішила велика пожежа, під час якої в ніч з 30 на 31 липня 1811 року згоріли всі сторонні будівлі, а нове їх будівництво з цього часу заборонили. Стосовно переведення протоієрея Вігури з Бердичева, єпископ відповів, що він “обязанный званием его защищать церковную собственность и по усердному купеческого общества желанию, наблюдать за скорейшею постройкою церкви, иначе б подверг бы себя неминуемой по сему ответственности”.

  Тим часом спорудження церкви так і не розпочиналося, а конфлікт розгорівся у повну силу. Протилежна сторона знайшла новий хід у відповідь: поліцмейстер Мандрикін у рапорті до губернатора доповів, що протоієрей Вігура веде протизаконні дії, збираючись не очікуючи дозволу, здійснити освячення церкви, тоді як ще не затверджено генеральний план Бердичева. Губернатор Комбурлей, як представник цивільної влади в краї, став на бік поліцмейстера і в листі до єпископа від 7 липня 1815 року наказав “воспретить предполагаемую протоиереем Вигурою постройку каменной церкви”. У відповідь Волинський єпископ навів свої аргументи на користь будівництва церкви в обраному місці. Він зокрема писав, що “если же последует и утверждение плана Бердичеву, то и в сем случае сооружение на прежнем месте церкви, не может портить онаго, так как и состоящие в смежности на одной простой линии кармелитанский кляштор и пять огромных каменных двухэтажных домов евреев, с складами и лавками… и оная церковь не сделает по вышеписанному помехи и в плане Бердичеву, и еще большим будет служить по великолепию своему украшением прописанному городу“. Як згодом показало життя, Владика був цілком правий, і після спорудження Успенський Собор дійсно впродовж століття залишався однією з перлин Бердичева, формуючи неповторне архітектурне обличчя міста.

  Проте губернатор продовжував наполягати на своєму рішенні, повідомивши архієрея в черговому листі про те, що згідно плану Бердичева, складеному архітектором Вільямом Гесте, і поданому на Височайшу конфірмацію, передбачається існуюче поблизу Успенської церкви єврейське кладовище закрити лавками, а саму церкву спорудити серед площі на підвищеному місці. Поза тим, до затвердження плану імператором, будь-яке будівництво в Бердичеві заборонялося. Тут же губернатор дещо пом’якшив тон, і запропонував архієрею, у разі нагальної потреби в спорудженні церкви, помістити її на місці, передбаченому планом. Цього разу єпископ Стефан не посмів піти проти волі високих посадових осіб і розпорядився до остаточного вирішення питання припинити будівельні роботи, що на той час вже фактично розпочались. 15 серпня 1815 року відбувся обряд урочистого закладення храму, і спорудження нового фундаменту навколо стін старої церкви. І цього разу протоієрей Вігура опинився “попереду потягу”. У відповідь на його дії, до губернатора одразу ж полетіла скарга повіреного князя Радзивілла титулярного радника Верховського.

  Важко сказати, чи саме вона спонукала до того, що всемогутній покровитель бердичівської поліції особисто спустився з губернського Олімпу і 14 вересня 1815 року прибув до Бердичева. Цей день купецька громада міста в листі до єпископа Стефана назвала “несчастнейшим и пронзительнейшим для сердец пылающих желанием к благолепию Храма Успения Богородицы”. Взагалі, цей лист можна назвати криком душі людей, чаша терпіння яких переповнилася марним очікуванням омріяного.

  Прибувши на цвинтар Успенської церкви, губернатор Комбурлей особисто заборонив проводити будівельні роботи, причому не зупинився і перед публічними погрозами та образами духовних осіб у присутності численного натовпу місцевих жителів. Його поведінка настільки перейшла межі дозволеного, що навіть колезький асесор Арсеній Ізюмов, що супроводжував його, змушений був зробити зауваження і остудити не в міру розпаленого губернатора. Після цього губернатор Комбурлей видав письмове розпорядження поліції про примусове припинення будівництва, що й було з ретельністю виконано: 20 вересня прямо на будівельному майданчику заарештували і доправили до поліції двох робітників.

  Невідомо чим би далі закінчилося таке напружене становище, коли б не звернення єпископа Стефана до сенатора Сіверса. Останній погодився з думкою архієрея і провів переговори з обер-прокурором Синоду князем Голіциним, результатом чого став указ від 22 травня 1816 р. про дозвіл на будівництво бердичівської Успенської церкви на старому місці і скасування всіх розпоряджень губернатора Комбурлея. Цей документ став поворотною точкою в історії будівництва Успенського храму.

  Невдовзі відбулися зміни і в керівництві губернією. Новий губернатор Варфоломій Гіжицький, призначений взамін Миколи Комбурлея у 1816 році, дотримувався точки зору прямо протилежної від свого попередника. Хоча питання про поновлення будівництва вже було фактично вирішеним, він звернувся з поданням до Санкт-Петербурзького генерал-губернатора про незручність для Бердичева проекту генерального плану архітектора Вільяма Гесте, і віднайдення можливостей для його зміни. У справі зберігається копія листа-відповіді генерал-губернатора, в якому губернатору Гіжицькому було запропоновано особисто “местечку Бердичеву прожектировать план, сообразно с местным положением и удобностию”.

