Розумію колег, які не змогли одразу розлого написати про людину-легенду та про трагічну для Житомирщини подію. Ми теж обійшлися скупими рядками, – не можна писати, якщо так болить душа, але статус громадсько-політичного видання зобов’язує. У «Лесиному краї» (газетній версії історії Новоград-Волинщини – 24 грудня виповнюється 97 років) неодмінно має бути сторінка про наше співробітництво зі всесвітньо відомим спортсменом, богатирем. Олександр Миколайович Дідовець був другом газети, особисто заходив до редакції, щоб розповісти про успіхи своїх учнів, непідробно, щиро пишався ними. 

  Остання інформація за звичним підписом «О. ДІДОВЕЦЬ, тренер-викладач з гирьового спорту ДЮСШ Новоград-Волинської райради» розміщена у номері 46 від 16 листопада 2017 року. Вона була про чемпіонат Житомирської області з гирьового спорту серед дорослих. Крапка в цьому матеріалі стала крапкою у нашій співпраці. Ось і все, відлік зупинився... Було приємно зустрічати Олександра Миколайовича у коридорі на четвертому поверсі Будинку рад. Побачиш, як він широко крокує на роботу, і день автоматично стає хорошим (примітка – редакція «Лесиного краю» і сектор сім’ї, молоді та спорту РДА розташовані поруч, Дідовець мав робоче місце у кабінеті № 100).

  Чи то у коридорі, чи на вулиці він завжди здалеку широко усміхався і завжди вітався першим. Ні тобі зіркової хвороби, ні очікування поваги до неймовірних виконаних ним силових вправ і численних спортивних перемог. Перемог було стільки, що медалі, як він обмовився, на стрічках розміщував за принципом риб’ячої луски. Без сумніву, мав чим гордитися, але справжні чоловіки ніколи не бувають пихатими, самозакоханими, не вимагають поваги до своєї персони. Дідовець був сильним і справжнім. Кажуть, що хороші тренери з боротьби забороняють своїм вихованцям використовувати набуті на тренуваннях знання і вміння навіть для самозахисту. Мовляв, від тебе має віяти такою впевненістю, що ніякий хуліган не наважиться зачепити. Від Олександра Миколайовича ніколи не було посилу «готовий до самозахисту», він прийшов у цей світ з іншою місією, і точно не демонструвати наявність сили.

  Не переконана, що про місію Дідовця маю право розповідати саме я. На жаль, мало його знала, і як типова українка журюся, що «не встигла розпитати» про батьків, улюблену бабусю. Погодьтеся, цікаво було б знати, яку колискову співала бабуня онукові, яку мама варила кашу, що змогли виростити справжнісінького Котигорошка. Проте я знаю таке, що примушує «взятися за перо», я знаю, про що Дідовець шкодував перед смертю. Помиляєтеся, якщо думаєте, що напишу про росяні світанки, перші весняні грози чи про участь у найцікавіших спортивних турнірах. До останньої миті він був чоловіком, захисником, а якщо точніше – Людиною. І як українець шкодував, що не встиг чогось дуже важливого зробити.

  Раніше, спільно готуючи інформацію про чергову спортивну перемогу, ми встигали поговорити «про життя», здебільшого про політику. Були однодумцями, а Олександр Миколайович ще й чудовим співрозмовником. Просто і правильно розставляв акценти: «Взагалі не можу дивитися телеканал «Україна» (примітка автора – телеканал належить олігарху Рінату Ахметову, цілком ймовірно, бастарду Леоніда Кучми). Це ж ким треба бути, щоб брати пакунки від Ахметова, знаючи, що він фінансує вбивство українців накраденими в Україні грішми?». Чесний і категоричний Дідовець не міг не те що попросити про допомогу, а навіть легко прийняти її. Він не раз сам потрапляв у безвихідь, але так і не зрозумів людей, здатних брати із закривавлених рук крадіїв гречку. 

