У XVIII столітті Радомишль розбудовувався, як містечко уніатської митрополії. Цей замок був резиденцією уніатських митрополитів. Споруджувався у період з 1729 по 1746 роки митрополитом Анастасієм Шептицьким. Майже за 300 років у ньому розташовувалися стільки різних установ, що важко перелічити їх.

  У 1944 — 1947 роках у цьому замку був табір німецьких військовополонених № 110. Полонених було близько 1300 чоловік, серед них — 600 — 800 угорців, словаків, поляків. Там же були 20 французів, з-поміж них — 5 жінок. Під час і після тої жахливої війни не всіх полонених відправляли в Сибір. Частину їх залишали в Україні, аби вони своїми руками відбудовували зруйновані ними заводи, фабрики, будинки, мости. І будували нові. - повідомляє zhytomyrschyna.zt.ua

  Кращого приміщення, ніж цей замок, важко було знайти у напівзруйнованому краї. Будинок і значна територія були огороджені високим і міцним парканом, над яким висіли ряди колючого дроту. По периметру, в кутах, стояли високі сторожові вежі, на яких чергували охоронці з автоматами.Коли полонені споруджували огорожу, вони в одному місці (за стайнями) спеціально не прибили зо три штахетини. Однієї листопадової ночі 1944 року група із 15 чоловік вчинила втечу. Очолював їх генерал-майор фон Бок, рідний брат відомого німецького фельдмаршала. Далеко, правда, не втекли. Чекісти з Житомира виловили їх на стежках між Котівкою та Філонівкою. Більше втікачів ніхто не бачив. Подейкували, що фон Бока і групу німецьких генералів як військових злочинців стратили у Києві 1945 року.

  Режим у таборі був суворим, але для тих, які перебували у таборах у Сибіру, він здавався б раєм. До того ж, після закінчення війни чимало полонених були «розконвойовані», вони могли вільно ходити містом. Упродовж трьох років полонені брали участь у спорудженні й ремонті багатьох об’єктів (відновлювали приміщення меблевої фабрики; старої пошти; пивзаводу; суконної фабрики, котра після війни випускала вже ковдри, простирадла та ін.). Військовополонені збудували міст через Тетерів (довжина — 690 метрів), що використовувався до 60-их років і залишки паль якого досі видно під водою.

  Полонені також брали участь у відбудові сіл, наприклад, у Верлоці, Заболоті, у сезонних роботах. У Кримку шахтарі заготовляли будівельний ліс для шахт. Їм на допомогу послали більш ніж 300 чоловік з табору № 110. Виконання цього плану сприяло тому, що з Донбасу на Радомишльщину стали надходити скло, цвяхи, різноманітні будматеріали, яких так не вистачало для відбудови народного господарства.Начальником табору було призначено капітана Андрія Івановича Бородька. Варто тільки дивуватися тому, як поранений фронтовик, котрий не раз горів у танку, зумів погасити в собі ненависть і зло до недавніх ворогів, зберегти у серці доброту й порядність, не гублячи при цьому честі офіцера. За його керівництва табором № 110 не було випадків наруги над полоненими. Люди кажуть, під час Великої Вітчизняної війни легше було загинути, ніж упродовж трьох років по-людськи ставитися до тих, хто ніс нашому народу смерть, страждання і руїни.

  Їздовим у Андрія Івановича служив угорець Ласло Іштван. Їздили вони містом і районом витривалими кониками монгольської породи. І тільки перед відправкою на батьківщину Ласло розповів своєму начальнику, що він — багатий угорський поміщик. Згодом А.І.Бородько отримав лист з Угорщини, в якому Ласло Іштван дякував йому за людське ставлення до нього і до інших полонених. Писав, що перебування у полоні докорінно змінило його погляди на життя. На батьківщині по війні він працював заступником міністра зв’язку.

  Після закінчення війни міжнародний Червоний Хрест та організація ЮНРА стали надсилати посилки полоненим з багатьох країн світу, навіть з Аргентини й Австралії. Склад їх був розташований навпроти, через дорогу, в приміщенні, відомому радомишлянам як «угловой магазин», що знесли на початку 90-их років минулого століття. Кажуть, серед надісланого добра було таке, якого радомишляни зроду не бачили і в найкращі часи. Усе те обліковувалось і розподілялось під суворим контролем.На роботу полонені ходили колонами лише з двома охоронцями. Ні в кого навіть у думці не було бажання тікати. У теплу пору року на багатьох були саморобні сандалі з дерев’яною підошвою. І коли колона простувала бруківкою, ранкову тишу порушували своєрідні стукіт і шкряботіння. Почувши те, жителі міста знали: шоста година — пора вставати.