  Характерним і досить цікавим є протокол засідання консисторії від 11 січня 1817 р., присвяченого розгляду вищезгаданого указу. Постановою, прийнятою того дня, вирішено відправити копію указу протоієрею Вігурі для зберігання і “предъявления первее купцам бердичевским, с уверением их, что бог благословляя начинание их строить церковь, не оставляет и отвращать всякие в том препятствия”.

  Та на цьому драматична історія спорудження храму не припинилася. Вже 15 січня того ж року князь Радзивілл надіслав до Синоду листа, в якому звертався з проханням про заборону будівництва при Успенській церкві торгових лавок, які нібито підриватимуть його комерційні доходи. Та ситуація вже змінилась в інший бік. Пролежавши майже рік у синодальній канцелярії, лист у листопаді 1817 р. було надіслано до Острога з дорученням архієрею подати пропозиції щодо обставин, викладених у ньому. Не отримавши бажаної відповіді, князь Радзивілл продовжував вести справу проти церкви, звертаючись за допомогою, зокрема, і до губернатора Гіжицького.

  Ревний же поборник прав Успенської церкви протоієрей Вігура у відповідь на претензії князя навів приклад сусіднього кляштору Босих Кармелітів. У його володінні знаходилось 114 кам’яних лавок, що приносили 11400 руб. сріблом річного прибутку. При цьому збудовані вони були без всякого дозволу з боку власника містечка, і той не висловлював проти цього ніяких заперечень (ці лавки проіснували до середини XX століття). Крапку у цій справі поставив указ Синоду від 15 липня 1818 р., в якому всі претензії князя Радзивілла було визнано такими, що не заслуговують уваги, і в проханні йому відмовлено.

  Хід будівництва увійшов у звичайне русло. Так, в жовтні 1823 року попечитель церкви, купець Матвій Холшевников, рапортував про закінчення спорудження першого поверху. Слід відмітити, що церква будувалась не лише за рахунок добровільних пожертвувань. Правильна думка про будівництво у першу чергу церковних лавок, повністю виправдала себе. Як видно з рапорту Холшевникова, вони лише у 1823 р. принесли понад 1500 руб. прибутку, кошти з якого було витрачено на основне будівництво.

  У травні 1827 р. будівельні роботи впритул підійшли до стін старого храму, які заважали влаштуванню риштувань. Внаслідок цього єпископом Стефаном було дано дозвіл на знесення дерев’яної церкви. Ризницю, священні посудини та інші речі на прохання громади перенесли до сусідньої Миколаївської церкви, де вони мали зберігатись до остаточного закінчення будівництва. Наступного року, знову ж таки за проханням громади, тимчасову церкву було влаштовано в одній з лавок, що знаходилась під дзвіницею. Причиною цього стали незручності і тіснота від скупчення речей двох церков в одному приміщенні. Крім того “церковь лишается своих доходов, обыкновенно при виде постройки благотворителями при Богослужениях в умилении сердца жертвуемых”.

  На початок 1837 р. будівництво церкви було повністю закінчене і 31 жовтня відбулася довгоочікувана подія – Успенська церква “соборне, по чиноположению освящена”.

  Залишалася ще одна проблема – влаштування іконостасу, яке затягувалось через відсутність необхідних майстрів. У зв’язку з цим церковна громада у вересні 1837 р. просить архієрея про дозвіл на перенесення в новоспоруджену церкву старого іконостасу. Ще в квітні 1837 р. домовленість на спорудження іконостасу було укладено із київським міщанином Іваном Даценком. Однак перший варіант його проекту забракував єпархіальний архітектор. Переробляти ескізи Даценко не побажав. Зрештою, після майже року безплідних перемовин, він відмовився приїхати до Бердичева для укладення формального контракту.

  Але проблема несподівано вирішилася іншим чином. У цей час до міста прибули іконостасні майстри з Чернігівської губернії – міщанин повітового міста Новозибкова (нині місто у Брянській області, Росія) Іван Коренєв, та житель посаду Злинки (нині село у Кіровоградській області) Пилип Юрін. За умовами контракту, укладеного 20 травня 1838 року, вони зобов’язались із власних матеріалів протягом 14 місяців влаштувати іконостас та горне місце, оцінивши роботу у 2250 рублів сріблом.

  Часто імена будівничих величних храмів залишаються невідомими. Так сталося і з будівельниками Успенської церкви в Бердичеві. Проте, не можна не згадати про безпосередніх керівників спорудження храму. Його багаторічним натхненником був житомирський міщанин Григорій Матвійович Холшевников, обраний купецькою громадою попечителем у 1813 році. Саме йому довелося винести на собі майже всі вищезгадані драматичні перипетії. Під керівництвом Холшевникова було зведено цегляну коробку церкви до рівня карнизів. Але побачити своє дітище в закінченому вигляді Холшевникову не судилось – він помер 22 квітня 1829 року. У листопаді того ж року на загальних зборах громади іногороднього купецтва попечителем обрали ніжинського грека Миколу Качаунова, але той відмовився від посади, посилаючись на старість та хворобу. Замість нього обрали житомирського купця 3-ї гільдії Онисима Зеленцова, який і завершив спорудження Успенської церкви.

