Про це розповідає редакція газети «Малинські новини».

  — Скажіть, для чого потрібні автобусні зупинки? — розпочав розмову з дивного запитання. — Мабуть, для того, аби людям було зручно й комфортно чекати транспорт. Погодьтеся, одне діло стояти біля стовпа, виглядаючи, коли із-за рогу вигулькне твоя «одиничка» або «одинадцятка», й зовсім інше чекати транспорт на облаштованій зупинці, де є дах над головою і лава, на якій можна посидіти, перепочити, поставити сумки. Однак у Малині з цим — проблеми.

  Заради справедливості чоловік зазначив, є у місті й гарні зупинки, доглянуті, у яких влітку можна заховатися від пекучого сонця, восени і взимку — від дощу та холодного пронизливого вітру. Однак, на жаль, облаштовані місця очікування автобуса можна перерахувати на пальцях однієї руки, і вони переважно лише у середмісті.

  — А що робиться на околицях Малина? — загадково запитав Віктор Григорович. — Не зупинки, а сором. Обдерті, облуплені, зламані, обклеєні рекламою. Такі зупинки, приміром, муляють око по вулицях Шевченка, Чорновола. Невже, скажіть, у комунальників не знайшлося декількох літрів фарби, аби хоч раз у рік освіжити місця очікування автобусів? Гарна й затишна зупинка колись була біля «Фуршету». Там можна було посидіти і заховатися від негоди. Однак її знесли, а на заміну встановили одну-однісіньку лаву. Тільки хіба посидиш на ній, коли періщитиме дощ або засипатиме снігом? Як більмо на оці, й інша зупинка по вулиці Грушевського. Дерев’яні перегородки на даху аж попрогиналися під вагою дірявих шиферних листів. Здається, ось-ось зламаються, й шифером привалить людей, котрі чекають маршрутку. А скільки у місті зупинок, які у народі називають «біля стовпа» або «на повороті»? Хіба так має бути у місті обласного значення, яким дехто любить час від часу «козиряти»? Не обходиться, правда, й без так званого людського фактора. Ми усі хочемо у Європу, мріємо бути цивілізованими європейцями. Однак тишком-нишком, крадучись, наче злодії, несемо на зупинки пакети зі сміттям. ­Доб­ре, якщо вистачить розуму запакувати той непотріб в урну, та здебільшого целофанові пакети з відходами залишаємо під лавами.

  Розговорившись із Віктором Григоровичем про горе-зупинки, пригадала, як рік тому побачила у Фейс­буці фотографію літнього малинчанина, котрий чекав автобуса біля ветлікарні, сидячи на бордюрі. За пів години той знімок прокоментували декілька десятків чоловік, зазначаючи, у старенького хворі ноги і йому не під силу стоячи виглядати свою маршрутку. Кожна хвилина для нього — непосильне випробування. Опісля у коментарях хтось запропонував зробити на тому місці зупинку, облаштувати лаву, аби пасажирам не доводилося сидіти на землі. Згодом примітивна зупинка все-таки «виросла» біля ветлікарні.

  — Не можна обійти увагою й іншу проблему — відсутність на зупинках табличок із розкладом руху автобусів, особливо там, де люди чекають на рейсові маршрутки до Житомира, — продовжив Віктор Григорович. — Погодьтеся, графік руху — не лише певна інформація для людей, котрі зібралися у дорогу. Він ще й дисциплінує водіїв та пасажирів, адже зараз кожен із нас дорожить своїм часом.

  Наостанок дійшли думки із співрозмовником: щороку наше місто змінюється, оновлюється. Як гриби після теплого дощу, виростають магазинчики, кав’ярні, гармонійно у все те мали уписуватися й автобусні зупинки, однак вони, як старі обдерті ґудзики на новому пальті.

  — Здогадуюся, чому така плачевна ситуація із зупинками у Малині, — завершив розмову Віктор Григорович. — Колись більшість із нас користувалася громадським транспортом, відтак зупинки ремонтувалися і фарбувалися. Нині чимало обзавелося власними колесами. Не зустрінеш на зупинках керівництва міста, котре чекає автобуса, відтак, очевидно, не бачить, що в місцях «зустрічі» з автобусами — ді­рявий дах чи зламана лава. Як тут не згадати одного міністра, котрий сказав: «Я повинен лікуватися у звичайній поліклініці, щоб зрозуміти, чого хоче пересічний хворий чоловік». Те саме стосується й зупинок…

Новини Житомира