Житомирські медики радилися понад дві години перед тим, як поставити остаточний діагноз 44-річній малинчанці Валентині Гаєвській. Нарешті оголосили вердикт:

  — Треба їхати у Київ. У вас — злоякісна пухлина на щитоподібній залозі. Потрібне оперативне втручання.Валентина Василівна була готова до будь-якого діагнозу, проте цей підбив її під ноги«Де брати гроші, адже підуть не сотні, тисячі, десятки тисяч гривень? — запитувала себе. — Старший син вчиться в університеті, менший — випускник, відтак скільки усього треба? Але ж кажуть: дав Бог напасть, то не дасть пропасти».За декілька тижнів родина Гаєвських продала автомобіль, дачу у кооперативі «Букач» — підготувалася до поїздки у столицю. Мала на руках немалі гроші, проте вони розсіялися, мов пісок крізь пальці. Коли Валентину Гаєвську виписали з лікарні, жінці здалося, найстрашніше позаду, але стався рецидив. Боротьбу з хворобою мусила починати спочатку

  — Цього разу не було чого продавати, — у розпачі розповідає жінка. — Коли у палату зайшов лікар і запитав, чи є гроші, розвела руками. А він: «Тоді, на жаль, нічим не допоможемо, держава не виділяє коштів на лікування онкохворих». Тож мусила повертатися додому і брати кредит, — завершує сумну розповідь Валентина Василівна.

  Таких історій, на превеликий жаль, нині багато. Лікарі з жахом зазначають, це лише квіточки.  Ось яку розмову почула нещодавно під дверима сімейного лікаря у малинській лікарні.

  — Припекло, то прийшов підписувати декларацію? — допитується один чоловік в іншого.

  — На дідька вона мені. Хіба від того здоров’я додасться? Якщо причавить, поїду у Житомир, там приватних клінік — хоч греблю гати. Заплатив — потрапив до лікаря. Чого морочити голову з деклараціями? Он наші депутати, які голосували за медичну реформу, чхати хотіли на них. Вітчизняній медицині вони не довіряють, бо не квапляться заводити сімейних лікарів в Україні. Адже поправляють здоров’я у Мюнхені, Швейцарії, Австрії, Італії. Чув, як Ольга Богомолець хвалила австрійську медицину? Казала: «Коли я була в австрійському медичному закладі, який обслуговує в’язнів, подумала: Боже, краще б українські онкохворі були в Австрії ув’язненими, бо там держава повністю забезпечує лікуванням». Хіба це не про що не говорить?

  Звичайно, нам не рівнятися до розвинутих країн. Там усе — на найвищому рівні: життя людей, освіта, культура, медицина. Тамтешній чиновник навряд чи дозволив би собі на всю країну сказати те, що виголосив заступник очільниці МОЗ Олександр Лінчевський: «Витрачати гроші на онкохворих недоцільно, оскільки вони все одно помруть».

  Після сюжету у новинах, де обговорювали жахливу тезу Лінчевського, чула чимало різких коментарів від малинчан. За кожен шанс жити ці люди хапалися, як за соломинку, а виявилося, вони не така вже й цінність для держави.

  — Бачите, чиновники з нами не церемоняться, — сказала опісля Валентина Гаєвська. — Лінчевський різонув по живому, незважаючи на те, що слово б’є сильніше, ніж камінь, завдає важчих ран, ніж скальпель.

  Що сказати у відповідь? Хіба що — тримайтеся й не втрачайте надій на одужання. Дурнів, на жаль, нині усюди вистачає…

Джерело: Малинські новини

Новини Житомира