«У сільської жінки не буває вихідних...»: доля жінки з Малинського району
Жінка на селі встає задовго до сходу Сонця.
«Прямує до хліва, де на неї вже чекають корови, свині, кури, гуси, кролі... Жінки, котрі мешкають у селі й тягнуть на собі сімейне ярмо, швидко спрацьовуються, старіють… Та це наче й не стосується жительки с.Українки Малинського району Любові Сергіївни Фефелової» ‒ розповідає zhytomyrschyna.zt.ua/.
— Це — жінкасвято, суцільний позитив, — так про неї відгукуються всі, хто її знає.
Нелегкою виявилась доля у цієї жінки, але вона зуміла гідно пройти життєві негаразди, нині допомагає ставити на ноги п’ятьох онуків, радіє кожному прожитому дню й ні на хвилинку не жалкує, що пов’язала своє життя із селом.
— Закінчила я Житомирське училище № 9, здобувши спеціальність ткалі, — розпочала нашу бесіду жінка. — Затим працювала у відділі технічного контролю Малинської паперової фабрики. 19 років прожила у шлюбі з коханим чоловіком Олександром Миколайовичем, котрий працював головним енергетиком у місцевому колгоспі та електриком на паперовій фабриці. Разом із чоловіком народили й виховали трійко діток: Андрія, Олену та Катерину. 13 років тому глава родини трагічно загинув... Тоді плече допомоги підставили всі: рідні, друзі, куми, сусіди, односельці, учасниці ансамблю «Україночка».
— Як склалось життя потім?
— 6 років прожила сама. Час минув, ніби один день. Напевно, забути проблеми допомагало велике господарство: корови, кури, кролі, порося. Обробляла близько 30 сотих землі, вирощуючи городину. А ще ж потрібно було накосити тонну сіна, дров заготовити й нарубати на зиму, дати лад у будинку й по господарству... З рук мозолі тоді не сходили, пальці тріскались від важкої роботи. І все встигала, хоч як не було важко. Часом непрохана гаряча сльоза обпече очі, а я її швиденько витру й знову — до роботи...Час, як відомо, лікує.
Після переїзду з Малина у селі я відчула справжнє роздолля й свободу. Якось відразу закохалась у село Українку та його людей. Працювала завідуючою клубом, кухарем шкільної їдальні, була завідуючою сільською бібліотекою... Нині я — пенсіонерка. Проте ще й зараз, щоб якось допомогти дітям і собі «триматись на плаву», змушена «мотатись» на роботу до столиці.
— Відома французька кіноактриса Катрін Деньов говорила: «Я — мати, а мати ніколи не буває самотньою». Погоджуєтеся з цією думкою?
— Вісім років тому знайшла людину, котра допомагає мені в горі й радості — Сергія Йосиповича Онопрієнка. У цій родині — також троє діток. Тому я зараз — багатодітна мама (посміхається). Маю шістьох дітей та п’ятьох онуків, яким намагаюся допомогти, порадити... Діти й родина — це моє все. Я живу їхніми проблемами, успіхами, невдачами, з ними проводжу багато часу. Спілкуюся з сестрою, котра з родиною проживає в Малині. Сумувати в селі не доводиться та й немає коли: роботи багато, думати про різні дурнички ніколи.
— А чому мовчите, що маєте ще ж одну розраду...
— Більше 15 років тому невтомний керівник ансамблю «Україночка» Любов Артеменко запросила мене поспівати з дівчатами ввечері на одній із репетицій. Полишила всі домашні клопоти, швиденько підфарбувала губи й прийшла. Спочатку трішки ніби й соромилась, а потім, як кажуть, швидко увійшла в колію. Вже навіть заспівую окремі пісні. Демонструємо старовинні поліські обряди... З концертами за ці роки об’їздили весь наш район, сусідній Радомишльський, не раз були й на Київщині, аплодували нам і в Житомирі. Пісня — це справді моя віддушина. В колективі мені легко, комфортно. Щоб трішки відпочити від сірої буденності, нещодавно колективом їздили на Закарпаття, де на нас чекала насичена й різнопланова дозвіллєва програма: купались у термальних басейнах, відвідували екскурсії, визначні місця, куштували традиційні страви цього регіону...
— Сьогодні жінки в селі — найголовніші мешканці. Що побажаєте своїм ровесницям?
— Поперше, ні на хвилинку не шкодувати про те, що ви — українки. Подруге, не варто зациклюватись на тому, що ви проживаєте в селі. Адже при бажанні й у селі можна жити з усіма зручностями, з сучасним телевізором, Інтернетом. Життя дається всім один раз, тому прожити його слід правильно й з користю для себе та своїх рідних. Тому живімо, посміхаймося й шануймося, бо ми справді того варті.
