Відтоді шістдесят років пліч-о-пліч вони йдуть одним шляхом. Шістдесят років живуть одне одним, і після шести десятків років нелегких випробувань він кохає її, як і колись, у свої дев’ятнадцять…

  Розуміти та поступатися один одному, відпускати образи з серця та бути половинками одного цілого – ось на чому будуються міцні сімейні стосунки. У цьому переконане подружжя Петра Йосиповича та Владислави Владиславівни Бондарчуків з Вільнопілля, яке 7 липня відзначатиме діамантове весілля.

  Петро і Владислава народилися на початку важких 40-х років практично в одному селі: Петро – у Вільнопіллі, Влада зростала у сусідній Царівці. Обоє росли в неповних сім’ях, тому працювати почали рано, зарання й подорослішали. Придивилися один до одного на вечорницях. Вона – невеличка, струнка та прудка, мов ластівка. Він – високий, статний, з глибоким, як океан, поглядом та сильними руками. Хто ж міг здогадатися тоді, що це кохання поєднає їх на все життя.

  – Владислава чітко вирізнялася поміж усіх дівчат, – каже Петро Йосипович. – Весела, доброта, скромна, гарна, як квітка, із надзвичайним ім’ям – Владислава. Коли ми почали зустрічатися, я зрозумів, що ця дівчина – моя мрія, яку я нізащо не відпущу.

  – Петро також був парубок нівроку, – каже Владислава Владиславівна. – Красивий, дужий. Він був єдиним чоловіком в сім’ї, тому сильні риси характеру  у нього виробилися ще з раннього віку. Охайний, уважний. Коли треба, то й заступиться, та й до роботи не ледачий. Село в нас невелике, усі один одного добре знають. До того ж впевненості та впертості йому також не займати. Коли сказав, то так воно й буде. Оцим, певно, й узяв.

  Проте родина дівчини була категорично проти такого зятя. Не тієї віри сповідання виявився юнак. Не годиться корінній католичці йти за православного. Як Влада не просила матір, скільки сліз не виплакала – материне рішення було непохитне: донька візьме шлюб лише з католиком.

  – Коли Владу видавали заміж, я прийшов на весілля. Емоцій, звичайно, не передати… Серце кров’ю обливалося. Ось вона – твоя мрія, яка, як вода, витікає крізь пальці. У мене на очах розбивалося дві долі… Моя і її… – розповів чоловік. – Довго не чекаючи, вирішив, що таки буде по-моєму.

  Петро забрав Владу із свекрушиної хати, через два тижні після весілля і за два тижні молодята пішли під вінець.

  – Ох, і лементу було тоді в селі. Це ж лишень уявити: пішла за одного, а втекла з іншим… Балакали дуже довго. Рідня дружини взагалі відмовилася від неї, засуджуючи обох. Однак з часом говорити перестали, а трохи згодом почали спілкуватися, – розповідає Петро Йосипович.

  – Ми дуже любили один одного, однак перечити матері я не змогла. Тоді мало хто кого питав, за кого хочеш йти заміж чи кого брати. Батьки обрали, самі ж між собою домовлялися, а ти, доню чи сину, «стерпиться – злюбиться»… Проте, хвалити Бога, нам він послав іншу долю чи то пак таку мужність моєму Петру, такий характер, – посміхаючись, розповідає Владислава Владиславівна.

  Через рік у молодого подружжя з’являється донечка Ганна, згодом –  син, а потім і ще дві доньки.

  – Жили як і всі у селі: з ранку до пізньої ночі у роботі, господарстві та дітях. Всякого було: і сварилися, і мирилися, – каже жінка.

  Владислава працювала дояркою у місцевому колгоспі, а Петро – ковалем. До того ж чоловік дуже гарно співав, тому жодне весілля у навколишніх селах не обходилось без веселого та жартівливого музики. А там, де веселощі та компанії, там і чарка, ато й дві чи часом більше…

  – Так, в житті різні траплялися ситуації, але я дякую Богу, що послав мені таку мудру дружину, яка змогла у потрібну мить розкрити мені очі на справжні життєві цінності. І ось уже більше сорока років я взагалі не вживаю алкоголю, продовжую займатися улюбленою справою та удосконалюю знання, – розповів П.Й.Бондарчук.

  Окрім майстерності кування, чоловік вправно володіє різьбою по дереву. Виготовив власноруч майже всі меблі в будинку. А ще частенько і для дружини робить різні поробки: то ослінчик зробить, то обідній столик. І все для того, щоб порадувати рідненьку.

Джерело: Ружинська земля

Новини Житомира