Жінка, про долю якої піде мова, і була такою падчеркою. Вже 44 рік, як її немає на світі. Лежить вона на кладовищі села, якому віддала майже 25 років свого життя. Села, в якому її пам’ятають і навряд чи коли й забудуть, адже хоч її перші учні вже й переступили поріг вісімдесятиріччя, але вони й сьогодні з благоговінням вимовляють її ім’я, розповідають про неї онукам, а ті колись поведуть своїх внуків на її скромну могилку.

Ім’я цієї жінки Варвара Семенівна Довженко. Так, так, саме Довженко... І вона не просто однофамілиця Олександра Петровича Довженка. Вона — його перша дружина, його перша любов, яку йому не пощастило зберегти на все життя.

Варя Крилова народилася 1900 року в м. Сміла на Черкащині. Батько мав велику сім’ю: шість дочок і одного сина. Та раптово помер, залишивши дружину з малими дітьми. Варю взяли на виховання мамині родичі, які жили в Житомирі, де вона вчилась у жіночій гімназії. Після її закінчення стала працювати вчителькою природознавства та французької мови у Другому міському вищому початковому училищі. Сюди ж у 1914 р. після закінчення Глухівського вчительського інституту одержав призначення і двадцятирічний Сашко Довженко. Тут вони і спізналися, і полюбили одне одного.

Напровесні 1917 року Олександр Довженко і Варвара Крилова взяли цивільний шлюб. Літом Олександр їде до Києва шукати роботу, зупиняється в батьків у Сосниці, де мав підлікуватися після невдалої операції в Житомирі, купається в Десні, допомагає батькові косити сіно на придеснянських луках... І рветься душею в Житомир, до Варі, куди посилає такі ніжні і палкі листи: «...ти ще тихенько спиш, моя маленька дівчинко, й, можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче. Мені тоді здається, що ти не дружина мені, а моє дороге чарівне дитя. Я цілую тихенько, ніжно-ніжно твоє тепле рученя подумки... 5 1/2 година ранку. Твій Олександрик».

Революційні бурі, гостра воєнна ситуація надовго розлучають молоде подружжя, приносять їм немало страждань. У 1921 році Довженко з Києва їде в Харків, де працює в Наркоматі закордонних справ. Як співробітника Наркомату Олександра Петровича призначають представником консульського відділу торгового представництва УРСР в Берліні, куди Довженко їде уже з Варварою. Цілий рік працює в консульстві, а водночас відвідує лекції Берлінської Академії вищої школи образотворчого мистецтва, бажаючи мати ще й освіту живописця. 17 липня 1923 р., перед тим як повернутися в Україну, подружжя зареєструвало свій шлюб офіційно, про що зроблено запис у книзі актів громадянського стану Представництва УРСР в місті Берлін.

Повернувшись на Батьківщину, Довженки поселились у Харкові. Олександр стрімко увійшов у журналістику, а Варвара вирішує поглибити своє захоплення акторством. Після занять у балетній студії ще в Берліні вона вирішує вчитись на драмкурсах. У 1925 році необачний удар веслом по коліну під час прогулянки на воді, який викликав запалення суглобів, неправильний діагноз і таке ж лікування призводять до важкої хвороби кісток. Довженко лікує дружину на півдні, — в Ялті, Одесі, де Олександр Петрович багато малює і знімає перші свої фільми. Саме один із перших його фільмів — «Сумка дипкур’єра» – приніс молодому режисерові визнання і славу. Потім буде ще відоміша стрічка «Звенигора», яка виведе Довженка до світової слави. Вона обійде екрани Голландії, Бельгії, Франції, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, Туреччини, США, Греції, Франції. Кінокритики всього світу називали «Звенигору» «великим досягненням радянської кінематографії».

Лікування Варі не привело до повного видужання. Біль у ногах був постійним, довелось ходити з милицею, накульгуючи на ногу. І коли вона довідалась, що Сашко захопився молодою актрисою Юлією Солнцевою, прийняла рішення залишити чоловіка назавжди, щоб не стати перешкодою на його шляху. Пояснює це у прощальному листі так:

«Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше — те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому стомлений, вкрай виснажений — маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О ні!

Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш творити, працювати по-справжньому.

Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго й вічного.

Ти закохався, Сашко... Повір: од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням. А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.

Прощай. Хай іде до тебе добро й щастя із Землі, з Неба, з Води!

Твоя навіки Варвара Довженко».

Так, у Нього ще будуть «Земля», «Щорс», «Аероград», «Поема про море», «Арсенал», «Мічурін», «Повість полум’яних літ». Попереду Вітчизняна війна і фільм «Україна у вогні». Буде кіностудія в Києві і яблуневий сад, посаджений його руками біля студії ще в 1929 — 31 роках. Про його фільми сперечатимуться, ними захоплюватиметься весь світ. Знавці будуть порівнювати його кінодоробок із високими шедеврами Рафаеля та Мікеланджело. Він — загальновизнаний геній.

А її доля гне, тре, випробовує на міцність як хоче.

