— Знаєте, яка біда сталася у нашому селі? — почула у слухавці схвильований жіночий голос. — Наша односельчанка поїхала на заробітки, хотіла допомогти дітям із житлом, але на чужині в бідолашної стався серцевий напад, і вона померла. Перевезти тіло в Україну дуже дорого, тож доньки дали згоду на кремацію покійної. Днями у село привезли її прах, передає mn.zt.ua.

  Від односельців померлої більше дізналася про цей страшний випадок. Марія та Іван стали батьками пізно, розповіли вони. Лелека облітав їхню домівку стороною, і тільки тоді, коли обом було трохи більше 30-ти, у скромній сільській оселі залунав дитячий плач. Народилася первісточка Іринка. Через два роки родина поповнилася вдруге, на світ з’явилася Софійка. Окрилені батьки безмежно раділи, що тепер їхня сім’я — повна чаша. Дівчатка росли, вчилися, обидві здобули вищу освіту.

  Аби хоч щось надбати для доньок, Марія надумала їхати на заробітки до Італії. Це рішення далося непросто, адже мала за плечима 50 років. Проводжали сельчанку ледь не усім селом. Вона усе бігала подвір’ям, метушилася, обводила його очима, ніби прощалася назавжди.

  В Італії довелося доглядати бабусю. Літня сеньйора не ображала заробіт­чанку. Навпаки полюбила просту, роботящу, веселу, щиру, добру сільську жінку, як доньку. Пропрацювала Марія в італійської гос­подині чотири роки і, заробивши непогані гроші, вирішила повертатися додому. Засумувала за дітьми, чоловіком. Та й здоров’я дало збій — час від часу тисло у грудях, поколювало у серці. До того ж старша донька порадувала заміжжям. Як пропустити весілля? Тож Марія летіла додому, немов на крилах.

  Ось її рідні село, двір, будинок. Ступила на подвір’я, заплакала, мов мала дитина. Собака спочатку мовчки дивився на гостю, потім, упізнавши господиню, заскавучав, почав стрибати, лащитися.

  Уже наступного дня Марія разом із Іваном розпочали підготовку до весілля Ірини. Відгуляли його з розмахом, село давно не бачило такого свята. І знову розпочалися сірі будні.

  Якось уся родина зібралася за столом вечеряти. Марія не приховувала радості від перебування на батьківщині, розповідала, яка щаслива, бо щодня бачить чоловіка, доньок. Однак її перебила Софійка:

  — Мамо, ви більше не збираєтеся у «турне» в Італію?

  — Ні, — відповіла жінка. — Я казала вам, як тяжко на чужині, заробітчанське життя забирає усі сили, вимотує…

  — Але ж ви Ірині зробили весілля, купили машину, надбали хату, чим я гірша? Чи у вас лише одна донька? Я теж хочу квартиру в Малині, — сказала Софійка і вийшла з кухні.<br />

  Тієї ночі Марія так і не заснула. Доньки для неї однакові, міркувала. Який пальчик не поріж, усе одно боляче. То, може, й справді треба допомогти Софії? До того ж материнське серце звеселяють злагода у родині, любов між дітьми.

  Через тиждень Марія знову пакувала валізи, збиралася в Італію.

  Мілан зустрів сельчанку яскравим сонячним днем, однак поганою звісткою — колишня сеньйора померла. Тож Марії довелося перебиватися тимчасовими заробітками. Одного ранку жінка не змогла підвестися з ліжка, у тяжкому стані її забрали у лікарню. Через два дні з Італії до України полетіла чорна звістка — Марія померла.

  Рідні покійної почали думати-гадати, як забрати її тіло додому. Однак підрахувавши, що це влетить у копійку, дали згоду на кремацію. Відтак у рідне село передали лише прах Марії…

Джерело: mn.zt.ua