Незважаючи на численні поранення, він був у доброму гуморі.

Олександрові — 29 років, родом із Житомира. У 2004 році юнака призвали до війська. Проходив службу в 169-му навчальному центрі Сухопутних військ Збройних Сил України, був командиром розвідувального відділення. Після армії працював торговим агентом. Але коли розпочалися події на Сході України, зрозумів, що його місце — там.

— До військкомату пішов добровільно. Там повідомили, що на передовій потрібні командири розвідувальних відділень. Пройшов медичну комісію — відхилень не виявили, тож за декілька днів з речами я прибув до військового комісаріату. Мама і дівчина були проти того, щоб я їхав на Донбас, але рішення було прийнято,  — розповідає Олександр.

Їх було четверо хлопців, яких того ранку відправили у Новоград-Волинський, у 30-ту окрему механізовану бригаду; потім — на полігон Широкий Лан на Миколаївщині, де вони проходили курс військової підготовки: стріляли з різних видів зброї, з озброєння БМП, кидали бойові гранати; кожен чогось вчився, щось згадував безпосередньо зі своєї військової професії. Олександр запевняє, що готували їх добре, і вже через двадцять днів відправили в зону АТО, а точніше — в Луганську область, село Містки.

—У Містках батальйон облаштувався, але ненадовго, бо командування почало розосереджувати роти по всій Луганській області. Нашій — випало потрапити в село Голубівку, що неподалік Старобільська. За  два тижні, які ми там провели, лише один раз потрапили під обстріл. Дякувати Богу, все обійшлося. Згодом перебазувалися під місто Щастя, — згадує Олександр. — На в’їзді до міста знаходився міст. Нам було наказано його охороняти. І саме там знову потрапили під обстріл, але вже вночі. Били із «Градів». На щастя, коригувальник противника був не зовсім точним, тому снаряди падали неподалік. Після цього всі зрозуміли, що знаходитися і надалі там небезпечно. Наступний обстріл міг стати фатальним.  Отримавши наказ командування, о 6­ій ранку рота залишила позиції біля Щастя і вирушила до Луганська. На той момент українські військові брали місто із правого боку в кільце.

— На превеликий жаль, ми нічого не встигли тоді зробити, навіть окопатися. Через 40 хвилин після прибуття на нове місце розташування по нас із трьох боків вдарила ворожа артилерія, пішли танки, піхота. Я до кінця не розумію, як так сталося, але факт залишається фактом. Єдине, що нас тоді врятувало,— горбиста місцевість,— ділиться спогадами Олександр.

У тому бою наш герой отримав поранення, втратив багато крові, але товариші відтягнули його в тил і на автомобілі відвезли в безпечне місце, кілометрів за 10 від Луганська. Згодом його разом з іншими пораненими вертольотом доправили до Харківського військового госпіталю. Там Сашкові ампутували ногу. Три доби він був непритомний. Коли прийшов до тями, то йому здалося, ніби минуло всього кілька годин після поранення. Хлопець пам’ятає, як просив урятувати йому ногу.

— Ніколи не забуду, як лікар голкою колов мені нижче коліна і запитував, де і що я відчуваю. Я відповідав, що болить і вказував на те місце. Потім лікар примусив мене відвести погляд, знову колов, я знову відповідав і вказував нижче коліна, бо бачив його дії у віддзеркаленні з вікна. На третій раз я мусив заплющити очі. Тоді зрозумів, що не відчуваю своєї ноги, але сподівався на краще,— розповідає Олександр.

Після операції виявилося, що рятували не ногу, рятували життя.

—Я залишився живим, а от товариш мій, який відтягнув мене під Луганськом у тил, наступного дня загинув. Ще через два дні пішов із життя той лікар, котрий ставив мені крапельниці на передовій. Ви знаєте, мабуть, найважчим було не воювати, а стояти біля могил тих людей, які рятували мене. Якби не вони, не знаю, що було б зі мною,—із сумом розповідає молодший сержант Швецов.

Джерело: «Житомирщина»