СТАРА ДЕМИДІВСЬКА ШКОЛА, ДЕ З 1936 ПО 1957 РІК ПРАЦЮВАЛА В.С. ДОВЖЕНКО. ПРАВОРУЧ ВІДЧИНЕНІ ДВЕРІ В КІМНАТУ, ДЕ ДО ВІЙНИ ВОНА І ЖИЛА З СИНОМ ВАДИМОМ Спочатку Варя прихиляється біля сестри Ганни Семенівни Попенко, яка живе зі своєю сім’єю у селі Глібівка, потім – біля молодшої сестри Лізи в Євпаторії. А 1936 року з’являється у селі Демидів тоді Димерського, а зараз Вишгородського району з маленьким синочком на руках. Працює в школі, викладає німецьку мову, ботаніку. Живе в кімнатці, яку їй виділили тут же, у приміщенні школи.

Ось як згадує про ці часи Олександра Львівна Васильєва, вчителька Демидівської школи, яка в 1936 р. була ученицею Варвари Семенівни, а після війни вже її колегою:

«В клас зайшла темноволоса, божественно красива жінка з такими променистими добрими очима, що ми відразу і не помітили її кульгавості...»

Яка це була обдарована людина. Вона викладала декілька різнопланових предметів, під її керівництвом біля школи були і створені дослідні ділянки, де діти разом з Варварою Семенівною вирощували овочі, городину, куди за досвідом приїжджали вчителі зі всієї Київської області. Варвара Семенівна грала на піаніно, на гітарі. Вона чудово співала і танцювала. З її появою в школі завирувало життя і в післяурочний час. Працювали гуртки — хоровий, танцювальний, драматичний. Часто репетиції затягувались до пізнього вечора. Вона вся була на людях, весь її час присвячений дітям.

МОГИЛА В.С. ДОВЖЕНКО НА ЦВИНТАРІ с. ДЕМИДІВ ВИШГОРОДСЬКОГО РАЙОНУ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Вона вчителька і мама єдиного сина, якого назвала Вадимом, а записала на прізвище Чазов. Чазов Вадим Петрович. Це прізвище чоловіка, за яким Варвара Семенівна не була замужем, хоч він любив її і домагався її руки, але вона його любов не прийняла.

Ніхто ніколи не бачив її сліз, розпачу. А вони були, були самотність і сльози, і розпач, бо душа її горіла у вогні любові до Довженка всі роки. В архівах Варвари Семенівни син знайшов докази високої трагедії душі цієї жінки, своєї матері. Ночами вона писала листи коханому, які ніколи не надсилала йому. Хоча декілька разів вони таємно таки зустрічалися. Адже збереглися написані рукою Довженка рядки: «Яке дивне життя! Яка, мабуть, ти незмірно вища за мене. Сашко. Київ, 1932.»

Вадим мав документ про народження, в якому свідчилось, що народжений він 1935 року. Вже після смерті матері (яка кликала сина приїхати до неї з далекого Івано-Франківська для серйозної розмови, що так і не відбулась, бо Варвара Семенівна раптово померла в кінці вересня 1959 року ще нестарою жінкою), він, збираючи матеріали про сім’ю матері, в архівах м. Євпаторії знайшов записи від 19.IХ.1933 року, що народився він тут, у Євпаторії, 22 серпня 1933 року.

Ось вона, велика таємниця цієї незвичайної жінки, таємниця, яку навряд чи вдасться комусь розкрити достеменно, адже правду вона забрала з собою в могилу. Помер уже й син, який після закінчення школи у Демидові навчався у художньому училищі міста Косів, очолював художню школу в Івано- Франківську. Був талановитим художником, як і... так і хочеться сказати: «батько». Про це свідчать дві його картини, які ви зможете побачити в стінах Демидівської середньої школи, де багатолітніми стараннями вчителів і учнів у 2002 році відкрився музей школи.

Зовні Вадим Петрович був дуже схожий на Довженка. Це стверджують усі, хто знав Вадима. Про це промовляє і фотопортрет Вадима Петровича. Але навіщо було матері оформляти документи сина, змінюючи рік його народження? В даному випадку це риторичне запитання, відповідь на яке можна знайти в невідісланих листах до коханого:

— Ніколи, ніколи більше не стану прохати, рідний мій, тебе про те, щоб ти прийшов до мене. Ти вільний від мене назавжди, мій рідний коханий. Хай тобі легко й вільно дихається! Хай в очах твоїх сяють лише радість і щастя. Пробач мені лише одне: в мене нема сили відмовитись від нестримного шаленого бажання розмовляти з тобою в листах.

— Не йди! Вбий мене, розчави, розтопчи, але не залишай, — щось несамовито й хижо кричало в мені.

— О Сашо! Рідний мій, милий... Так тягнуться до тебе зараз мої руки. Так тремтить, б’ється моє серце назустріч тобі. Ти чуєш, Сашо! Сашуню! О, яке дороге мені твоє ім’я рідне. Як утішно слухати мені його в гомоні хвиль... Сашунько... Сашунько...