  Якось в одній з розмов обережно запитала про самопочуття (це була заборонена тема) і про ліки, які потрібно знайти. У глибині душі розраховувала на великий фізичний потенціал силача і на існування ампул, які б ефективно пригальмовували прогресування онкозахворювання. Ненав’язливо дала зрозуміти, що редакція зробить усе можливе, щоб допомогти з пошуком ліків за кордоном і пошуком коштів в Україні. Олександр Миколайович віджартувався: «Знаєте, що каже моя дружина? Ти, Сашо, їж багато, і все буде добре». Після цього випадку до мене «дійшло», чому Дідовцю не можна допомоги. Він допомоги не приймав. Він прийшов у світ допомагати іншим! А коли місія була виконана, хвиля планетарної сили забрала людину-згусток витривалості, енергії, могутності. І Дідовця не стало…

  Наша остання розмова (це не останній візит до редакції) була практично монологом. Олександр Миколайович повернувся з Полтави з чемпіонату України з гирьового спорту серед дорослих, що проводився 7-8 жовтня. Прийшов без звичного списаного дрібним почерком аркуша і швидко розповідав про абсолютний результат Вікторії Степанюк з Великого Молодькова та про здобутки юного чижівчанина Михайла Гераскевича. Записуючи його слова, спробувала щось перепитати, але він нетерпимо перебив: «Так ти ж слухай». Я збагнула, що йому через біль важко говорити. Бачачи, що я нарешті все зрозуміла, вже у дверях повернувся і замість «до побачення» сказав: «Знаєш, я дуже шкодую, що не нагнув цвяхів і не сплів захисної сітки на кожен український танк в АТО, скільки їх там задіяних, вся ж зброя зачохлена...». У той день він присів на стілець у порозі, а не як раніше біля вікна. Він збирався йти...

  Не кожен, потерпаючи від гострого болю, думає про інших людей. Олександр Миколайович жалів хлопців, які можуть загинути на передовій у зоні бойових дій АТО. Помираючи, він переживав, що не зберіг комусь життя. Воістину богатирська сила духу. Воістину особлива місія на Землі. Болісним видалося наше прощання, хоча й знайомство було невеселим. Торік у середині грудня у нашому місті сталася неймовірна подія. У гордості України, майстра спорту колишнього Радянського Союзу, УРСР, України, міжнародного класу з гирьового ветеранського спорту (чотири посвідчення майстра спорту) вкрали 50 медалей.

  «Лесин край» – єдиний засіб масової інформації, якому знаменитий гирьовик розповів про втрату, сподіваючись на те, що сенсації з події старе і знане видання не робитиме. Непроста тема випала мені, так я змогла ближче познайомитися з унікальною людиною. Усім відомо, що спортивні нагороди не містять дорогоцінних металів. Їх цінність не вимірюється валютою чи золотом, медалі – це логічне завершення змагань, свідчення перемоги. Ще Гомер описав суспільство, яке жило ідеалами героїзму і духом суперництва, суспільство, в якому високо цінували силу, доблесть і атлетизм. Як зрозуміти, коли викрадають не щось матеріальне, а підтвердження сили, доблесті і атлетизму? Олександр Миколайович сказав: «Вкрали одну шосту мого життя, але нехай. Усього у мене триста медалей, а ще скільки отримають мої учні!».

  Семиразовий чемпіон світу серед ветеранів заняття гирьовим спортом поєднував з непростою і благородною справою – тренерством. Він встиг підготувати 14 майстрів спорту. З приватних розмов я зрозуміла, що, як це не парадоксально, головним для Олександра Миколайовича було не здобуття перемог. Він опікувався своїми вихованцями, думав про їхню долю. Дідовця можна порівняти з людиною, яка безкоштовно для всього села повикопувала колодязі. Знаєте, в Україні трапляються такі випадки. Спрацьований, добрий і скромний копач криниць помирає, а потім усі мовчки тужать за чоловіком, тому що залишилися в неоплатному боргу перед ним. А як заплатити за щось святе?

Клавдія КОЛЯДА, фото Ю. Дробота

Новини Житомира