А от найкращі ягідні — точніше, чорничні — місця мені добре відомі. Це у лісах довкола Устинівки, що на Малинщині. Певно, з місяць, від початку перших чорничок, які брали, так би мовити, тільки на вареники, по скляночці, і дотепер, у тому регіоні триває збір ягід, - пише soborka.news.

  Саме довкола Устинівки зосереджений центр великих ягідників району — своєрідні давні чорничні плантації. Давні, тому що й ліс довкола Устинівки не молоденький, як, до речі, і саме село. Адже не так давно — торік, 15 липня — відзначали двохсотлітній ювілей з 15-річним «хвостиком».

  Устинівська сільська рада — віддалена від Малинського райцентру в напрямку Житомира, у тому напрямку, що подалі від залізничного сполучення. Та ще й село, так би мовити, не на «трасі», щоб заїхати, треба робити гак. Може, тому сюди і не прокладено малинських маршрутів. Жоден із малинських перевізників, які працюють у районі, за маршрут до Устинівки не взявся.

  Але ж сполучення має бути. І воно, хоч і рідкісне, але є: три рази на тиждень в Устинівку ходить житомирська маршрутка житомирського перевізника. Втім, місцеві мешканці не дуже переповнюють салон автобуса: найчастіше їздять до райцентру власним транспортом — що у кого є.

  Вирушили «власним транспортом» в Устинівку і ми. До села, виявляється, є дві дороги: з боку Чопович, умовно нормальна, і, якщо їхати з Малина по Житомирській трасі, за Іванівкою є пряма грунтова дорога на Устинівку. Вирішили спробувати таке дорожне «сафарі», поки це дозволяли на той момент погодні умови — дощу не було.

  Навігатор автомобіля вів у правильному напрямку: за Іванівкою, оминаючи мальовничі ставочки та «херсонеси» напівзруйнованих ферм, піщана дорога ішла у ліс, а потім зразу раз — село. То Рубанка. Оберемочок хат, з яких лише в кількох ворушиться життя, як відрубаний від цивілізації хутірок.

  За Рубанкою знову ліс. Потім  раз — і ще одне село. То Фортунатівка. Так само — небагато хат і трошечки цивілізації. Їдемо далі. Ліс, певно, наповнений тими знаменитими чорничними ягідниками, а, виринаєш із лісу і — ось тобі й Устинівка. Куди ж далі? Давно тут була, більше п’яти років це точно. Нікого з людей не знаю, крім колишнього сільського голови Миколи Мазура. Отже, будемо шукати його.

  Заходжу в перші-ліпші ворота. На них — велике оголошення. Про прийом ягід. І велика таблиця з цінами. Верхній рядок: чорниці по 53 гривні за кілограм закреслено, а внизу новий напис — по 39 гривень за кілограм… (Цікаво, по чому-то приймають їх там сьогодні?). Запитую у людей, що в дворі, де живе сільський голова. Мені пояснили.

  Їдемо далі сільською вулицею. Заасфальтованою, до речі, не гірше, ніж у Малині. О, а що це за «об’єкт» з лівого боку — за красивою металевою огорожею зустрічають вирізьблені з дерева акуратні фігури, а за ними охайний будиночок… Це — приміщення колишнього дитячого садочка, який ще не так давно працював в Устинівці, а тепер закритий. Саме з цього приміщення, схоже, районна рада і має намір зробити місцевий медпункт.

  Про це домовились з устинівцями під час загальних зборів громади, коли голова районної ради пообіцяв виділити на реконструкцію медпункту 300 тисяч гривень для початку, і ці кошти таки виділено з районного бюджету. Минули дитсадок, чи то вже медпункт. Під’їжджаємо до подвір’я голови.

  Це майже інший край села, бо через кілька хат видно, як блищить куполами нова церква.

  — Миколо Євгеновичу, розкажіть, чим живе Устинівка, і ваша родина, бо не знаю, в кого питати: всі мені в цьому селі незнайомі…

  — Та як живе? Як і всі в селах люди. Зараз у нас трохи більше ста дворів налічується, і в кожному своє життя. Є в селі і виробництво — ПП «Ксент-2», яким керує підприємець Борис Котлярський. Обробляють земельні паї, вирощують сільськогосподарські культури і навіть лікарські трави. Хто з місцевих має бажання трудитись, може нормально заробляти там на сільгоспроботах. До речі, Борис Ісакович багато допомагає на відбудову церкви, зараз там зводиться огорожа.

  В Устинівці був колись старий храм, такий же, як і в Чоповичах, от тільки чопівці свій зберегли, а в устинівці — ні, тепер от зводимо новий.

  І магазин в Устинівці чудовий, його тримає підприємець Надія Клименко. Ціни — не вищі, ніж у Малині, а вибір, певно, навіть більший, ніж у деяких малинських торгових точках, тому я б наш магазин назвав сільським міні-марке-том. До речі, оце гучна подія була в Устинівці в квітні — продавець магазину заміж виходила, то весілля було, так би мовити, в колишньому стилі на все село — з шалашем, піснями, обсиланнями-«перепиваннями» та всіма старими обрядами. Певно, чоловік 150 гуляло на весіллі, люди й досі згадують.