  У таборі провадили й так звані культурні програми. Чимало полонених грали на різних музичних інструментах; серед угорців, зокрема, знайшлося багато скрипалів. Тож у недільні дні влаштовували імпровізовані концерти на другому поверсі. Відчиняли вікна — і над Радомишлем линули мелодії. На нинішній вулиці Присутственій збирався народ, слухаючи музику.

  Було багато молоді, особливо дівчат. Траплялися і любовні історії. У табірному лазареті працювала лікарем молода жінка на прізвище Ніколаєва. Вона закохалася в одного з полонених — чорнявого, високого, гарного угорця, колишнього офіцера. Вони були ніби створені одне для одного. Вона наймала квартиру по Малій Житомирській, а він був «розконвойованим», тож вільно ходив до неї в гості. У жорстокий час народилось те кохання. Певно, вони й самі розуміли, що в них на спільне життя не було жодного шансу. Минуло місяців зо три, хтось «стуконув» у Житомир, приїхали чекісти розбиратися. Кара за кохання була такою: її, як військовозобов’язану, відправили в Манчжурію (йшла війна з Японією), а його до кінця строку наказали не випускати з табору.

  Настав голодний 1947 рік. Тоді Україну накрила страшна посуха. Прохарчувати 1300 чоловік не допомогли б і сотні посилок з Червоного Хреста. Тож капітану А.І. Бородьку та його підлеглим довелося докласти всіх зусиль, щоб урятувати життя полонених (організували кілька бригад, які, кожна — лише з одним конвоїром, ішли в ліс, заготовляли кропиву; інші їздили в села на різні роботи). У Забілоччі голова колгоспу А.Х.Близнюк виділив їм ділянку буряків. Ще недозрілі коренеплоди йшли у спільний котел.Легше було французам, котрі вживали в їжу жаб’ячі ніжки. Француженки платили по 50 копійок за жабку радомишльським хлопчакам.

  Справжнє милосердя проявив до табірників настоятель Свято-Миколаївської церкви Калінін — вчорашній фронтовий офіцер, кавалер двох орденів Вітчизняної війни. Він домовився з адміністрацією табору, щоб полонені виготовили корзини з лози і поставили їх у храмі. Радомишляни, котрі приходили на службу Божу, клали в ті кошелі хто що міг. Хоча яка то була їжа: шматочки хліба, лушпайки, морква, буряки. Але все ж — поміч.

  Радомишляни в тяжку годину вміють бути милосердними. Факт зостається фактом: жоден полонений у таборі військовополонених № 110 не помер з голоду. А коли полонених відправляли на батьківщину, багато хто з них плакав і дякував «панові Андрієві» за турботу і людське ставлення до них. Були, звичайно, і непримиренні есесівці. Від’їжджаючи, вони погрожували кулаками, кричали, що колись повернуться і «різатимуть більшовиків дерев’яними пилками». В Житомирі таких відібрали і послали «на перевиховання» до Сибіру.

  З 1944 по 1947 рік у Радомишльському таборі військовополонених від старих поранень і хвороб померли 13 німців і 4 угорці. На старому, закритому для поховань, Радомишльському православному цвинтарі сиротіють 17 могил (на знімку 60-их років). У моєму архіві є тека під назвою «Документи по кладовищу німецьких полонених, м. Радомишль, 1959 — 1975 рр.». Є фото могил, план їх розташування і список прізвищ людей, котрі там поховані. Десь же, можливо, є діти, онуки, брати і сестри тих людей. Вони були ворогами, а стали військовополоненими. Минули літа. Усі жертви тої страшної війни заслуговують на прощення. Не ті тепер німці й мадяри.

  Прикро дивитися на інше: багато хто з наших співвітчизників ледь не в пояс сьогодні кланяється німцеві, простягаючи руки, щоб виканючити долар або євро. І це — нащадки тих, хто переміг фашизм…

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua

Новини Житомира