Ірина Шинкарук: Якщо зараз молода людина з’являється в телевізорі, то знає, що отримує шанс бути поміченою і стати популярною
Співачка Ірина Шинкарук зараз живе у рідному Житомирі, й це місто не обмежує її творчої діяльності, а мотивує багато і наполегливо працювати. Вона встигає виступати на концертах, брати участь у теле- та радіоефірах у столиці, а ще пише вірші й щороку, вже вчетверте, організовує четвертий міжнародний фестивалю мистецтв «Пісенний Спас» імені Володимира Шинкарука. А два з половиною місяці тому Ірина втретє стала мамою, тому її крихітна донечка з перших днів життя живе в одному з нею ритмі, - про це повідомляє ukrinform.ua
З Іриною Шинкарук ми зустрілися напередодні фестивалю, приуроченого пам’яті її тата, поета, прозаїка, композитора, барда та першого продюсера співачки Володимира Шинкарука. Спілкувалися ввечері у неї вдома, а тим часом на руках у турботливої мами вивчала світ її доня. Нам довелося зробити перерву у розмові, бо Ірина співала колискову, після якої дівчинка солодко заснула.
- Ірино, ви щойно приспали донечку під колискову. Що найчастіше співаєте своїй дитині?
- Співаю те, чого хочу їй побажати. Тримаючи дитину на руках, треба дослухатися до ритму її серцебиття і підібрати відповідну мелодію. Колискова – це як молитва, і в неї треба вкладати любов, здоров’я, щасливу долю для дитини. Пам’ятаю, як колись проводила майстер-клас зі співання колискових для 60 вагітних жінок, ще не маючи своїх дітей. Усіх вражень, коли перед тобою 120 душ, словами не передати. Ще тоді зробила багато висновків для себе, що колискові пісні - особливі.
- У вас цього року творчий ювілей, уже 25 років виступаєте на сцені. Розкажіть, із чого все починалося?
- Цього року якось збіглося так, що у мене 25 років на сцені і четвертий «Пісенний Спас». Знаковим був 1993 рік, коли я стала лауреатом першої премії на фестивалі «Червона рута» у Донецьку. Ця перемога дала поштовх до серйозної роботи. До того було багато фестивалів, концертів, зйомок, але перемога на «Червоній руті» - це дійсно початок професійної кар’єри зі справжніми гастролями. Ми за той рік дали понад 90 концертів, а наступного року разом із лауреатами поїхали на гастролі за кордон, потім були конкурси «Білостоцькі мальви», «Голос Азії», постійні записи на студії, підготовка до першого альбому.
- На сцені ви з’явилися зі своїм татом Володимиром Шинкаруком. А запам’яталося щось особливе із тих перших виступів у дитинстві?
- У нас навіть є аудіозаписи татового концерту, де чути плач і стукіт підборів. Тато розповідав, що це мене мама забрала із залу. Тобто, ще маленькою я їздила по концертах. Пам’ятаю перший виступ на телебаченні, мені тоді було 7 років. Ми з татом співати пісню «Що на містку». Записували кілька дублів. Тато починає: «Що під тихою вербою…», а я опускаю голову і мовчу. Два куплети співала, а в третьому – ні слова. Вже коли їхали додому, тато здогадався, що запис не вдався, бо там були слова: «А під тихою вербою ти цілуєшся зі мною», які я соромилася співати на публіці.«А під тихою вербою ти цілуєшся зі мною», які я соромилася співати на публіці.
- Ви з татом не тільки багато гастролювали, він ще й був вашим першим продюсером. Складно було пережити період, коли почали самостійне творче життя?
- Зрозуміло, що татова підтримка, як рідної людини, була завжди. Із 19 років я відстоювала своє право на прийняття власних рішень. Як казала колись Олеся Білаш, найбільше у житті я сварилася із татом, але нікому не подарую жодної хвилини із тих сварок. Я з нею цілком згодна. Найболючішим, справді, було припинення нашої роботи як продюсера і співачки. Траплялися такі моменти, що я випускаю новий альбом, у мене прем’єра на Майдані Незалежності, а тато не чув жодної пісні. Потім бачу, що він іде з концерту, бо так само хвилюється. Приїжджаю додому, а на столі записка зі словами «Чув, пишаюся, люблю дуже». Йому було складно мене відпустити, а я прагнула зберегти між нами стосунки батька і дочки.
- Вас знають не тільки як співачку, а і як поетесу. Зараз пишете вірші?
- Зараз якраз готується до друку третя збірка моїх віршів «Сильніша на одне життя». До неї увійдуть вірші за період, відколи я вийшла заміж і стала мамою. Взагалі народження дітей змінює світогляд жінки. Останній вірш, який до неї увійшов, писала у пологовому будинку, коли чекала на народження донечки.
- Ви маєте у своєму репертуарі пісні на власні вірші, а з ким із авторів ще співпрацюєте?
- Цього року на фестивалі «Пісенний Спас» співатиму пісні «Як прийде ласка» і «Я відчуваю» на мій текст, яким вирішила дати новий поштовх. Продовжую співпрацювати з поетом-піснярем і бардом Олександром Смиком, музикантами Олександром Войтко та Олексієм Кривошеєю. У моєму репертуарі з’явилося кілька пісень на слова житомирської поетеси Світлани Штатської, а музика Ірини Навоєвої. Є ще нові автори, з якими налагоджується співпраця.
- Розкажіть, як мама двох дітей встигає гастролювати та ще й проводить масштабний фестиваль. Нещодавно у вас народилася донечка. Тепер дітей троє, але темпу ви не збавляєте. Як це вдається?
- Головне – це бажання. Інколи друзі мені дорікають, що займаючись фестивалем і організаційною роботою, я менше уваги приділяю своїй творчості. Після двох синів народження донечки – це зовсім нові відчуття і новий поштовх до творчості. Тому зараз готую нові пісні і концерт до 25-річчя на сцені. Звісно, дуже допомагає моя мамуля Людмила, яку всі друзі-артисти називають мама Люда. Вона займається з дітьми, готує і в неї навіть вистачає часу і натхнення на власну творчість. Мама виготовляє ексклюзивні шкіряні прикраси. Мій чоловік Віталій докладає чимало зусиль до виховання і навчання дітей, проводить з ними багато часу.
- Талановиті й амбітні люди часто намагаються переїхати до Києва, бо там більше можливостей. А вашу творчість Житомир не обмежує?
- У Житомирі мені з дітьми набагато комфортніше, ніж у Києві. Коли сюди повернулася, почала відкривати для себе місто по-новому. У мене тут формується творча команда. Тим більше, сучасні можливості інтернету дозволяють дуже ефективно працювати на відстані і для цього не потрібно постійно бути в Києві. До того ж, із Житомира за годину-дві легко опинитися в столиці.Коли я починала, не було ні кастингів і телепроектів, ні дитячих фестивалів. Я у 14 років виступала на рівні з дорослими виконавцями
- Зараз уже звично, що молодь іде на кастинги у телепроекти, і це гарантує простіший шлях на сцену. Як ви до цього ставитеся, адже ваше покоління торувало творчу дорогу через конкурси?
- Це прекрасні можливості. Коли я тільки починала, не було ні таких проектів, ні дитячих фестивалів. Я у 14 років виступала на рівні з дорослими виконавцями. Молоді артисти зараз знають, якщо вони з’явилися в телевізорі, то в них є шанс бути поміченими і стати популярними.
Ірина Чириця, ukrinform.ua
Последнее изменение Вторник, 21/08/2018