  Так, що ще тут у селі з «соціальних умов» цивілізації? Пошта. Вона в нас, так би мовити, на дому. Приїздить пересувне відділення поштове у вигляді машини, скине в двір кореспонденцію нашій листоноші, а потім вона вже розносить по домівках. Зазвичай, газети приходять із запізненням, та люди звикли, бо ж робочі дні пошти у селі — всього тричі на тиждень.

  Як і маршруток, які роками ходять три дні в тиждень, ніби в інші дні село не живе. Та ми звикли. Як звикли і до того, що телефонний зв’язок — це біль. Його просто нема, маю на увазі стаціонарний. Тому люди і повідмовлялись більшість від телефонів. Але ж якби була альтернатива, а її нема: мобільний «ловить» не краще. Нам пояснювали це тим, що довкола густі ліси, і це на заваді хвилям стільникового зв’язку…

  Про інтернет взагалі мовчу — це як розкіш цивілізації, хоча смішно говорити про доступ до інтернету як про розкіш у 2018-му році.

  Із соцкультпобуту в селі залишився клуб, і там чудовий колектив. А яке свято торік було зроблено до 215-річчя села! На найвищому рівні. Школи нема — закрили, діти їздять шкільним автобусом в Луки: дорога нормальна і близько. Та й педагогічний колектив у Луках дуже сильний… Дитячого садочка нема, бо поки мало дітей. У колишньому його приміщенні має бути, за проектом районної ради, медпункт. Чесно кажучи, не знаю, чи є в тому резон, адже медпункт — має бути сучасним медичним кабінетом, а не просто приміщенням з ліками невідкладної допомоги, хоч це і село. Тим більше, що поряд — Чоповицька амбулаторія, і наші жителі вже роками звикли за меддопомогою їздити в Чоповичі.

  Що ще розповісти? А, ознака сільського життя — череда. Якщо вона є, значить, і господарі в селі ще є. В Устинівці череда налічує аж 23 корови. Молоко давно вже ніхто нікуди не здає: розкуповують місцеві, які не тримають корів, або господарі везуть молокопродукти на базар, вторгувати копійку.

  До речі, є ще один кінь на все село, у моєї доньки з зятем, вони живуть у селі, недалеко від нас. Я жартую: скоро теперішні сільські діти будуть приходити і дивитись на коня, як в зоопарк на ламу чи зебру. Зараз усі, хто має город, переходять на «китайців» — маленькі тракторці зручні в експлуатації і економні в витратах пального, їх не треба годувати і доглядати як коней.

  Отак і живуть люди в Устинівці: хто по ягоди, хто по гриби, хто на заробітки, в кого і вдома вистача господарства…

  — Про жителів Устинівської  громади зрозуміло. А розкажіть іще про себе, давайте погортаєм біографію вашу, Миколо Євгеновичу. І як вам, колишньому голові, живеться на пенсії?

  — На пенсію я пішов у 2015-му, коли ото наші можновладці поставили людей перед вибором: пенсія чи робота, тоді й покинув. Звісно, спочатку трошки мулько було, а потім звик, зараз і байдуже, бо ж удома робота в селі завжди знайдеться. З «громадських навантажень» — допомагаю в будівництві церкви, огорожі, бо людям свого часу обіцяв.

  Сам я місцевий, корінний житель Устинівки. Після восьми класів навчався в Немішаєвському сільгосптехнікумі, потім служив у Чехословаччині. А затим почалась трудова біографія — з агронома-насін-нєвода у Луківському колгоспі, який тоді об’єднував дев’ять сіл: Луківської та Устинівської сільрад. Коли у 1984-му колгосп роз’єднали по сільрадах, залишився працювати в Устинівському.

  Потім, у 1986-му, мене буквально примусом «запросили» іти на голову сільради. Тоді ніхто не хотів бути головою, бо одна в голів задача була: збирати з дворів молоко та яйця. Так я пробув головою років із десять. Потім, здається, в 1996-му очолив ПОСП «Луківське», затим працював у лісовому господарстві.

  А в 2006-му мене вже люди вибрали Устинівським сільським головою, ним я і прослужив громаді до 2015-го року.

  Завжди мене підтримувала дружина, Галина Григорівна. Скільки це ми разом? Якщо з 75-го, то 44-й рік пішов. Двоє дітей у нас. Донька Тетяна з сім’єю, як я казав, поряд, у селі. А син Андрій з сім’єю живе в Малині. Двоє внуків — Саша та Ярослав, обоє студенти вишів, а внучка Марина навчається в Малинському лісоколеджі. Оце і вся біографія.

  — Ну, не вся, вам ще її писати й писати.

  — Так, жити в селі — потрібні витримка, сили та здоров’я. Коли самі спробуєте, тоді й зрозумієте. Сюди б лише одне-єдине — дорогу нормальну і транспортне сполучення. І більше нічого не треба. Народ сам знайде, як доїхати, і що робити, щоб вижити. Ви ж заїхали «грунтовкою» в Устинівку… Але якщо автобус тричі на тиждень, пошта — раз, ні інтернету, ні мобільного зв’язку, то що це, скажіть, за життя в селі у 2018-му році?

Тетяна Сорока