Це ім’я, його звучання, не вбили в ній ні розпачлива самотність, ні роки війни, ні післявоєнна бідність, коли вона поселилася в старенькій хаті колишнього сільського багатія, що стояла на виїзді з Демидова. Знала холод і голод. Змушена була тримати господарство. Вирощувала поросятко, а коли його кололи запрошені люди, то втікала з дому, щоб не було чути його крику. Так, як і сусіди, які ділилися з нею свіжиною, заносила потім і їм потрошку.

Довженко жив у Москві. А чи жив? Виживав, прагнучи на рідну землю, куди йому владою не велено було повернутись. Про це свідчать документи з архівів СБУ. В журналі «Дніпро» №9-10 за 1995 р. опубліковано велику добірку, підготовлену полковником Служби безпеки України В’ячеславом Попиком «Під софітами ВЧК-ДПУ-НКВС-НКДБ- КДБ» (Документальна оповідь за матеріалами архівної справи-формуляру на Довженка Олександра Петровича). Читаєш ці матеріали під грифами «Цілком таємно, фонд особливий» і довідуєшся, що «Довженко Александр Петрович, 1894 года рождения, уроженец г. Сосница Черниговской области, беспартийный, образование высшее, украинец, из крестьян-кулаков, гражданин СССР, режиссер Киевской киностудии, активный украинский националист...»

83 роки тому було заведено справу-формуляр на людину, яка просто дуже любила свою рідну землю. Тоді й почалося «скиртування» оперативних зведень у загратованій тиші спецсхову... Кожен крок, кожна думка, кожен задум великого творця ставали темою для доносів, довідок «о линии поведения и настроениях кинорежиссера Довженко Александра Петровича».

Розумієш трагедію людини, відірваної від життєдайної рідної землі, яка сновигає по осоружній Москві, відчуваючи пекельну муку від «почесної» форми заслання, і повільно, щоденно вмирає. Ось деякі записи із його щоденників 1945—46 рр.: «Х. і Б. (Хрущов і Берія. — В.О. ) не пустили мене в Київ, я український ізгой. Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл...

Я хочу писати серед свого народу... Невже я не можу жити на Вкраїні? Важко мені.. Нащо мені жити? Дивитися роками, як закопують мене живого в землю...

...Я вже мертвий... Я забуваю мову свою. Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі більше над усе...

...Я України син. Нащо одняли у мене матір?..»

Пристрасне прагнення повернутися на Україну так сильно оволоділо всім єством Довженка, що він щоночі став бачити сни з омріяним поверненням. 14 січня 1946 року в щоденнику робить такий запис: «Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обломилися крила, і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз летіти, я заспівав початок думи і од жалісного голосу свого знову заплакав». 3 лютого 1946 р.: «Учора і сьогодні літав на Україну. Не долітав уже. Обламуються крила на дорозі — падаю. Падаю у воду, потопаю. Збираю всі сили, аби винирнути, простягаю руки — вхопитись ні за що. Кричу — ніхто не чує. І крику немає». 1954 р.: «Ой пташечки, голубоньки, візьміть мене на крилоньки, понесіть до сонечка... Не летять до мене пташки, тільки сум пливе за водою з Десни на дубах... Тихенько, одними кінчиками пальців одриваюсь од землі і лечу до Вас на річки, на озера».

Скільки горя, туги, муки у цих високопоетичних рядках. Яка чиста і висока трагедія геніального сина українського народу, спланована ще «батьком» Сталіним, втілювана Хрущовим і виконана по-садистськи до кінця.

У листопаді 1956 року шістдесятидвохрічний Довженко помер. Незадовго до його смерті, десь восени 1955 р., Юлія Іполитівна Солнцева прислала в Демидів до Варвари Семенівни свого посланця з проханням дати згоду на розлучення з Довженком. На що Варвара Семенівна відповіла: «Якщо так хоче Саша, я згодна». Довідавшись про смерть свого єдиного, вона не поїхала до Москви на похорон, як радив дехто із колег, а сама пішла в ліс. Весь день її не було ні на роботі, ні дома. Найближчі подруги знайшли її знесилену, з пораненою рукою, привели додому, як могли — розраджували. Весною 1957 Варвара Семенівна все-таки поїхала в Москву і з оберемком квітів пішла на цвинтар на побачення з Коханим.

Неповні три роки прожила вона на світі, на якому вже не було її Сашка. В кінці вересня 1959 року Демидів і жителі навколишніх сіл, в школах яких ще до Демидова працювала Варвара Семенівна, хоронили її, як рідну.

Про трагедію генія Довженка говорили і говорять багато, а ось про трагедію непересічної, але нікому не відомої жінки, яка з 16 років до останнього свого подиху любила його, мовчать уже понад 40 років після її смерті. Так, вона не подарувала людству ніяких талановитих творів чи геніальних винаходів. Вона тільки внесла в світ себе саму. Але ж, згодьмося, така особистість з’являється на світ, як промінь сонця, як світло любові, яку ніщо не здолає, не вб’є. Її життя, її любов, її свята вірність, її святий обман гідні того, аби про неї розповіли нащадкам сьогоднішні майстри слова, пензля, кіномайстри...

Джерело: incognita.day.kiev.ua