  В Успенській церкві зберігався хрест, відлитий із срібного блюда, на якому в 1816 році бердичівські купці підносили хліб імператору Олександру I, котрий побував у місті, повертаючись із Парижа. До церкви, якій надали статус собору, вели парадні сходи із різнокольорових плиток і високим бар’єром, вхідні двері були широкими, позолоченими. Всередині також було багато позолоти. Успенський собор впродовж століття був однією з архітектурних перлин Бердичева, формуючи неповторне обличчя міста.

  Соборний притч отримує жалування від казни у розмірі, призначеному для повітових соборів, і використовував землю з хутором загальною площею 51 десятина. На користь церкви надходили також прибутки до 2000 крб. срібних на рік від найму кам‘яних крамниць, які були побудовані навколо церкви. Із цих прибутків церквою утримувались старечий будинок та притулок для немічних, хворих і бідних, але пізніше утримання їх було відмінено.

  У 1824 році, ще під час спорудження Успенської церкви, відбулась церковно-адміністративна реформа, згідно якої описали всі приходські храми. Їм згідно стану і положення встановили класність. У зв’язку з близькістю до Успенської церкви, сусідній Миколаївській церкві класність не встановлювалась, і вона не була вписана в реєстр “парохияльных церквей” єпархії. У 1834 році Миколаївська церква втратила свою самостійність в управлінні і стала кладовищенською церквою, що приписана до Успенського храму. У цей час настоятелем Миколаївської церкви був священик Петро Борковський, що служив тут до своєї смерті у 1848 році. Після нього священиків до Миколаївської церкви більше не призначали. Богослужіння в ній по черзі здійснювали священики з Успенського соборного храму, а настоятель Успенського собору став настоятелем і для всіх приписаних до неї церков (Свято-Миколаївської у Бердичеві і Свято-Покровської у селі Бистрик).

  Від назви Успенського собору отримала назву площа, де храм знаходився – Соборна, яка і сьогодні носить таку назву. Площа перед Успенським собором стала місцем, де відбувались зібрання, мітинги, урочисті заходи. Успенський собор зображений на численних малюнках, фотографіях бердичівських і не лише фотографів.

  Успенський собор проіснував до середини 1930-х років, переживши революційні події 1917 року та Громадянську війну. Лише у 1919 році назву площі, на якій знаходився собор, перейменували на площу Радянську. Але апогей широкомасштабної антирелігійної кампанії припав на 1929 рік – “рік великого перелому”, впродовж якого по всій країні розгорнули тотальну війну проти Церкви, духовенства і віруючих, незалежно від їхньої конфесійної приналежності. На виконання постанови президії Бердичівського окрвиконкому від 4 лютого 1930 року “за клопотанням українців, поляків та росіян” з бердичівських церков були зняті всі дзвони та передані у фонд індустріалізації України. Свідки цих подій згадували, що дзвони Успенського собору завантажили на двоє саней та під супроводом червоноармійців із багнетами були доставлені на завод “Прогрес”, де їх переплавили на метал. Ще через декілька років відбулась подія, що поставила крапку в історії Успенського собору – у 1936 році її зруйнували шляхом підриву. Дослідник історії Бердичівщини Володимир Ружицький, який свого часу досліджував знищення собору, встановив ім’я людини, яка натиснула на кнопку динамо-машини. Ним був майор Червоної Армії Олексій Федорович Лимонов. Після розбирання завалів на місці собору утворилась велика яма, яка тривалий час нагадувала про існування тут Успенського храму. А останні сліди собору були знищені в роки Великої Вітчизняної війни – у січні 1944 року радянські війська вели запеклі бої за місто, під час яких зазнали руйнації багато будинків, у тому числі й на Радянській площі. У 1950-1960-х роках відбулась відбудова міста, на місці зруйнованих будинків на Радянській площі з’явились нові, а вулиця у плануванні зазнала докорінних змін у лінії забудови.

  Вже у наш час краєзнавці та дослідники намагались відновити інформацію про місце розташування Успенського собору. Так, краєзнавець-любитель Микола Оленюк дослідив місце розташування та створив план собору з прив’язкою до існуючих на сьогодні будівель. Поряд подано креслення, виготовлене його руками.

  Нині підіймається питання про відновлення храму. 28 серпня 1997 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці прихожанами та священиками Успенської Православної Церкви УПЦ (Київський Патріархат), що розташована по вулиці КІМа, 34-а, на вулиці Косогірській, 3, фактично на місці розташування церковного кладовища Успенського собору, встановлено і освячено хрест на відновлення колишньої Успенської церкви. Але далі цього справа не пішла, питання відновлення собору на сьогодні залишається відкритим.

Хрест на відновлення Успенського собору, встановлений на вулиці Косогірській прихожанами та священиками Успенської Православної Церкви УПЦ (Київський Патріархат).

Джерело: berdychiv.in.ua

Новини Житомира