Цей чоловік брав участь в цьому минулому і пройшов величезний шлях,- переміг війну і страхи, біди й труднощі - обставини воєнних років кидали його у різні місця, ситуації, зводили з різними людьми.

  Олександр Кузьмич Михайлов народився в 1929 році в Росії, Полабскому районі Новогородскої області. До 1941-го жив спокійним життям, поки не почалася війна. Фашистська окупація занесла підлітка Олександра в німецький табір, де полонені займалися торф’яними розробками. Одного разу, в черговий робочий день, коли німці не були особливо уважними до полонених, йому вдалося втекти й змішатися з натовпом.

  Не довго думаючи, Олександр увійшов до партизанського руху, який активно розвивався на території Псковщини. Псков навіть свого часу називали «Партизанським», так, як у ньому концентрувалися і збиралися сміливці з навколишніх сіл і населених пунктів. На той час хлопцю було лише 13 років, а він вже активно брав участь у військових операціях проти ворога у складі першого загону сімнадцятої Ленінградської роти. На чолі стояв командир - Василь Павлович Плохій - він керував операціями, які проводились загоном.

  В операції партизан входили різні завдання, як правило, знищення німецьких військ і техніки на перевалах, мостах, шосейних дорогах тощо.

  Одна з операцій була завданням державної ваги. На станції Торошіно розташовувався основний міст, через який фашистська Німеччина переправляла свої збройні війська, важку бойову техніку. Він вів прямо до Ленінграда. З’явилася необхідність підірвати міст, щоб німці не пройшли далі. Підрив пройшов успішно і міст упав, несучи з собою в прірву фашистських солдатів. Партизани оточили вцілілих фашистів - у них не залишилося іншого виходу, як здатися у полон.

  Але це ще далеко не всі подвиги нашого героя. Через ліс пролягала стежка, що вела до невеликого містка. Там теж проходили фашисти й провозили обози зі зброєю і провізією. Вибравши момент, загін, в якому був Олександр Кузьмич, зруйнував міст, і коли німці підійшли, побачили, що містка немає і їм довелося витрачати час на будівництво. Тут з лісу вийшов загін і знищив ворога.

  Партизани намагались бути тихими й непомітними. Правда, була одна цікава ситуація. Якось гітлерівці, прямуючи лісовою дорогою, як завжди, не помітили засідку. Але раптом вівчарка, що бігла вслід за солдатами, відчула пастку і почала голосно гавкати у бік лісу. Проте німці не звернули уваги на це і йшли далі за що і поплатилися.

  Минали дні і тижні партизанської боротьби з ворогом. По закінченні важкої війни загони почали розформовуватися. Багатьох партизанів забирали служити в армію, а ті, хто були старші - звільнялися від військової служби.

  Олександра Кузьмича теж забрали на службу в армію - на Житомирщину. Так трапилося, що ще солдатом доля закинула його в Осники, де й залишився на все життя.

  Працюючи на жнивах він зустрів свою майбутню дружину і супутницю життя - Надію. Незабаром вони одружилися і Надія Іванівна чекала свого коханого, поки він дослужить. Рік пролетів дуже швидко і закохані відтоді йдуть по життю пліч-о-пліч.

  Ось уже протягом 59 років, в Осниках, на лавочці, під тінню старої калини, можна побачити літню пару. В їхніх очах видно життєву мудрість і досвід, які вони передають молодшому поколінню. У стареньких велика і дружна сім’я: четверо дітей, шестеро онуків і два правнуки, - вони з повагою ставляться до своїх батьків, бабусі і дідуся, життя яких - це ціла історія, яку свято береже родина.

Джерело: Історія Черняхівського району